У. Т.: Ви виграли вибори з «Народним фронтом», основу якого становить екс-команда Юлії Тимошенко. Чи не жалкуєте, що пішли від неї? Мабуть, не змогли пробачити їй, що вона за два місяці навесні змарнувала 15 років, зокрема, й вашої наполегливої праці в політиці? Адже ви були весь той час мало не її тінню…
– Життя триває. Хтось змінюється, а хтось ні. Від моменту виходу Юлії Володимирівни з ув’язнення почали відрізнятися наші погляди буквально на все. Наші – це не тільки мої, а й команди фактично Майдану, яка наприкінці лютого без усіляких пауз потрапила у владу. Перед цими виборами ми були готові об’єднатись і з прихильниками Порошенка, і Тимошенко. Але не побачили розуміння. Ми розійшлися з нею на політичному рівні, а на особистому так само толерантно, з повагою ставимось одне до одного. От буквально кілька днів тому спілкувалися, приїхали до неї, гарно поговорили. Ви зрозумійте, тут немає особистих образ, а є світоглядні розбіжності. Пам’ятаєте, після чого і я, і багато колишніх партійців БЮТ пішли від ЮВТ? Ми були на політраді, але нас не зрозуміли, не підтримали. Відверто кажучи, це не ми чи я особисто пішов від Юлії Володимирівни, а вона від нас.
Треба розуміти, що нас усіх, хто там був, дуже змінив Майдан. А решту, звісно, не змінив. Оце і є головна причина наших розбіжностей із пані Тимошенко. Як не крути, але нову політичну постмайданну реальність розмінювати на якісь особисті суб’єктивні думки та моменти я вже не міг, хоч би про який аспект ішлося – кар’єрний, корупційний, егоїстичний. Коли я виконував обов’язки голови президентської Адміністрації, мені було все одно, хто виграє вибори – головне втримати державу. Будь-якою ціною. А декому залежало передусім на тому, щоб стати депутатом. Пріоритети критично не збігалися, бо мені було не важливо, хто стане головою ОДА на Одещині. Лиш би вона була українською. Я пишаюся, що травневі перегони виявилися єдиними, де не з’явилося жодної скарги: порівняйте зі щойно минулими парламентськими. Найбільш боляче за саму партію «Батьківщина», яку вважаю здобутком не особисто Юлії Володимирівни й не Турчинова, Авакова чи Пашинського. У травні це була найбільша в країні структурована й організована політсила. Дуже прикро, що всі ті події завели її в стан коматозної кризи.
У. Т.: Нинішня коаліціада до болю нагадує 2006 рік, коли демократичні сили так само ніби й підписали угоду, й постійно обіцяли, що вже завтра все буде о’кей, але закінчилося те зрадою Мороза й прем’єрством Януковича… Може трапитися, що ви таки не домовитеся з Порошенком і підете в опозицію?
– Знову-таки в нас проблеми з підходами. Вибачте, але на Майдані ми всі погоджувалися з тим, що нам потрібна парламентсько-президентська республіка. Тож спроби змінювати державний лад якось не дуже спонукають до діалогу. Ось, наприклад, ситуація з Антикорупційним бюро, закон про яке нещодавно ухвалили (я особисто його супроводжував). Вважаю, що там прописана досить добра процедура призначення його голови – конкурсна, за участю громадськості, щоб заздалегідь були перевірені всі кандидати. А не так, як навіть у моїй депутатській практиці, коли про три чверті кандидатур на державні посади я дізнавався в залі парламенту (так було за всіх влад). У законі прописано, що в результаті конкурсу слід обрати три кандидатури для подання президентові, а відтак парламенту, який голосуватиме за єдину. Однак у проекті коаліційної угоди від Блоку Петра Порошенка читаємо, що голову Антикорупційного бюро призначає президент. Ми ж не проти, щоб очільник держави реалізовував свої повноваження: призначав генерального прокурора, голів Національного банку та СБУ. Повинні бути повага й баланс між усіма гілками влади, та що поробиш, коли деякі з них просто немає за що поважати.
Підсумую. Ми, тобто «Народний фронт», хочемо все робити публічно. Відкрито заявили: «Йдемо на вибори, щоб зробити Арсенія Яценюка прем’єр-міністром». Виграли їх, населення нас підтримало. Тепер прем’єр знову-таки публічно заявляє, яку команду він бачить і пропонує обсудити кожну кандидатуру. За ці дні хоч якесь обговорення відбулося? Натомість почалися крики про розподіл посад і корито. То ліквідуймо тоді взагалі Кабмін і влаштуймо 1917 рік або «ДНР». Так буде краще? Повірте, якщо знайдеться хтось ладний узяти на себе всю відповідальність, о’кей, ми таких конструктивно підтримаємо й навіть відступимо вбік. Якщо Петро Олексійович вийде і скаже, що готовий відповідати й запропонувати свою команду, – без запитань.
Іще більше дратує, коли кажуть, мовляв, треба говорити не про кандидатури, а про принципи. Хлопці, та в нас за кожного президента ухвалювали по дві прекрасні програми розвитку країни. Найкраща, до речі, була в період Януковича, бо її готувала йому за величезні гроші одна з найякісніших у світі консалтингових компаній. От візьмімо цей документ та й просто реалізовуймо, а не марнуймо час. І не слід призначати головним борцем проти корупції людину, яка її очолює. Це не натяк – просто приклад. Зрештою, за результатами виборів у парламентсько-президентській республіці ми прийшли на перемовини зі своїм баченням. Якщо знайдеться 226 голосів з іншої команди, вони внесуть свою кандидатуру на прем’єра, й Порошенко змушений буде його підтримати. Взагалі мені не до вподоби слово «домовитися».
У. Т.: А як ви ставитеся до ідеї сформувати уряд із технократів без політичного забарвлення?
– Класна ідея, без запитань. Тільки покажіть мені, будь ласка, той склад, де лежать пронумеровані технократи, яких можна відразу призначати на посади. Ось вам штабель під Мінфін: вибрали звідти й відразу призначили. Цей технократ уже довів, що вміє управляти, має позитивний досвід тощо. Чи йдеться про те, щоб призначити свого водія міністром транспорту, бо він мастило добре міняє в машині шефа? То хто ж такі ці технократи? Вибачте, але це знову демагогія, доведена в нашій країні до філігранного рівня. Із власного досвіду розкажу, як ми призначили одного такого технократа на високу посаду – не уточнюватиму куди. Він мав завізувати оборонне замовлення на цей рік. Завізував. Як голова Адміністрації, я не міг дуже довго те замовлення отримати: мені казали, що то не моя компетенція. Нарешті, фактично отримав неофіційно й коли побачив, то остовпів.
Читайте також: Після виборів: «Батьківщина» сумує, але готується до контрнаступу
У нас люди на фронті гинуть, а там десятки мільйонів гривень передбачалося кинути на салюти, сотні мільйонів – на перспективні розробки систем зв’язку, коли армія гола й боса. Мабуть, це тому що в нас перемога щодня. Коротше кажучи, цілковита корупція. Технократ на пряме запитання «Що ж ви понапідписували?» відповів мені лише блудливою посмішкою. Найбільша проблема нашої політики – те, що в нас досі призначають на посади за принципом «свій – чужий», а не «ефективний – неефективний». І не останньою чергою через це маємо колосальну внутрішню кризу, яка накладається на зрозумілу зовнішню. Якщо «свій», то чорт із ним, нехай робить що хоче – оце реальна трагедія в умовах війни. На рівні ментальності. Свого часу Османська імперія розпалася насамперед тому, що в ній почали офіційно за гроші продавати державні посади. 1999 року, коли я дізнався, що крісло голови ОДА коштує, залежно від області, від $3 млн до $7 млн, то відразу збагнув: наша держава може розвалитися. Тоді й вирішив піти в політику. І досі зустрічаюся з тим самим. У нашої країни є дві найбільші проблеми: боротьба з корупцією і агресія Росії. І незрозуміло, що з них небезпечніше. Однак, якщо їх вирішити, всі решта врегулюються самі собою.
У. Т.: Яке майбутнє «Народного фронту»? Хто в ньому приймає рішення: Яценюк, Турчинов, ви? Хто фінансує: Мартиненко, Коломойський, іще хтось?
– Ми тільки-но вийшли з електоральної кампанії, тому всі рішення поки що приймає виборчий штаб, який складається приблизно із 15 осіб. У кожного з них своя зона відповідальності. Ця команда пройшла чималий шлях – іще від виборів 2012 року. Як повноцінна політична партія НФ іще не оформився, нині якраз відбувається цей процес. Особисто я був заступником керівника штабу, в «Батьківщині» завжди опікувався питанням партійного будівництва, тим самим займаюсь і тут. Власне, в нас і так уже близько половини керівників обласних штабів – це люди з БЮТ, звідки ми забиратимемо найкращих. Щодо похоження коштів немає жодної інтриги: фінансували члени партії, мажоритарники – наші висуванці. А коли мова про Коломойського, то хіба він доброчинна контора? Згадайте бодай одне рішення уряду Яценюка, яке йому йшло на користь. Або краще – скільки було таких, які Ігореві Валерійовичу зовсім не припали до вподоби. Про що ми взагалі говоримо?..
БІОГРАФІЧНА НОТА
Сергій Пашинський народився 1966 року на Рівненщині. У 1991-му закінчив Київський педагогічний інститут за спеціальністю «історик-суспільствознавець». У 1990-ті працював у комерційних структурах. Від 1999 до 2000 року – заступник голови правління Ощадбанку. У 2005-му був радником прем’єра Юлії Тимошенко. Від серпня 2005 року до січня 2006-го обіймав посаду гендиректора на державному підприємстві «Укррезерв». Народний депутат трьох скликань. 5 березня – 10 червня 2014 року – тимчасовий в. о. глави Адміністрації президента України. Член Військової ради партії «Народний фронт», обраний від цієї політсили до парламенту VIII скликання