До того ж, команда є однією з найбільш концертуючих по країні – такі собі трудоголіки-романтики. А фронтмен гурту, Сергій «Колос» Мартинюк, є, за сумісництвом, також одним з організаторів та ідейних натхненників відомого музично-патріотичного фестивалю «Бандерштат», який щорічно проходить у Луцьку. Тиждень поспілкувався з ним з нагоди 5-річчя команди та концерту на честь цієї дати в Києві, який відбудеться 7 грудня в клубі SENTRUM.
У.Т.: У вас доволі романтична творчість. Чи вважаєте себе рок-музикантами?
– Особисто себе таким не вважаю. Ми граємо гітарну поп-музику – десь тематично соціальну, десь патріотичну, десь лірично-почуттєву. Взагалі, на даний момент розвитку нашої культури як такої, переважна більшість того, що вважається роком, для мене вписується в комерційні поп-стандарти. Та ж легендарна Metallica стала абсолютно органічним елементом світової поп-культури масового вжитку. Штампи в наші дні – хибний варіант сприйняття світу.
У.Т.: За свою музичну кар’єру ти побув з усіх боків барикад – спочатку виступав як організатор концертів, потім розпочав власну музичну кар’єру, а зараз, фактично, поєднуєш її з самопродюсуванням. І от, твоєму дітищу виповнилося п’ять років. За ці роки твій гурт пройшов шлях від нікому невідомого новачка з Луцьку до команди, що збирає зали по всій країні. Як вам це вдалося?
– Знаєш, іноді здавалося, що ми не протягнемо і декількох років. На моїх очах зникло надто багато талановитих молодих команд, які навіть не діставалися до рівня першого професійного запису. Іноді охоплювали сумніви й опускалися руки, особливо коли в якісь періоди ми починали підбивати певні підсумки й усвідомлювати, що з запланованого умовно за рік вдалося досягти відсотків 30 щонайбільше. Що резонанс від музики не такий, який очікували і платять за неї не так охоче, як би нам того хотілося. Але все ж у нас, на щастя, в якийсь момент хобі переросло у справу життя. Це стало можливим виключно тому, що ми кожен день працюємо на загальний результат: команда не живе від інформаційного приводу до приводу – альбому, виступу, кліпу. Кожен день останні п’ять років ми ведемо копітку роботу, зокрема, в соціальних мережах, по поширенню власної музики. Тепер в нас є своя власна потужна група підтримки в мережі, яка дуже допомагає в розповсюдженні «фіолетового» контенту. Тож, всього досягли, що називається, своїми силами. Більш за все радію не кліпам, альбомам й навіть не концертам. А тому, що всі ми в гурті залишаємося друзями, сім’єю, – в нас не було жодної вагомої сварки за п‘ять років. Повірте, це багато чого варте, адже, фактично, більшість мого теперішнього життя проходить з «Фіолетом» та його учасниками. Не примелькалися, не приїлися одне одному – навпаки, відкриваємо все нові і нові сторони людського в собі.
Читайте також: Ігор Закус: «Під впливом етніки може народитися український джаз»
У.Т.: В кого більше шансів досягти успіху – в голодних до слави та успіху хлопців з периферії як ви чи в столичних лінивих снобів, які, проте, апріорі мають більше зв’язків та можливостей?
– Якщо команда з провінції й розвивається, неодмінно наступає момент, коли вона переростає своє місто. Луцьк – дуже приємне і цілком культурно розвинене місто, зі своєю своєрідною музичною культурою та атмосферою. Взагалі на Заході країни кипить своє самобутнє фестивальне та музичне життя. Однак, всі провідні інтелектуальні та медіа-ресурси як не крути, але зосереджені в столиці; регіональних музичних ринків в Україні не існує. Якщо казати про Захід, то в нас відсутня і адекватна клубна інфраструктура. Виняток – Львів, де є кілька притомних концертних майданчиків. Знову таки, в моєму рідному Луцьку є всього два клуби, де можна грати живу музику, причому вміщають вони щонайбільше 100 людей. Тому не дивно, що дуже часто музиканти оминають Луцьк у гастрольних графіках. До слова, свій останній великий концерт вдома ми відіграли в театрі ляльок, бо просто не було іншого нормального за розмірами залу – жива ритмічна музика і більшість сидячих місць в залі – в якійсь мірі нонсенс. Є ще нічні клуби, звичайно, але формат явно не той. Останні два роки ми багато міркуємо про можливість переїзду до Києва, але поки це тільки розмови. У деяких з наших музикантів вже є сім’ї, діти, коріння, яке, що називається, пішло в землю. Загалом, якогось універсального рецепту успіху немає й бути не може – не буду оригінальним, але все залежить від твоєї особистої працелюбності та бажання досягти чогось. Від віри в свою справу, з якою ти маєш прокидатися і засинати. В будь-якому випадку, завжди приємно бачити креативних «провінціалів», які за відносно короткий час самотужки просували себе з певним успіхом, не згірше столичних колег. Тож, прописка для музиканта значення має відносне, хоча, зрозуміло, столиця дає більше потенційних можливостей, ніж приміром Луцьк, Одеса чи Дніпропетровськ.
У.Т.: Як вважаєш, чому, не дивлячись на чималу кількість якісної української нової музики, центральні телеканали та радіостанції продовжують ставити в ефірах пластмасову попсу? Може, після того як зараз російське стало не в моді, українці відвоюють свій власний інформаційний простір?
– Почну з того, що за останні п’ять-сім років сталися кардинальні зміни в плані шляхів донесення музичного продукту до слухача. Передусім в головах артистів. Тепер молоді музиканти активно займаються розкруткою власноруч, альтернативна сцена часто існує абсолютно в паралельних світах з усталеним виміром вітчизняного шоу-бізу, все менше перетинаючись з топовими телеканалами, радіостанціями, глянцем тощо. O.Torvald, Vivienne Mort, Onuka, Hardkiss, Bahroma спокійно збирають повні клубні зали у великих містах, і при цьому, деяким з ним не обов’язково бути присутніми в ефірах всеукраїнських фм. Якщо років п’ять-сім тому потрапити на телеканал М1 було найвищою планкою, то тепер це цікавить музикантів меншою мірою. Так, нова хвиля – це не завжди стадіонний формат як в «Океану Ельзи», але не все відразу. Хвиля ця питомо альтернативна і цілком успішно завойовує аудиторію актуальними засобами міжлюдської комунікації. Однак пластмасова попса продовжує купляти собі ефіри та ротації і переважна більшість українців не задумуючись ведуться на це медійне зомбування. Ще одна нагальна проблема музичної сфери в Україні – відсутність в нашому шоу-бізі прогресивно мислячих продюсерів як на ринку творчому так і на телеканалах, зокрема, де продюсери розважальних блоків, м’яко кажучи, не займаються просуванням української музики. У нас їх взагалі обмаль; адекватних і «струйових» можна на пальцях однієї руки перелічити, зокрема, не можу не згадати Олексія Согомонова, який зібрав навколо себе такий собі творчий клан з музикантів «Бумбоксу», Pianoбоя та O.Torvald. Це успішно, модно і затребувано.
Читайте також: У пошуках мелосу
У.Т.: Може, саме тому зараз все більше команд намагаються пробиватися на західні ринки, зокрема, в Польщу? Як з цим у «Фіолету»? Тим більше, досвід вдалих виступів та популярності у Білорусі у вас вже є.
– На мій погляд, саме європейців, а не представників нашої діаспори, цікавить по-справжньому тільки етно-музика з України. Пересічному британцю, німцю чи навіть поляку навряд чи будуть вкрай цікаві вже згадані ОЕ, Бумбокс, ТНМК, в творчості яких одна із ключових ставок робиться на текстову складову. Як показує практика, на концерти наших «динозаврів» там, в основному, приходять діаспоряни. Помітного успіху добиваються ті, хто розумно використовує українську етніку в своїй музиці – «Перкалаба», «Гайдамаки» в їх кращі часи, «ДахаБраха» тощо. Тому, такі команди як «Фіолет», чесно кажучи, можуть бути цікавими тільки українцям по той бік кордону. Перекладати ж пісні не бачу сенсу лише задля виходу на нові ринки. До цього потрібно дозріти – бо то вже робота виключно на продаж. Наш «білоруський» приклад піснетворення пов'язаний з моїм досвідом громадської діяльності, коли мені часто доводилося перетинатися з білоруськими опозиціонерами, з багатьма з ними товаришувати і підтримувати хороші зв’язки. Це і знайшло відображення в деяких наших піснях білоруською мовою.
Читайте також: "Брати Гадюкіни" про музичні вибухи
У.Т.: З приводу «Бандерштату», де ти є одним з натхненників. Здається, через ваш фест пройшла майже вся молодь, яка потім склала революційний авангард Майдану. Які творчі плани?
– З гордістю можу сказати, що фестиваль виконав ту місію, яку ставив собі за мету, коли ми його розпочинали в другій половині 2000-них. Тоді ми чітко розуміли, що не хочемо створити ще один просто розважальний майданчик. Це була спроба, й на мій погляд, вдала, побудувати платформу для практичного, патріотично-інтелектуального виховання молоді. Тепер, коли на Західній Україні патріотизм вже став в деякій мірі частиною повсякденного побуту, є думка більше уваги приділити Сходу й Півдню; представників цих регіонів на фесті завжди було достатньо – з того ж Дніпропетровська, Одеси, Маріуполя, Донецька… Гордий з того, що ми в якійсь мірі доклалися до формування того характеру, який українці тепер показують всьому світу. Фестиваль однозначно продовжить своє життя, не виключено, що він мігрує з Луцька на Київщину, щоб більше уваги, як я вже зазначав, приділити регіонам, що лежать в напрямку сходу і тим самим дещо оновити цільову аудиторію заходу. Наразі ми починаємо розпрацьовувати ці варіанти – про всі новини з життя «Бандерштату» ми повідомлятимемо справно наших відвідувачів на своїх офіційних ресурсах.