Історія злету і падіння честолюбного римського полководця, якого нищать нестримні гордощі, а в результаті співгромадяни Римської республіки відкидають його як потенційного проводиря і консула. Цю одну з останніх драм Шекспіра, яку ставлять досить рідко, інколи навіть забороняли, і то в демократичних державах: спершу наприкінці 1930-х років у Франції, а згодом у повоєнній Німеччині з огляду на відлуння мілітаризму, що становить тло драми. У контексті сучасної України історична драма Шекспіра набуває додаткового виміру, а отже, добре, якщо її побачить якнайбільше глядачів. Я раджу цю п’єсу як обов’язкову лектуру й рідним політичним елітам.
Понеділок, 15 квітня
Дивлюся на екран телевізора, а на ньому вогонь, що поглинає покрівлю й вежі собору Паризької Богоматері. Картина полум’я діє магнетично. Ми можемо годинами вдивлятися в багаття, у вогонь каміна, що промениться теплом. А там на наших очах наживо палахкотить серце, собор Нотр-Дам у Парижі.
Якщо їхати до Парижа машиною, всі дорожні знаки, на яких вказана відстань до столиці Франції, відміряють її від серця Парижа ― собору Паризької Богоматері.
Читайте також: Людський фактор
Здавалося, таке неможливо собі уявити! Сотні років історії, мільйони людей, які вшановують мистецтво, велич людської думки, французької культури, європейської цивілізації. Кілька годин на наших очах, незважаючи на зусилля пожежників, буквально падав найвідоміший шедевр готичної архітектури. Ми дивилися безсилі, у розпачі, пригнічені стихією, а може, опановані людською вірою, що якось воно буде, що пам’ятки не горять.
Пожежа в соборі Нотр-Дам ― одна з тих подій, які нагадують, що людина ― це передусім схильна до символізму істота, котра творить сенси, символи та інтерпретації. Дехто стверджує, мовляв, це Бог промовляє до нас знаками. Хай там як, а кожен побожний християнин має право шукати в пожежі собору на Страсному тижні якийсь знак згори.
У правому таборі ми бачимо нестримний потік апокаліптичних інтерпретацій: пожежа як кара для світської Франції, засторога перед «ісламізацією», заграва як призвістка майбутньої різанини сарацинів. А в лівому таборі в тому символі вбачають кару за пиху й багатство соборів або за гріх педофілії.
У символічній площині картина охоплених полум’ям веж собору Паризької Богоматері має таку саму силу, що й падіння веж Всесвітнього торгового центру. «Війна цивілізацій», «занепад християнства» ― символічні асоціації, не менш ефектні, ніж образи, які породжують їх. І не менш безглузді й марні. Бездонні порожні горщики, які можна наповнити довільним змістом.
П’ятниця, 18 квітня
Останній тиждень перед другим туром президентських виборів сповнений виразно відчутної напруженості. Розмови зі знайомими, приятелями, навіть таксистами доходять якоїсь миті до питання, за кого й навіщо голосувати.
Коментатори та політичні аналітики всякої масті засипають нас маловартісною інформацією, яка лише породжує відчуття розгубленості.
Дехто — не конче професійні «знавці громадської думки», а звичайні інтелігентні люди — озвучує міркування, які свідчать про цікавий і переконливий аналіз ситуації. Але проблема полягає в тому, що навіть найслушніший її діагноз ― заледве перший крок у діях, спрямованих на майбутнє. Мені лише ненастанно бракує бачення держави, а в ній народу й громадян, здатних надати тій державі суб’єктності, перетворити її на необхідний інструмент реалізації своїх мрій та прагнень і формування найзвичайнішого у світі відчуття безпеки, потрібного для розвитку цивілізації.
Читайте також: Пожежники зуміли запобігти обвалення Собору Паризької Богоматері в останню мить – МВС Франції
Не можна спекулювати на необхідності революційних змін і перекидання догори ногами столу, за який ми маємо сідати разом. Це шлях у нікуди. Гасла зміни еліт ― порожні слова, які нагадують відому в народі приказку про заміну шила на мило. Щоб поміняти еліти, їх треба спершу сформувати, виплекати, як-от плекають сад день у день, рік у рік. Тільки тоді можна чекати здорових плодів. Це найбільш слушна пора, щоб нарешті минула доба узурпаторів і не з’явилися нові, тепер уже віртуальні персонажі, як горщики, котрі залежно від потреби можна наповнити чим завгодно. Слід відкинути нічим не підтриману віру в постідеологічні політичні системи. Ми повинні створити, бо на відміну від зрілих демократій відбудовувати нам нічого, класичні, зіперті на тривкі цінності, а не на чистий опортунізм політичні системи. Іншого шляху немає, не було і, мабуть, не буде.
Якщо політичні оператори, авантюристи й фахівці з політичного маркетингу кажуть інше, вони просто ошукують нас. А ми, часто позбавлені морального вектора, приречені гнатися за сповненими химер і примар політичними проектами, які обіцяють усе й кожному або навіть не обіцяють нічого, крім порожніх словесних формул, що не мають жодного зрозумілого змісту.
Ми перебуваємо в пастці власної невимушеної волі, але не зможемо вийти з неї без еліт і проводирів, здатних не тільки плисти за течією чи проти неї, а й творити ту течію.