Відомий танцюрист Серж Лифар, перш ніж узяти собі французьке ім’я, називався Сергієм. Перші вісімнадцять років він прожив у Києві, де навчився танцювати, малювати, мріяти.
Серж Лифар — славетний танцюрист, хореограф, балетмейстер, який зумів повернути престиж мистецтву танцю у XX столітті. Український хлопець, якому судилися бурхливе життя й блискуча кар’єра, народився та провів дитинство у Києві. Рідне місто зачаровувало його мистецькою жвавістю та близькістю до природи. Наприкінці життя, пишучи мемуари, він з хвилюванням згадував Хрещатик, який на той час був «провінційною артерією з дерев’яними будинками, що продовжувалася ділянкою, облямованою парками та садами». Пагорби, річка Дніпро, острови, ліси, дерева, небо — Сергій любив у Києві все. Ритм кінських підків та дзвонів, хмари — то нерухомі, то швидкі, тонкі нитки вулиць, що спорожніли від зимового холоду, — все це стимулювало і живило дитячу чутливість, що відрізняла його від інших.
Прихід більшовиків у 1917 році поклав усьому край. У життя хлопчика увірвалася історія. У Києві «терор перетворився на банальність», — розповідав він пізніше, додаючи: «Найгіршими були часи, коли більшовики окупували місто». У цій ситуації хаосу, страху і нестабільності Сергій намагався триматися бодай за щось, чому було під силу переважити потрясіння сьогодення. Цим порятунком для нього стало мистецтво. Сергій навчався музики в Київській консерваторії разом з Володимиром Горовицем, але травма руки стала на заваді навчанню. Тоді він звернув увагу на танець, який відкрив для себе на уроках Броніслави Ніжинської — танцівниці та видатної хореографки польського походження, яка викладала в Київській опері та здійснила революцію в танцювальному мистецтві.
Настав 1921 рік. Сергію 16 років, він закоханий у танець. Танець відразу стає для нього світом, який потрібно підкорити. Проте Броніслава Ніжинська незабаром залишає Київ, щоб приєднатися до трупи танцюристів Сєргєя Дягілєва в Парижі. Через рік вона повідомляє: Дягілєв потребує п’ятьох нових танцюристів для своїх балетів. Сергія Лифаря до цієї групи не запрошують — запізно почав навчання. В останній момент один із танцюристів відмовляється, і місце звільняється — проте виїхати з СРСР майже неможливо… Попри це, Лифар таємно сідає до потяга, інтуїція та сміливість допомагають йому перетнути кордон, і через кілька днів, у січні 1923 року, він прибуває до Парижа.
Незабаром він знайомиться з Дягілєвим, який розпізнає в ньому генія. Те, що техніка Сергія далека від досконалості, не бентежить мецената: він сам береться допомогти молодикові, який щойно приїхав до Франції, завершити художню та інтелектуальну освіту. Кілька місяців по тому Лифар виходить на сцену «російського» балету.
Ця трупа танцюристів-емігрантів була заснована в 1909 році Сєргєєм Дягілєвим. Базуючись у Франції та Монако, вона об’єднала талановитих танцюристів зі Сходу: Іда Рубінштейн — українська єврейка, Ніжинська і Ніжинський — українські поляки, Джордж Баланчин — грузин… На той час термін «російський» був загальним поняттям, що охоплювало різноманітні, маловідомі реалії та ідентичності. Термін був приблизним синонімом східнослов’янського та кавказького, екзотичного, і був вигідним для Дягілєва — естета та досвідченого бізнесмена.
«Російський» балет Дягілєва працює як машина для пошуку талантів. Її мета — зібрати на сцені найкращих, найбільш передових, а головне, найяскравіших артистів.
Плакат Пола Коліна. Колекція музею Сержа Лифаря
Енергетика сенсорних творів стимулює митців, і вони створюють справжні шедеври. Один з прикладів — «Полудень Фавна»: хореографія й танець Ніжинського, за текстом Малларме, на музику Дебюссі, з декораціями та костюмами білоруса Леона Бакста. Інший незабутній твір — «Блакитний поїзд»: хореографія та виконання Ніжинської, за сценарієм Кокто, на музику Даріуса Мійо, з декораціями Анрі Лорена та костюмами Коко Шанель… Танцювальне мистецтво стає епіцентром справжнього художнього буму.
На сцені балети супроводжуються музикою Моріса Равеля, Жоржа Оріка, Еріка Саті, Ігоря Стравінского, Мануеля де Фальї… Декорації та костюми авторства Марі Лорансен, Пікассо, Кіріко, Соні Делоне, Матісса… Врешті-решт, ця дивовижна творча синергія виявляється набагато більш європейською, ніж «російською». Талант Сержа Лифаря розквітнув. Він розмірковує над взаємозв’язком балету та інших видів мистецтва і створює першу власну хореографічну постановку — «Лисиця». Він стає досвідченим танцюристом лише через сім років після від’їзду з Києва. Після смерті Дягілєва (1929), що потягнула за собою занепад російського балету, Лифар потрапив до Паризької опери, де мав зіграти роль Прометея. Він швидко став першим танцюристом, зіркою балету (першим чоловіком, який отримав цей титул) і балетмейстером. Лифар, який жив у Франції як апатрид, здійснив неймовірне: зробив Паризьку оперу своїм домом. Він залишався на чолі театру майже 30 років.
Серж Лифар вірив: першим мистецтвом, що виникло на зорі історії людства, була не музика, а танець. Рух. Ритм. Жест. У 1930-х роках, коли він долучився до Паризької опери, балет вважався другорядним видом мистецтва, що значно поступався престижним великим оперним постановкам. Серж Лифар усе кардинально змінив. За кілька років йому вдалося повернути балету колишній престиж і збільшити кількість вечорів, присвячених танцю.
Постер до виставки Сержа Лифаря в Музеї історії Києва (2025-2026)
Хореограф і педагог, він позбавив французький балет скутості романтизму й абстрактності, заснував власний стиль, натхненний і підживлюваний винаходами Ніжинської та, безсумнівно, власними дитячими спогадами. Впродовж усього життя Лифар згадував яскраві святкування, які бачив в українських селах. Він не зводив зачарованих очей із селян, що танцювали гопак — народний танець, який напряму успадкував естетику та дух козацтва.
Наскільки українські танці, які він бачив у дитинстві, вплинули на те, що Лифар приділяв особливу увагу чоловікам-танцівникам? Старий балет часто залучав чоловіків як допоміжну силу — «носіїв» для балерин. У його ж хореографії вони стали солістами, які виконували акробатичні номери. Лифар винайшов нові танцювальні кроки, нові позиції: 6-ту (пліє на пуантах без розгинання колін) і 7-му (арабеск без розгинання). Використовуючи статичні пози, він перетворив застиглість на рух. Свій підхід Лифар виклав у книзі «Маніфест хореографа» (1935). Того ж року він створює балет-маніфест «Ікар». Важливою деталлю стає те, що цим твором Лифар започаткував хореографію без музики. Згодом він просить Онеггера і Шифера написати партитуру для його танцю. Потім іде ще далі — створює «Реверсивність», балет без музики, який танцюється під читання (а не спів) вірша Бодлера.
Крила Ікара. Колекція музею Сержа Лифаря
А де в усьому цьому Україна?
Слід зазначити, що, хоча і був українцем, який розмовляв українською, — Серж Лифар охоче говорив і писав російською, оскільки навчався в царських ліцеях. Особистий шлях, історія його життя не підштовхнули його до формування яскраво вираженої національної свідомості, попри палку любов до рідного міста, краєвидів своєї країни та українського мистецтва. Живучи у Франції впродовж багатьох років з паспортом апатрида, він відчував солідарність з емігрантами, які втекли з Російської імперії, а потім і з СРСР: з українцями, поляками, грузинами, білорусами, молдаванами, балтійцями… яких тоді часто об’єднували — часом від незнання, а часом за звичкою — загальним і упередженим терміном «росіяни».
Загалом Лифар ніколи не займався політикою, за винятком випадків, коли вона мала наслідки для його мистецтва. Опинившись у вирі століття воєн, він завжди ставив танець понад усе, ніколи не жертвуючи своїми творами на користь ідеології, хай яка тоталітарна сила була при владі. Під час Другої світової війни Лифар залишився в Парижі, тож став об’єктом пильної уваги нацистів: його запрошували на церемонії зі свастикою та до Берліна. Після визволення радянська влада намагалася заманити його до Москви, обіцяючи блискуче майбутнє в партії… Прикметно, що Лифар був одночасно внесений до чорних списків і гестапо, і Комітету очищення, а також заочно засуджений до смерті й нацистами, які підозрювали його в єврейському походженні, й радянськими партизанами, які вважали його колаборантом Третього рейху… Це свідчить про те, наскільки складним є питання політичної компромісності Сергія Лифаря, — українця, якого вважали росіянином і який жив у Парижі як апатрид.
Ми кажемо, що Лифар мало цікавився політикою, тому, що його любов була спрямована насамперед на певні конкретні місцевості, а не на великі організації чи доктрини. Його життя було найбільше позначене двома локаціями: Києвом і Паризькою оперою. У найтяжчі часи німецької окупації він залишився на чолі французького оперного театру, якого не хотів залишати напризволяще. І впродовж усього життя не переставав оспівувати красу міста свого дитинства — Києва.
Серж Лифар вперше повернувся в Україну в 1961 році. Його батьки вже померли, столиця, що перебувала під радянським ярмом, дуже змінилася, проте: «Я знову побачив свій Дніпро з його широкими вигинами, острови, де я мріяв, небо з хмарами, що мчали по ньому, схил над річкою, на який я так часто піднімався, щоб загубитися в мріях перед безмежним горизонтом, помилуватися Андріївською церквою, Софійським собором», — пише він у мемуарах під назвою «Моє життя». Його дивовижний шлях, сповнений таланту і запалу, закінчився у 1986 році в Лозанні. Митця поховали в Сент-Женев’єв-де-Буа, на його могилі написано «Серж Лифар з Києва». Його тіло, котре дозволило йому доторкнутися до абсолюту, спочиває у Франції, але думки та пам’ять повернулися до рідного міста.
«Золотий черевик» Сержа Лифаря (1955). Колекція музею Сержа Лифаря.
Виконуючи волю танцюриста, Ліліан Ахлефельдт-Лаурвіг, його остання супутниця, переслала до України значну частину архівів, залишених митцем. Ці безцінні документи складають фонд Музею Сергія Лифаря, створеного у 2019 році. Геніальний син української столиці повернувся до міста свого дитинства: крила, з якими він танцював у балеті «Ікар», золотий пуант, який він отримав у нагороду за свій талант, його листи, таємниці, мрії — все, що втілює палкий дух Лифаря, зберігається в його рідному Києві.
