Серп і лотос

Темношкірі люди в європейському одязі, білі у сарі та яскравих шароварах, монголоїдні тибетці з національними зачісками… Вівтарі богам тут ставлять просто на тротуарах, де до них ще й припарковують моторолери. Статуї Будди бовваніють поряд із портретами Маркса, Енгельса, Леніна. А над усім цим – безмежне синє небо, де в’ються кольорові буддійські стрічки-молитви та червоні прапори із серпом-молотом. При владі комуністична партія (маоїсти), яка нещодавно відновила парламентаризм, майже знищений королівською владою (детальніше про королівське братовбивсто і непальську «помаранчеву революцію» читайте у Тижні, №21, 2008). Але нас зараз політика не цікавить, головне – люди…

 

 

Назва столиці Непалу, Катманду, перекладається як «місто Манд­жу­ш­­рі». Манджушрі був одним із бодхисатв, духовних учителів та учнів Будди, і мав місію викорінювати зло, спричинене неуцтвом (його зображення є у Київському музеї західного та східного мистецтва ім. Богдана і Варвари Ханенків. – Тиждень).

 

Я заблукав під час першої ж прогулянки, навіть гадки не мав, як вертатися до готелю. Вулички тут невеликі й здаються дуже заплутаними. Місцеве населення нижче на зріст за середнього європейця, й особливо це помітно, пардон, у чоловічому туалеті – доводиться схиляти голову собі на плече, щоб не протаранити стелю.

 

Туристичний квартал Тамель – суцільний ринок. Лавки тісняться одна до іншої, в них сусідять фігурки Вішну, Будди, невідомих богів та богинь… Тут же одяг, туристичне спорядження та різні сувеніри. Запам’ятався магазин, де були виставлені на продаж копії старовинних ритуальних масок. «Вирази облич» у них були вкрай неочікуваними – від висолоплених язиків та витріщених очей до кривих посмішок, від яких мурашки біжать по спині.

 

 

 

Я впевнено блукав усе далі й далі, підбадьорений привітністю людей. Вони усміхалися, незнайомі кричали мені «Намастее!» («Привіт!»). Але «місто для туристів» відрізняється від звичайного, як усюди. За півгодини ходи від Тамелю люди вже не розуміли англійської, там зникли презентабельні лавки й настирливі продавці.

 

І раптом я почув гучне та емоційне: «Шьйорт поб’єрі!», причому пролунало це з вуст типового місцевого мешканця. Так ми познайомилися з Раджою. Він має свій невеличкий бізнес: возить туристів по Непалу, Бутану, Індії, а російську опанував у Москві, де навчався. Звичайно, Раджа розмовляє англійською, урду, ще й місцевим діалектом. «Україну знаю, – каже Раджа, – але бізнесу з вашими не вийшло. Я їм кажу, мовляв, приїздіть до нас, шановні, з усім розберемося по ходу справи, а в мене вимагають якісь розцінки, точні терміни, бізнес-плани… Тут Схід, тут усе по-іншому!»

 

У Москві Раджу навчили, зокрема, вживати спиртне, що супе­речить непальській зовсім не алкогольній традиції. Випивають тут, за нашими мірками, дуже мало, а напої дуже слабі. Наприклад, у кав’ярнях наливають не по 50 чи 100 грамів, а по 30, як в Англії. «Будьте обережні! Пиво міцне», – попереджають офіціанти про напій, що має лише 6 «обертів».

 

Наші туристи полюбляють лякати один одного так званими лямбліями. Нібито це дуже поширені в Непалі паразити (глисти), і боротися з ними можна тільки таким чином: 50 грамів горілки до обіду, 50 грамів – після. Українці, й особливо росіяни, намагаються скористатися кожним зручним моментом, щоб додатково «поганяти лямблій».

 

 

 

Оскільки тут не п’ють, то курять. Ароматний тютюн через кальяни, сигарети або… «Поглянь на ці руки! Вони просочені гашишем! Вони вирощували його для тебе! – спіймав мене на вулиці кремезний чолов’яга з блискучими очима. – Ходімо за кафе, посидимо, покуримо»… На жаль, я люблю пиво. Йому теж шкода.

 

«Ти що, росіянин? – запитує гашишмен. – Мабуть, тоді тебе зацікавлять перегони на рикшах?» «Юкрейн, ноу Раша, – відповідав я вже вкотре. – А що це за перегони такі?» Виявилося, що росіяни напідпитку полюбляють гарцювати центральними вулицями на рикшах. Візника зазвичай садять назад, на місце пасажира, щоб не заважав, самі беруть у руки дишла – і поїхали, хто кого обжене!

 

Та мені хотілося побачити щось витонченіше, наприклад, Сваямбунатх. «Той, що створив сам себе з нічого мільйон мільйонів років тому для всіх і назавжди» – ось як перекладається назва головної буддійської святині. Його ще називають Мавпячим храмом – це одна з головних святинь Катманду.

До комплексу храмів із велетенською ступою («купа каміння» на санскриті) посередині ведуть довжелезні сходи. Я піднімався хвилин 20. За легендою, колись на місці Катманду плескалося велике озеро, посеред якого плавав лотос. Це було так прекрасно, що Будда захотів оселити тут людей. Він осушив озеро, а там, де росла квітка, з’явився нерукотворний храм Сваямбунатх.

 

Діставшись цієї святині, під саме небо, я був зовсім не готовий до нападу. Мене атакували… мавпи. Вони тут майже господарі. Ні, це не милі домашні тваринки! Вони можуть бути вкрай агресивними. Якщо побачать, наприклад, банан, підскочать і вихоплять.

 

Біля Сваямбунатху я помолився. Тут це нескладно – треба лише крутнути молитовний барабан. Дехто вважає, що, обертаючись, він гримотить, наче генератор електричного струму… Хто зна, може, так воно і є? Генератори щастя?

 

На території храму є фонтанчик із золотим Буддою. В його складені долоні треба «на щастя» влучити місцевою монеткою. Ввечері бабуся-підприємниця вигрібає з басейну купу монеток і вдень продає їх туристам.

 

 

 

Від святині буддистів я поспішив до індуїстської – храмового комплексу Пашупатинатх. Він розташований біля річки, де майже щодня вже багато сторіч поспіль спалюють померлих. На березі – пірси для погребальних багать: окремо для нижчих і вищих каст, далі – для буддистів. Попіл (іноді недопалені рештки) скидають у річку, яка несе свої води далеко вниз, аж до Індії і священного Гангу.

Смерть іде з життям пліч-о-пліч, і на протилежному березі щовечора влаштовують яскраве вогняне шоу. Збираються танцюристи й артисти, музики грають на автентичних інструментах та барабанах. До часів, коли країна відкрилася світу (до середини ХХ ст.), храмовий комплекс був королівським палацом. Зараз сюди зазвичай ходять не туристи, а ті, хто займається духовними практиками.

 

У маленьких спорудах площею 2 на 2 метри сидять довгобороді сиві старці з косицями-дредами. Їхні обличчя й тіла розмальовані синьою, білою та червоною фарбами. «Це святі люди. Дай їм трохи грошей, – каже мені Раджа. – Вони займаються йогою, медитують і моляться, а живуть на пожертви».

 

 

 

«Скільки в нас богів? Мільйон. Більше, ніж людей», – пояснює непоганою англійською доброзичливий місцевий хлопець. – Кожен бог відповідає за щось конкретне».

 

Богів тут забагато, є навіть справжня Жива Богиня – Кумарі. За давньою традицією, з касти ювелірів обирають дівчинку, яку шанують як богиню, святу і чисту. Але все це до першої крові, і неважливо, що то буде за кров – місячні чи просто поріз пальця. Весь час Кумарі проводить у своєму палаці.

Палац той, треба сказати, не такий вже й розкішний, такий собі котедж заможного українця десь під Кагарликом: невелика дво­поверхова будівля з внутрішнім двориком, вкрита чудернацькою різьбою. Зовні під дахом, як і в багатьох храмах, намальована велика червона стрілка – вона показує богові, де вхід. Кумарі з’являється на людях раз на рік, а коли виходить на пенсію, їй виплачують невеликі гроші. Емансипація! Раніше нічого не платили, тож для будь-якого чоловіка вважалося нещастям одружитися з екс-Кумарі. Зараз це навпаки почесно: дружина – колишня богиня-пенсіонерка!

 

 

Рано-вранці Катманду не суєтний, як наші західні міста. На тротуарах варять чай на молоці (масала-ті, коштує приблизно 50 копійок за кухлик), чоловіки читають ранкову пресу. Люди, переважно жінки, йдуть до вівтарів та вуличних капличок, щоб нагодувати та умастити статуї богів. Біля кожного вівтарика висить невеличке дзеркальце, щоб жінка могла красиво поставити собі на лоба червону цятку – бінді.

 

Я насолоджувався ранком, коли натрапив на досить незвичний навіть для цих екзотичних місць храм. До його фасаду були прибиті… сковороди, мітли та інше домашнє начиння. Раніше це був храм для бідних людей, куди кожен приносив свої тимчасово не потрібні домашні речі. А той, кому вони були потрібні, міг взяти їх, а потім повернути. Така собі спільна власність, колгосп без голови і парторга. Але одного разу хтось щось не повернув, і тому храм втратив і свою святість, і суспільні функції.

 

Повертався до готелю я вже поночі. Ліхтарі на вулицях не світилися, і таки відчувалося, що цивілізація прийшла в Катманду не так і давно. Цікаво було проходити повз музичні крамнички. Вдень для туристів там грали мантри та етнічну музику. Ввечері ж хлопчаки-продавці поставили те, що, мабуть, подобається їм насправді. Картина дивна: темнота, димлять ароматні пахощі… і «Раммштайн» на повну гучність.

 

 

Назви непальських авіакомпаній чарують: «Єті Айрз» (снігова людина – взагалі національний туристичний герой), «Ганеша Тревелз», «Будда Ейрлайнс»… Вранці ми летіли з Катманду до найвищого в світі аеропорту – Лукли. Під час заходу на летовище серце тьохкає – здається, що літак ледве уникає тарану з гігантською скалою… і сідає. Злітна смуга тут завдовжки лише півкілометра, вона впирається в гору. Пілоти – віртуози!

 

Саме з Лукли стартують більшість експедицій на Еверест. І саме тут можна придбати смачне рисове вино – ракші. Ввечері ми опинилися в місцевому генделику. Світла немає, в Непалі взагалі постійні перебої з електроенергією. Приміщення освітлює гасова лампа. Я спитав у чоловіка за сусіднім столиком, чому немає світла, він відповів, що це природно, адже до влади прийшли комуністи. Хоча потім визнав, що до комунізму світла теж не було…

 

Нового знайомого звали Гіріджа, ми обговорили політичне становище, після чого перейшли на жінок. Я відчув себе ніби вдома.

 

І ще – тільки в Непалі розумієш, що таке реальне, справжнє сонячне сяйво. Ми з вами, шановні співвітчизники, живемо у сутінках! Насправді сонце разів у десять яскравіше, і світ навкруги відповідно також. Але це помічаєш, тільки коли повертаєшся додому. Здається, що тобі натягнули на очі темні окуляри і ти ніяк не можеш їх позбутися. «Ти повернешся, – сказав мені на прощання Раджа. – Всі, хто тут був, повертаються ще хоча б раз».