У. Т.: Як вийшло, що тебе схопили? За що ти потрапив у полон?
– Насправді не за мою діяльність. Їм ніколи було ловити інакомислячих, вони займалися переважно віджимами та грабунками. Люди потрапляли в підвал зазвичай випадково. Я просто поїхав на дачу на околицю міста, а в них там поруч були позиції. Перед цим у мене з дачі викрали машину – вона стояла в гаражі, але двері зламали й забрали її. А коли я приїхав, побачили мене у дворі. Запитали, що тут роблю, і затримали для перевірки документів. Потім розповіли, що моя автівка в них і що знайшли в ній український прапорець та якісь листівки з нашого Євромайдану. Цього вистачило. Мене повезли на їхню головну базу на Машінституті. А там одразу побили й відправили в підвал.
У. Т.: Били дуже?
– Бив мене їхній головний спеціаліст із допитів з характерним позивним Маніяк. Він просто забіг до мене в камеру з гумовим молотком для укладання бруківки, став кричати й бити. Зламав руку в лікті. Гіпс наклали тільки через тиждень, але зрослося нормально, слава Богу.
У. Т.: А хто саме забрав?
– ГШР «Бетмен». Через деякий час у камеру зайшов сам Бетмен і став грати в доброго поліцейського. Умовляв мене зізнатися, що працюю на «Правий сектор» і розвідку. Обіцяв, що тоді мені поліпшать умови утримання і не битимуть. Чесно розповів їм, хто я, і запропонував перевірити інформацію, переконатися, що не брешу. Після цього вони перестали мене пресувати.
Далі просто сидів у підвалі. Питав, коли мене випустять, але вони казали, що ще розбиратимуться. Мене вважали політично неблагонадійним. Просто вирішили не випускати і все.
Читайте також: З чого почалось внутрішнє протистояння в "ЛНР"
У. Т.: Вас звільнили вже після вбивства Бетмена?
– Нас звільнило так зване МВС «ЛНР», щоб використовувати для звинувачення Бетмена. Тертя в них почалися давно. Вони готувалися його знищити, і їм потрібен був для цього привід. Тут ми й стали в пригоді. Нічого не потрібно було вигадувати. Взяли його за реальні злочини й за знущання над нами. Це дуже зручна система. Виходить, що там усі винні. Кожен або грабував, або віджимав, або вбивав – усі займалися тим самим. І кожного в будь-який момент є за що вбити або заарештувати, як Бетмена. Усі там на гачку.
Свавільників ніде не люблять. А Бетмен був таким. Він не визнавав жодних авторитетів. Навіть Москва йому була не указ. За це й поплатився.
Ми дали свідчення проти нього, і після цього нас деякий час тримали просто як свідків. Звільнили з в’язниці ще 13 листопада. А до 5 січня я сидів у приміщенні обласної податкової. У кабінеті начальника. Це був великий кабінет з окремою кухнею. Були телевізором, мікрохвильовою піччю, чайником.
У. Т.: У підвалі було важко? Ходили чутки, що в Бетмена бранці сиділи в нелюдських умовах.
– Усі подібні підрозділи займалися мародерством і викраданням людей. У всіх були підвали і в’язниці. Але в Бетмена умови найжорсткіші. У нього катували до смерті й полонених було найбільше. Він використовував їх для різних робіт. Але «політичних» на роботи не брали, щоб не знали й не базікали зайвого.
У Бєднова (справжнє прізвище Бетмена. – Ред.) був добре поставлений піар. Він отримував багато гуманітарки з Росії та гроші від волонтерів. Йому було важливо, щоб про нього не поширювався негатив, щоб його людей вважали героями. Тому нас і не випускали, щоб ми ніде нічого не могли розповісти.
На ГШР «Бетмен» було найбільше скарг. Людей вони часто викрадали просто задля викупу. Все це викликало обурення. Були конфлікти і з «ополченцями» з інших підрозділів. Пам’ятаю випадок: вони патрулювали вулиці й зустріли двох п’яних «ополченців», які йшли назустріч. Наставили на них стволи. Один із них спробував відштовхнути ствол рукою, після чого його забили до смерті. Свого ж. Ця історія випливла. Був страшний скандал.
Коли Бетмена вбили, а базу розігнали, з’ясувалося, що його склади забиті ліками з пограбованих аптек. І це в той час, коли в місті не вистачало медикаментів. Навіть іншим «ополченцям» не вистачало.
У. Т.: Які були умови утримання?
– Люди сиділи за різні провини: хтось за перегар, хтось за бізнес. Когось тримали, щоб не базікав зайвого. Були люди, яких зачинили за те, що намагалися перегнати машини через лінію фронту. Годували погано. Двічі на день каша без солі та масла. З вересня дозволили передачі, й рідні трохи допомагали. Декого брали працювати вантажниками на гуманітарці і їм дозволяли взяти з собою щось із коробок. Був смішний випадок: якось нам дали п’ять сумок снікерсів із розграбованого складу. Ми їли їх без зупинки. Підвал, де я сидів, – кімната без вікон 5 на 6. Камера темна. Світла не було два місяці у всьому Луганську. Потім мене перевели в іншу камеру з двома віконцями. Там хоча б падало денне світло. Нам дозволили мати книжки, шахи і карти. Потім перевели в обласну податкову, там були вже практично курортні умови.
У. Т.: Чи був у тебе стокгольмський синдром або щось подібне?
– Люди з автоматами – це обдурені люди. Перша хвиля – то були дуже ідейні, активні. А друга – ті, хто влітку пішов в «ополчення» вже від безвиході. За пайок, за гроші. Тоді вже роботи ніде не було. Місто було фактично в блокаді.
Те, що вони віджимали, діставалося переважно верхівці. Рядові отримували крихти. «Ополченець», який сидів із нами, розповідав, що зарплату одержав лише один раз. Звичайно, завжди можна було з автоматом зайти в будь-який магазин і набрати продуктів, але мільйонами гребли тільки командири та вищі чини.
Читайте також: Про почуття провини
У. Т.: Як же тоді в них виходить воювати з такою дисципліною і такою мотивацією?
– Великі воєнні операції – це не «ополчення». Це війська із суміжної держави, які заходять, виконують завдання, а потім виходять. Як такої війни там і не було. Більшу частину часу всі сидять у своїх містах, в окопах і б’ють один по одному з далекобійної артилерії. У штикову атаку майже не ходять і мало хто горить бажанням це робити. А Бетмен і його соратники взагалі на війну майже не їздили. Це був поліцейський підрозділ, вони постійно сиділи в тилу. Бетмен часто приходив до нас у підвал і читав лекції про те, що ми негідники, не хочемо захищати місто і т. ін. «Не захотіли здихати в окопах, – казав він, – будете гнити тут».
У. Т.: Після того як тебе звільнили, вийшло твоє інтерв’ю з пропагандистом сепаратистів Глібом Бобровим, записане в той час, коли ти ще був у заручниках. Тебе змушували його давати?
– Бобров хотів зробити прес-конференцію, у нього було завдання «мочити» Бетмена, і мій випадок для цього дуже підходив. Але я на таке не пішов, і ми зійшлися на інтерв’ю. У ньому я намагався уникати гострих кутів, хоча розумів, чого від мене хочуть. Загалом він записав усе правильно, лише кілька разів перекрутив слова, як йому було вигідно. Наприклад, коли я казав про недовіру людей до ЗМІ, про те, що вони спотворюють реальність, він додавав «українські ЗМІ», хоча я мав на увазі всі.
Вони не змушували мене давати це інтерв’ю, але я розумів, що, поки перебуваю в Луганську, на конфлікт краще не йти, тому погодився.
Читайте також: Як я був робокопом в полоні ЛНР
У. Т.: Чому тебе взагалі відпустили?
– Питання, звичайно, було не в тому, щоб нас урятувати, на нас було начхати всім. Звісно, вони прекрасно знали про цей підвал від самого початку. З’явився він ще в червні. А в липні – серпні люди вже масово стали ходити зі скаргами до Болотова, а потім до Плотницького. Раніше Бетмен був потрібен. І поки був потрібен, вважався героєм. А потім, коли почалося вже відверте свавілля, його стали видавлювати з Луганська до Красного Луча. Дали наказ перевести туди його підрозділи, але він упирався, не хотів. Тоді й згадали про нас. З жовтня за нього взялися щільно, і після цього нас якось одразу стали краще годувати. У щоденній каші навіть з’явилися ознаки тушонки.
У. Т.: Коли тебе випустили, ти відразу ж виїхав із Луганська?
– Ні. Коли мене випустили, поїхав до себе додому. Більше було нікуди. Мені пообіцяли, що мене ніхто вже не зачепить. Навіть сказали, що я можу звернутися до них, якщо мені раптом хтось погрожуватиме з колишніх людей Бетмена.
Звичайно, лишатися там не було сенсу. Заробити грошей у цьому місті тепер нереально. Хіба якщо піти працювати в «ХХІ век» (газета сепаратистів). Але то вже точно не для мене. Тому прийняв рішення їхати, і зробив це, як тільки стало можливо.
Проблема була в тому, що я просто не міг виїхати з «ЛНР». Носив усі свої документи – паспорт, водійські права – із собою. Коли мене затримали, все вилучили. Так вони й пропали. Мабуть, їх спалили, щоб знищити докази. Залишилася тільки ксерокопія паспорта, тому виїхати звідти було величезною проблемою. Не пропускали. Зрештою мене просто провезли через українські блокпости люди, яких я краще поки що не називатиму.