У. Т.: Війна завжди несе зміни. Коли подивитися на нинішню ситуацію як на поле можливостей, то які шанси дістає Україна?
– Схоже, що впродовж останніх 20 років переважна частина українського суспільства, серед якої був і я, жила з ілюзією, ніби у 1989–1991 роках відбувся кінець історії (не в розумінні перемоги лібералізму, про що говорив Френсіс Фукуяма, адже більшість українців у таких категоріях не мислила), тобто настав період, коли старі способи й методи вирішення конфліктів, зокрема війна, інтервенція, анексія, територіальні розподіли, залишились у минулому. Україна і світ заплатили надзвичайно високу ціну за те, щоб минуле було минулим. Але, як виявилося, непотрібність армії була ілюзією, як і те, що все вирішується на форумах, під час дискусій, є норми та порядок, установлені після 1945 року в Ялті й переосмислені після 1991-го. Так само, як і уявлення про те, що ми живемо в цивілізованому світі, де немає місця державному насиллю та грабунку. Події 2014 року – дуже потужний сигнал Україні й цілій Європі прокинутися, адже історія насильства зовсім не скінчилася. У нашому кутку світу, щоб вижити, треба вміти захищатись. У цьому сенсі відбувається повернення історії. Водночас абсолютні кальки минулого неможливі, бо ситуація і гравці міняються, з’являються інші деталі. Тому ми не можемо передбачити майбутнє. Повернення моделей конфліктів ХХ століття або новий варіант холодної війни – ці паралелі досить корисні, але мають серйозні обмеження.
Тривале значення теперішньої українсько-російської війни полягає в тому, що у процесі відокремлення від імперського ядра ми більш-менш рухаємося в загальносвітовому, загальноєвропейському руслі. Ми й не унікальні, й не якісь особливо недолугі. У нас відбувається болючий процес творення нації. Чому вона важлива й необхідна, попри те, чи говорить однією мовою, чи трьома, як у Швейцарії? Найважливіше – консенсус і солідарність. Без них неможливо ані на щось погодитись, ані кудись рухатись. Альтернатива – авторитарні або диктаторські режими, які в умовах відсутності національної солідарності створюють вектор руху. Мені здається, українці мають три можливі вибори. Перший – облишити всі ілюзії, що ми колись станемо нацією, і втопитись у великому морі «русского міра». Другий – створити сильну президентську, фактично диктаторську влади. Третій – виробити політичну націю, яка забезпечувала б функціонування демократичних інституцій і визначала вектор розвитку.
У. Т.: Тобто нині точиться війна за справжню, а не ефемерну незалежність?
– Багато елементів того, що сьогодні відбувається, якраз і характерні для війни за незалежність, через яку пройшла більшість країн світу. Знаєте, 1991 року звучали голоси української еміграції, що незалежність України не впала з неба, її вибороли покоління, включно з бійцями УПА. Це було, окрім іншого, намагання представити нашу самостійність нормальною – як і будь-якої країни, за котру люди воюють і вмирають.
У. Т.: Що у сприйманні українцями себе самих і світу змінює ця війна і як саме?
– Для багатьох уперше виникає образ Росії як Іншого й дедалі частіше як ворога. Якщо подивимося на формування української самототожності, то відносно рано окреслюється кордон на заході. Насамперед до цього призвели козацькі війни другої половини XVII століття. Кров і конфлікт чітко означують, де поляки, а де козаки та русини-українці. Потім витворюється Гетьманщина, що знову-таки чітко відмежована від Польщі, але набагато менш чітко – від Росії. У ХІХ столітті ця територія стає базою для формування модерної української нації.
Читайте також: Ульріх Шпек: «Позиція меншості в питанні російської агресії стала позицією більшості»
Західний кордон чіткий, усвідомлений і, на жаль, для тих, хто жив там раніше, залитий кров’ю, але цілком «нормальний» із погляду міжнародного досвіду формування й творення нації. Що ж до східного – з Росією, то той кордон, який існував до Хмельниччини, починає нівелюватись. Уперше про те, що між Україною та Росією пройшла глибока межа й вони ворожі одна одній, Михайло Грушевський пише тільки на початку 1918 року після особистої трагедії – артилерійського обстрілу його будинку більшовиками Муравьйова та смерті матері. Невідомо, як далеко зайдуть сьогоднішні процеси. Але фактично вперше формування чіткого політичного та ментального кордону між Україною і Росією на нашому Сході відбувається саме зараз.
У. Т.: Росія не перестає претендувати на південні регіони України. Крим уже анексований, нікуди не зникла небезпека повторення донецького сценарію в Одесі, Миколаєві або Херсоні. Звідкіля такі претензії?
– Вони пов’язані з геополітичними амбіціями Росії, а їх обґрунтування відбувається на підставі дуже специфічного прочитання історії. Парадоксально, але з російського боку просувають проект відтворення «Новоросії», яка з історичного погляду більше стосується Одеси чи Херсона, ніж Донецька, й жодним чином – Харкова. Ідеологи нинішньої експансії РФ і війни з Україною покликаються на дуже багатий арсенал імперської історіографії та імперських образів і пам’яті. Згідно із цим наративом, український Південь був підкорений, колонізований, навернутий до слов’янської, християнської цивілізації під скіпетром російських імператорів починаючи від Єкатєріни ІІ. Саме його дуже активно застосовують Кремль та прихильники «русского міра».
Український наратив «підкорення» Півдня походить принаймні з часів Грушевського й несе ідею про те, що важливими є не так держави та імператори, як народ, люди, які реально долучилися до культурної та господарської колонізації краю. Таким агентом колонізації наприкінці ХІХ століття був саме український селянин. Відтоді минуло 120–150 років, сталися великі культурні зміни. Дуже багато речей, що були очевидні й зрозумілі для українських діячів початку ХХ століття, сьогодні є розмитими через просунення російських культурного продукту, мови та урбанізації, адже українізація 1920-х років не українізувала місто в культурному відношенні. Сьогодні триває процес ренегоціації, переосмислення, чим є український Південь. Росія намагається сьогодні переформувати кордони та геополітичний простір на підставі свого імперського наративу й тих змін, які відбулися в регіоні впродовж минулого століття. Як на це відповіла Україна? Дуже цікаво й несподівано. На противагу російському імперському проектові Україна фактично формує нову політичну націю, яка не пов’язана виключно з мовою, а визначається політичними інституціями та спільними елементами політичної культури.
У. Т.: «ДНР», «ЛНР», анексований Крим – сірі зони з невизначеним статусом, які підважують своїм існуванням чіткі кордони в сучасному світі. Яке майбутнє для них природне?
– Починаючи від кінця 1990-х РФ почала дуже активно використовувати заморожені конфлікти для контролю над новими незалежними пострадянськими країнами, аби мати форпости геополітичного впливу в пострадянському регіоні. Коли справа дійшла до України й до провалу проекту «Новоросія», то модель, створення на Донбасі зони замороженого конфлікту й невизнаного анклаву почали розглядати як прийнятну альтернативу, котра дає змогу чинити вплив і дестабілізувати територію сусідньої держави.
Читайте також: Ахмед Закаєв: «Для України надзвичайно небезпечно жити так, начебто ніякої війни не відбувається»
Майбутнє заморожених конфліктів значною мірою залежить від політики того, хто їх політично підтримує, фінансує та військово контролює. Говоримо про Росію та її керівництво. Коли відбудеться зміна політичного курсу Кремля, так чи так на порядку денному постане процес реінтеграції зон заморожених конфліктів до їхнього природного регіонального простору. Це відбувається зараз із Кубою – територією своєрідного замороженого американсько-радянського конфлікту часів холодної війни. Вона відновлює природні зв’язки зі Сполученими Штатами, при тому що Фідель Кастро ще живий. Схоже, зрештою, трапиться із Придністров’ям, Кримом та Донбасом. Коли це станеться, важливо, у якому стані перебуватиме Україна, тобто чи сформується її нова нація в розумінні політичного консенсусу, і чи зможе бути привабливою моделлю для «заморожених» територій. Крим став частиною України не тому, що Хрущов забагато випив чи перегрівся на сонці. Спрацювали географія та економічні важелі. Нині це дуже добре розуміють росіяни, які спочатку думали побудувати Керченський міст, а потім заходилися творити інший «міст» між Росією та Придністров’ям – «Новоросію».
У. Т.: В умовах радикалізованого війною суспільства можливе відродження тоталітарного й расистського дискурсів. У росіян відчуваємо це дуже чітко. Де гарантія, що таке не станеться з українцями?
– Радикалізація суспільства неуникна в умовах війни, особливо у суспільстві, котре обороняється. Це даність, але моє враження таке: коли патріотизм захопив широкі верстви населення, радикальний націоналізм має значно вужчу базу. Масовий волонтерський рух, що виник, може зватися як завгодно, тільки не радикальним. Якщо говорити про майбутнє України, в якій є Львів, Харків, Одеса, то націоналістична радикалізація досить обмежений у застосуванні й тимчасовий засіб боротьби з агресією. Це не та річ, яка утримає території разом і створить нову українську політичну націю. Радикалізм в Україні, на мою думку, не має тривалого майбутнього. Громадянам так чи так потрібно знаходити спільну мову. Російська мова набула раптом такої самої патріотичної символічності, яку мала українська, бо спротив агресії Кремля ведеться часто російською і її носії вмирають за Україну, тож дозволю собі припустити, що нині передусім відбувається процес формування саме політичної нації. Багатоетнічної, багатокультурної. Це речі, про які роками говорили всілякі «ліберали» включно з вашим покірним слугою і які відкидали представники радикального націоналізму. Але це саме та формула, яку Україна винайшла, щоб вистояти під час агресії РФ. Вона виникла знизу й не була привнесена якимись західними фондами чи грантами. Я вірю: в Україні ліберальний, толерантний дискурс збережеться не тому, що раптом почнуть читати переклади європейських і американських політологів та істориків, а тому що це природний, єдиний можливий спосіб для неї існувати як держава й нація.
Читайте також: Яцек Саріуш-Вольський: «Коли зважати на розколи всередині ЄС, то добре, що нині запроваджено санкції»
Українське суспільство поділене. Частина мобілізована. Інша – індиферентна. Дехто в сьогоднішніх подіях вбачає війну між олігархами, за яку мають платити прості люди, а вони того не хочуть. Ситуація на Сході й на Півдні розвинулася на користь України, але це не значить, ніби вона буде такою безкінечно. Щоб дестабілізувати якийсь регіон, не потрібна підтримка більшості. Достатньо 5–10%, які вийшли б на вулиці за умови пасивності решти. У квітні 2014 року близько 70% населення Донбасу хотіло жити в складі України. Виявилося, що просто пасивно хотіти не досить. Брак активності може довести значну частину країни до цілковитого колапсу, пекла на землі, як це сталося з Донбасом. Поки що відсоток підтримки української незалежності достатньо високий, але ця цифра може змінюватися. Багато залежить від дій еліти. Причому діяти треба швидко й рішуче.
Що триваліший конфлікт, то менше ресурсів лишається, важче підтримувати стабільний економічний та психологічний тонус у суспільстві. У конфліктах, які точаться довший час, населення, зрештою, робить вибір на користь тієї сили, яка може навести лад, припинити війну. Чим сильніше сьогодні українці мобілізуються, аби дати супротивнику чіткий сигнал: це суспільство не зломити, тим більше шансів, що нинішній конфлікт буде коротшим і що моральні та фізичні сили українського суспільства зможуть бути витрачені не на війну, а на досягнення цілей, проголошених Майданом.