Ранки цього спекотного літа вже мають свою рутину — звісно, на першому місці прогулянка з Ярою. Виходимо з дому за п’ять сьома і після трихвилинної їзди ми вже перед маленькою кав’ярнею-ростернею Terminal 3, яка розташована прямісінько навпроти українського православного собору на вулиці Лейкшор. Нам треба бути там якраз перед сьомою, коли кав’ярня відчиняється, щоб зайняти місце в черзі, бо якщо ми приїдемо на кілька хвилин пізніше, нас витіснить «пелотон» велосипедистів, які щоранку заїжджають туди на каву і круасан. Мабуть не варто й казати, що кава там ідеальна, але я б хотів присвятити кілька слів феномену велосипедних пелотонів, що мчать зі Сходу на Захід, з Півночі на Південь і назад. Як можна здогадатися, ці групи вирушають раненько, перш ніж розпечеться серпневе повітря, а нині має бути +33 і, враховуючи вологість, ми відчуватимемо спеку близько 40 градусів. Спостерігаючи за велосипедистами, я роблю висновок, що це якась секта, практично повністю чоловіча, хоча нині до пелотону приєдналися, як самі вони сказали — вперше, дві молоді жінки. Велосипедисти приїжджають сильно спітнілі, і при цьому сповнені якогось внутрішнього ентузіазму, бо зупинка на каву, як я розумію, відбувається близько завершення вранішньої їзди. До мене мимоволі долітають уривки розмов, що переважно стосуються особливостей високого класу їхніх велосипедів, але й мабуть такого ж високого класу костюмів. І те, й інше коштує цілі статки, професійний велосипед коштує від кількох тисяч доларів, а відповідний одяг теж не належить до дешевих. Учора я почув від одного з учасників пелотону, що складався приблизно з 10 осіб, що припарковані перед кав’ярнею велосипеди — це щонайменше 40 тисяч доларів. Тож як можна здогадатися, учасники цих ранкових велопоїздок — це не представники робочого класу з їхньою тяжкою працею чи тим паче емігранти, це менеджерська каста в найширшому її сенсі. Вікова палітра також велика — від тридцятилітніх до добродіїв, яким уже явно за п’ятдесят. Я пишу «добродіїв», бо вони складають абсолютну більшість «воїнів, які сідлають своїх випещених румаків», уже не сталевих, а алюмінієвих і навіть дедалі частіше карбонових, що мають багато переваг і один великий недолік, а саме — ціну, хоча можливо це не велике обмеження, а навпаки можливість показати, «що я можу дозволити собі таку дорогу іграшку».
Треба ще, звісно, додати колеса, перемикачі швидкостей, гальма, сідла і зрештою кермо, яке у відповідний момент скерує велосипедиста до кав’ярні й ростерні Terminal 3 на вулиці Лейкшор прямісінько навпроти українського православного собору.
Цікаво, що в Торонто і околицях велосипеди використовують переважно для відпочинку, а не як засіб пересування тісним від людей і машин центром міста і прилеглими районами.
За останні роки міська влада влила величезні гроші у будівництво мережі відокремлених велодоріжок, завдяки яким рух велосипедом має стати зручнішим і, що найважливіше, безпечним.
Проте ніхто, здається, не передбачив, що велосипедна аристократія на карбонових румаках узагалі не користується цими відокремленими велодоріжками, вона спокійнісінько мчить собі проїзною частиною, ще й узурпуючи для себе права, які належать велосипедистам, коли ті просто планують перебратися з точки А в точку Б, знімаючи навантаження з громадського транспорту, як це відбувається в багатьох європейських містах, у яких я бував останнім часом, наприклад, в Амстердамі чи Копенгагені. Уже не згадуючи про велосипеди на інших континентах, де вони слугують основним видом транспорту. Але кожне місто має свою специфіку.
Провівши 5-10 хвилин у кав’ярні Terminal 3, ми з Ярою вирушаємо в напрямку озера, собака нарешті щаслива, а у нас в руках вранішня щойно просмажена кава і ми можемо продовжувати свою вранішню дискусію, щодня на іншу тему.
«Французька мистикиня Сімона Вейль якось написала, що «лад — це базова потреба для всіх». Вона наголосила, що суспільний лад будується на наших взаємних зобов’язаннях, на рахунку наших взаємин, що ґрунтуються на довірі. Інакше кажучи, усі люди мусять рости в безпечному контейнері, в якому можуть формувати своє життя. Суспільний лад складається зі стабільної родини, безпечного й дружного сусідства, активної громади і суспільного життя, непохитного переліку прав, набору спільних цінностей, які сусіди можуть використати для будівництва здорових спільнот, і переконання, що існує моральна правда».
На таку постановку питання я відповів, що консерватори (яким я себе дедалі частіше вважаю) інстинктивно розуміють, що політика випливає з культури. Інстинктивно розуміють базове значення того, що дополітичне, тих зв’язків порозуміння, які передують індивідуальному вибору — нашої залученості в родину, Бога, народ і спільноту. Розуміють, як аргументував Едмунд Берк, що звичаї й моральність важливіші, ніж закон. Суспільний лад — це базова суспільна дійсність.
Цікаво, що на це сказали б уранішні і уікендові учасники аристократичної секти велосипедних пелотонів?