Популярний телеведучий, радіодіджей та імпресаріо Сергій Притула належить до категорії тих публічних осіб, хто побудував свій імідж і кар’єру на гуморі, однак у житті є людиною дуже вдумливою, спостережливою та навіть серйозною. Він давно не є резидентом ComedyClubUA «Тернопільським Сірим», завдяки чому здобув всенародне визнання. Натомість зажив слави однієї з найбільш упізнаваних постатей українського телебачення, залишаючись при цьому україномовним не лише в кадрі, й у душі. Він є одним із творців вітчизняного ТБ, яких наразі не так багато, серед засилля російських програм і зірок вчорашнього дня.
Волію називатися телеведучим, позаяк шоумен – це надто розмите поняття. Адже якщо вважати, що шоумен – це той, хто розважає інших, то, наприклад, той самий Микола Азаров упевнено може себе так назвати.
Я по різні боки барикад із телеменеджерами. Я креатор і виконавець, але наді мною завжди стоять люди, які вирішують доцільність тих чи інших витрат. І хоч там як прикро було, але мушу з цим миритися. Звісно, дуже неприємно, коли тобі ще на злеті підрізають крила, вказуючи, що це – неформат і заборонено внутрішньою політикою каналу тощо.
Моя персона зазвичай викликає у людей полярні почуття. Хтось мене любить, а хтось відверто ненавидить. На жаль, з другими особисто не знайомий, бо в Україні якось не прийнято казати правду в очі. Тому дуже поважаю людей, які нормальним тоном можуть аргументовано критикувати.
Доволі скромно оцінюю свої акторські здібностіі, гадаю, ніколи не стану актором. До того ж українського кіно майже немає, а в російських серіалах зніматися взагалі нецікаво. Тому для мене більш цікава режисура. Завжди намагаюся підглядати на зйомках за роботою професійних режисерів, щоби знати, як виставити кадр, світло. Хоча, як кажуть ті самі досвідчені режисери: «Хай тебе це не обходить, для цього є оператор-постановник».
Коли у 18 років працював вантажником на фабриці в Лондоні, то хлопці з Гани, Уганди та Бурунді так мене заганяли в цеху в перший день, що ледь копита не відкинув. Зрозуміли, якщо дати мені можливість проявити себе, то когось із них звільнять. Утім, все одно вдалося там обжитися. Відтак усіх новачків, котрі приходили в той цех, віддавали на поталу мені, і я їх так ганяв, що жоден наступного дня не приходив знову.
Без конкуренції починаєш киснути у власному соку. В регіонах люди, які хочуть займатися журналістикою, досить швидко опиняються в тісному куті. Наприклад, мене тричі визнавали (2002–2004 роки) кращим радіоведучим Тернополя. І що? Перший рік я тим, справді, тішився, на другий – сприйняв це як годиться, а на третій зникла мотивація рухатися далі. Тому й поїхав до Києва, де є конкурентне середовище.
Зараз нерідко з’являється бажання чкурнути з України абикуди. Однак це шлях найменшого спротиву. Завдяки медійній упізнаваності маю змогу займатися купою речей, на які не впливає ні влада, ні щось інше. Наприклад, правильною благодійністю, себто не публічною, яку практикує багато хто зі знайомих. Бо тільки-но намагаєшся привселюдно подати приклад, одразу починають звинувачувати в піарі на дітях із синдромом Дауна. Все через нерозвиненість інституту доброчинності в Україні.
Раніше вважав, що не варто жартувати на релігійну тему. Однак попи наразі перестали бути служителями Господа, остаточно перетворились на менеджерів ЗАТ «Церква». От коли приходжу до храму і мені кажуть, що служба Божа коштує, приміром, 20 грн, завжди цікаво дізнатися, яка частка цих грошей Господа, скільки священики беруть як посередники і чи можна мені зробити знижку як постійному клієнту. Якщо священнослужитель приїздить на службу на «Кадилакові», а парафіяни дістаються туди тролейбусом, значить, стався якийсь збій у комунікації.
Якщо, припустимо, якась правоцентристська партія запросить мене вести їхні акції без прямої політичної агітації – нема питань, розказуватиму, як треба любити Україну. Але кричати, що я готовий віддати серце, душу, совість та нирку за Пєтю чи Васю, звісно, не буду. Є й одне табу, пов’язане з політичними силами, які заперечують Голодомор.
ПОПКОРН БЕЗ СЕЛЕКЦІЇ
За 20 років українське телебачення стало проміжною ланкою між супермаркетом і споживачем. Хоча не ми видумали цього велосипеда – це загальносвітова тенденція. Дуже прикро, що саме на нашому ТБ дуже мало як програм, так і каналів пізнавального характеру.
Нині канали працюють за простою схемою: розважати – дивувати – не змушувати глядача замислюватися. Так склалося тому, що найкращим елементом розвитку світової економіки є тупий споживач, який воліє жити за цими принципами поп-корну. Він насправді такий, адже купує новий айфон, при тому, що півроку тому придбав попередню модель, в якій до ладу й не розібрався. Звичайно, такі люди просто не замислюються, що подібні дії їм навіюють усі можливі медійні структури, які його оточують.
Власна ідея на тєлєку – дуже ризикована штука. Тому простіше, певно, купувати обкатаний на кількох телеринках проект із прописаною до дрібничок «біблією». Хоча варто зазначити, що й тупо калькувати не можна, завжди є певні ментальні особливості конкретної аудиторії в конкретній країні.
Українська телеаудиторія відрізняється від західної. Мій перший телевізійний досвід – програма «Було вашим – стало нашим». Це придбаний у США формат, який у нас якось не дуже пішов, тому й рейтинги були низькими. Суть її була в тому, що ведучий заходить в квартиру до когось, маючи з собою певну призову базу. І потім грає з глядачами на речі з його помешкання. Відповідаєш на запитання – виграєш якусь річ із призового фонду, ні – програєш свою праску, комп’ютер, телефон тощо. В Америці ця програма дуже популярна, американці – глядачі дуже емоційні, вони не соромляться галасувати в кадрі, кидатися на шию ведучому та кричати: Oh, myGod. Наш же глядач, навіть якщо щось і виграє, то в кращому разі виціджує з себе: «Ну, дякую». Найвищі рейтинги програма мала якраз тоді, коли люди щось програвали. Українець не любить радіти за когось, натомість воліє пореготати з лузера, але відтак його сильно пожаліти.
На українському ТБ наразі майже немає нормальної внутрішньої селекції. За останні три роки майже не з’явилося нових українських облич на ТБ, натомість запросили купу «варягів» із Росії. До того ж серед них дуже багато «збитих льотчиків», котрі, як пташки фенікс, воскресають в Україні. Все впирається в розкрученість «морди», адже простіше взяти якогось Серьожу Лазарєва, ніж виховати власний кадр. Між українськими каналами відбувається така собі горизонтальна міграція ведучих та персоналу, але обличчя ті самі. Ніхто не шукає нових кадрів на Луганщині чи в нетрях львівського телебачення, ніхто в це не вкладає гроші. Наразі каналам це вигідно, але років за п’ять постійного миготіння одних і тих самих облич це набридне аудиторії. До того ж така ситуація дуже погана і для ведучих, адже так не відчуваєш гарячого дихання в спину, яке мотивує та рятує від застою.
Нове поколінняне не надто залежить від ТБ. Більшість представників цієї генерації купили в кредит двокімнатну квартиру, тож і гнуть спину, щоб його віддати, намагаються їздити не в Туреччину, а роздивлятися бабцю-Європу та сидять в інтернеті, звідки й дістають інформацію. Так, вони взагалі не дивляться якісь захланні шоу чи інформаційні передачі, однак становлять велику частину глядацької аудиторії розважальних програм. Півмільйона кліків у «Фейсбуці» під час одного з наших останніх проектів – це непогана ілюстрація того, що молодь хоче розваг.
В Україні панує гендерна нерівність. Марічка й Антон з «Файної Юкрайни» – це реальні персонажі, яких гать гати по країні. І коли хлопець звертався в програмі до своєї дівчини: «Ти така кльова кобила», то це ж ми взяли з життя, а не зводили наклеп на український народ.
Є такий метод навчити дитину плавати – виплисти на середину озера й викинути її з човна. Після такого можна або втопитися, або стати добрим плавцем. На мою думку, зараз з українською мовою та продуктами, що виходять нею, виконали саме таку процедуру. Тому вибір у нас невеликий: або потонути, або так загартуватися, щоб усі заздрили.