У супроводжуючого міліціонера, мабуть, урвався терпець і він, розчинивши дверцята із маленьким заґратованим віконечком, кинув у в’язку, затхлу темінь будки:
— Вилазьте! Поможете підіпхнути машину! Тільки щоб мені без фокусів!
Коли зняли наручники і всі почали підпихати “чорного воронка”, яким возили арештованих на допити, Сергій не вагався ні секунди — щодуху помчав у бік села Сухачівки (в місцевості він орієнтувався добре — пройшло не так багато років, як вони гуляли тут із загоном Іванова). Його зникнення помітили через кілька хвилин. Конвойні зчинили стрілянину, але він уже був за рятівною лісосмугою…
Перевів подих у не найближчій хаті — чужий чоловік впустив, не побоявся. Яків Виблий не був борцем, проти радянської влади ніколи не виступав, але розумів, що вона нищить віковий уклад життя українського селянства, руйнує основоположні цінності, на яких століттями трималася сільська громада. Тож втікача з тюрми ДПУ, зрозумівши, що він політичний, а не кримінальник, відразу сприйняв за свого. Нагодував, дав переодягнутися.
Через села й хутори Сергій Клепач добрався до рідної Гурівки, що на Долинщині.
ЛОЗУНГОМ БОРОТЬБИ Я ЗАПРОПОНУВАВ: “ЗА НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ”
Клепачі — типова українська селянська родина. Хлібороби. Батько Сергія мав двадцять десятин землі, хазяйнував, як міг, і, очевидно, прагнув дати синам освіту. У справі про це не йдеться, але, мабуть, більш-менш грамотним був і старший син Іван, який у 20-их роках організував повстанський загін, що чинив спротив більшовикам. Середня ж освіта Сергія на той час взагалі була досягненням. У 1921 році навіть встиг трохи повчителювати у селі Цвітному. Якраз в цей час він одружився. Ще до цього Сергій 18-19-річним юнаком брав участь у загоні свого брата Івана, а також в загоні іншого повстанця — Іванова. (Обох їх — і Івана Клепача, й Іванова розстріляно у 1920-21 роках). Вже пізніше, влітку 1932-го, коли він, знаходячись на нелегальному становищі, намагався організувати селян проти радянської влади, дізнався, що селами ходили чутки про його боротьбу за самостійну Україну (про це йдеться у протоколі допиту Андрія Череп’яного, члена цієї організації із села Благодатного).
Читайте також: Свічка у вікні
Більшовицька влада такого не прощала. І у 1924 році Дніпропетровський обласний суд засудив Сергія Титовича до п’яти років позбавлення волі за участь, як тоді писали, в політбанді його рідного брата Івана Клепача. Це покарання, очевидно, ще більше зміцнило впевненість Сергія, що ця влада — ворожа селянству і з нею не можна миритися. До того ж він бачив, що абсолютна більшість селян готова чинити їй спротив – незадоволення колективізацією, розкуркуленням, примітивною організацією праці в колгоспах, хоч і значною мірою придушене органами ДПУ, однак жило й постійно проривалося назовні.
Фактично з весни 1930 року Сергій Клепач знаходиться на нелегальному становищі, переховується в селах Долинського району. Його ім’я в цьому краї набуло ознак символічності: в протоколах допитів дуже багатьох людей (у 1932-му разом з ним ДПУ допитувало тільки заарештованих 50 осіб, не кажучи про свідків) йдеться про те, що вони раніше не були знайомі, але багато чули про нього. Саме із Сергієм Клепачем, хто ще в 20-их роках боровся з більшовизмом, селяни Долинщини і навколишніх сіл пов’язували надію на те, щоб змінити Радянську владу на свою, українську.
Ось як розповідав слідчому сам Сергій Клепач про свої спроби створити влітку 1931 року, як тоді писали, контрреволюційну організацію:
«Я зайшов до свого знайомого Олексія Козюри у Гурівці, сподіваючись переночувати. Там я застав незнайомця, якого Козюра представив як розкуркуленого із села Терноватка Криворізького району Григорія Сидоренка. Він повідомив, що в с.Лозуватці є організація, яка має намір повстати проти радвлади. За його словами, Григорій дізнався про це від такого ж колишнього куркуля Микити Шаповаленка, який працює вантажником на руднику імені Леніна. Сидоренко повідомив, що про мене вже йшла мова і мене хоче бачити мешканець Терноватки Іван Ткаченко. (…) Ми пішли на сінокіс, пізно увечері туди приїхав Ткаченко. Років приблизно 60, його мали розкуркулювати. Він сказав, що на станції Лозуватка є контрреволюційна організація, треба вияснити, які ресурси вона має.(…) Ми обговорили те, як налагодити зв’язок із Лозуватською організацією. Пізніше ми дізналися, що її керівником є місцевий житель бідняк Петро Хайтота, йому мене відрекомендували Шаповаленко й Каюн. Хайтота повідомив, що у нього є міцна організація, закладена ще у 29 чи 30-му році, нараховує до тисячі чоловік, що вони мають зброю — на кожну сотню до 60 гвинтівок, є друкарська машинка і редактор Соколовський готує відповідні відозви. Зв’язок підтримується з селянами Ново-Лозуватки, Казанки, з рудниками через своїх людей. Хайтота і я притримувались думки, що час рішучих дій не настав, що ми не маємо гарантії масової підтримки. Поповнити арсенал зброї можна за рахунок нападу на місцеву міліцію.
Читайте також: Як Голодомор розвалив СРСР
Я вирішив зустрітися із Микитою Шаповаленком і вияснити, чи немає на рудниках відповідних хлопців. Микита повідомив, що на Ленінському руднику є маса співчуваючих, здатних підтримати повстанський рух, але вони не організовані і цим питанням слід зайнятися. Він сказав, що є відповідна людина і в селі Терни, колишній червоний партизан. Зброї на руднику не було, але її можна було здобути у місцевої міліції. Пізніще на баштані Івана Буяна (тесть Шаповаленка) Микита мені сказав, що справа не просунулась. Після цієї зустрічі я пішов у Гурівський ліс, там неподалік буа баштан місцевих селян, який охороняв Іван Чичкан, мій далекий родич. Він сказав, що мене запитували з Гурівки, нібито там є якась організація. Лука Буян і Іван Махиня, втеклі розкуркулені, повідомили, що в Гурівці є організація – 200 чоловік, налагоджено зв'язок із селами Обитоки, Новий Баштан та Бокове. Лука Буян пояснив, що через якогось свого родича може дістати з Криворізької міліції два ящики гвинтівок. Було підняте питання про друкування листівок і відозв.»
Своєю міні-штаб-квартирою Сергій Клепач обрав баштан Івана Буяна, де час від часу зустрічався із співчуваючими селянами. Такі зустрічі відбувалися і в Гурівському лісі. Під час однієї з них, втікаючи від лісничого Василя Чорного, Клепач загубив деякі документи, серед яких було й фото дружини…
Тоді організували осередки організації у селах Варварівці (місцевий вчитель Степан Ткаченко), Зелений Яр (Юхим Сухиня), Благодатному (Микола Чушкін).
«Лозунгом боротьби, — розповідатиме Клепач, — я запропонував “За незалежність України!”, зі мною згодились, хоча більшість виступали за повстання з метою полегшення життя селян. Основне для них було — зрівняння в правах бідняків, середняків і куркулів».
ДПУ затримало Сергія Клепача у його рідного брата Семена в селищі Білі Кошари на Криворіжжі. Але через кілька місяців, скориставшись тим, що машина, яка везла арештованих з допиту застряла, він утік.
Повернувшись у Гурівку, відвідав свою дитину, яка жила в бабусі (дружина на той час вже вийшла заміж за іншого), і, переховуючись, почав знову створювати селянську повстанську організацію.
ОДНОДУМЦІ –УКРАЇНЦІ – БРАТИ
У січні-лютому-березні 1933 року (в Україні лютував Голодомор!) разом із Клепачом було арештовано ще шістдесят селян. Сьогодні, з відстані часу кожне з цих імен має бути дорогим для нас, служити прикладом, як у найтяжчій ситуації, слід дбати не лище про себе, а про спільну національну справу. Ясна річ, не всі вони були однаковою мірою борцями і патріотами, але одвічний селянський світогляд спонукав їх хоч якоюсь мірою долучатися до захисту свого, рідного. Ось вони, однодумці-українці-брати, імена яких доносить до нас тритомна архівна справа (а скільки пішли в небуття невідомими!):
Іван Олійник, Василь Бондаренко, Степан Мирний, Олександр Кабанець, Іван Косак, Кирило Сугак, Микола Череп’яний, Анатолій Череп’яний, Василь Череп’яний, Порфир Хавер, Антон Голуб, Іван Коваленко, Іван Тиква, Микола Кривошеєв, Григорій Терещенко, Степан Копайгора, Тимофій Гиркало, Іван Хавер, Феодосій Короть, Феодосій Череп’яний, Порфир Курдим, Федір Карпець, Артем Глущенко, Василь Бондаренко, Панас Кашель, Семен Заболотний, Панас Радченко, Роман Заболотний, Антон Олійник, Олекса Хавер, Іван Квартюк, Пантелей Заболотний, Трифон Курдим, Лука Хавер, Кузьма Кир’янов, Трохим Фурса, Іван Чичкан. Дмитро Дорофеєв, Мирон Геращенко, Іван Стахович, Іван Череп’яний, Василь Коваленко, Павло Череп’яний, Єгор Геращенко, Микола Чушкін, Юхим Бугайов, Конон Бугайов, Яків Халабуда, Самійло Чорнобривець, Павло Великий, Петро Курдим, Михайло Клепач, Кость Голуб, Василь Клепач, Іван Череп’яний, Мефодь Череп’яний. Михайло Великий, Василь Чорний, Пилип Бережок, Тодось Короть.
Із протоколу допиту Опанаса Радченка, 1875 року народження, мешканця ст. Кривий Ріг, родом з с.Устимівки, колишнього куркуля, працює візником у м.Кривий Ріг: «Мій батько в с.Устимівка мав 240 десятин землі, паровий млин, 20 коней, 10 волів, 10 корів, 20 штук дрібного скота, 5 батраків поденних і сезонних. У 1902 році я відділився. На початку революції у нас забрали всю землю і майно. А в 1923 році позбавили виборчих прав. У 29-му році я був висланий за межі Зінов’євського округу, опинився у селі Благодатне і поселився у Василя Череп’яного. Райміліція запропонувала мені виїхати за 50 верст від Долинської і я поїхав у Кривий Ріг, селище Нижня Антонівка, де жив у Маклака Андрія. Потім вирив собі землянку. Про контрреволюційну організацію дізнався у червні 1929 року. Ми втрьох – Федір Сивериненко, Григорій Кордим – йшли в Устимівку, щоб зняти посіяний нами хліб, зустріли Савелія Смоляра, який нам розповів про контрреволюційну організацію. На Покрову я поїхав у Гурівку, мій знайомий Лагно привів мене до Сергія Клепача, який сказав, що треба боротися з Радвладою. Мені доручено було вести відповідну роботу в Кривому Розі. Я завербував кількох. Чув, що організація розростається. Один знайомий (Назаренко) повідомив, що подібні організації є в Новгородці, Інгуло-Кам’янці, Губівці, Казанці, Дмитрівці.»
Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го
Череп’яний Павло: «Не знав Клепача, але чув про нього. І коли той прийшов і попросився переночувати, з радістю згодився.»
Кирило Сугак, народився у станиці Слов’янськ Кубанської області, розкуркулений, був старостою спілки мисливців, вербував їх, бо питання стояло про самоозброєння. Він розповів: «Лука Буян одержав від мене повну підтримку, я, згодившись із його висновками, сказав, що треба шукати вихід із становища, а це можливо тільки у тому випадку, коли селянство організовано виступить проти Радвлади. Він повідомив про контрреволюційну організацію, яка виступає за самостійність України і осередки якої є в селах Лозуватка, Бокова, Гайківка, Варварівка, Гурівка. Клепача визнавали лідером, з ним радились.»
“СПРАВА ВИЗВОЛЕННЯ ЩЕ НЕ ВМЕРЛА”
Отож, селяни не забули Клепача. Вони охоче розповідали йому, як проводиться хлібозаготівля (а це вже був 32-ий рік, коли вигрібали все до зернини), який непорядок твориться в колгоспах, про те, що на трудодні практично нічого не платять. Українські селяни були не задоволені тоді ще новою для них формою господарювання — колгоспами, де ніяк не могли навести лад. Худоба дохла, земля заростала бур’яном. Усе це не могло сховатися від хліборобського з діда-прадіда ока Сергія. Він казав (про це розповість слідчому Олександр Кабанець, один з шестидесяти, арештованих разом з Клепачем наприкінці 1932 року): «…кругом на полях стирчить одна стерня, не зорано, не посіяно, жнива відбувалися не як слід, отже, Радвладі скоро настане кінець, а їй на зміну має прийти українська влада».
Непокірний бунтівник вірив у це і заряджав цією вірою селян. Наприклад, Андрій Череп’яний із села Благодатного (очевидно, всуціль російськомовні слідчі, перекрутять його прізвище і писатимуть — Череп’янов, ось звідки теж в багатьох українців прізвища на російський манер, і хоча в Благодатному Череп’яних — півсела, в одній тільки справі Клепача їх п’ятеро, але що до того якомусь Літману чи Аронову, які розслідували подібні справи? — С.О.) на допиті чесно і відверто розповів: «Він (Клепач) казав, що справа визволення України ще не загинула, що він боротьби з більшовиками не припиняв. Радвлада остаточно губить селянство — закабалює його, створює голод і злидні, а все тому, що на чолі уряду більшовики — жиди і кацапи. …Якби був президент український, зовсім інша справа була б. …Зараз не час сидіти і чекати, треба підняти всередині країни збройне повстання. Він сказав, що вже створив організацію, знаходячись на нелегальному становищі. Запропонував вступити і вербувати нових членів. Я згодився, бо справді вважав, що Радвлада веде сільське господарство до розорення. Мені тоді справді здавалось, що ми зможемо підняти повстання і зробити Україну вільною країною. У селі Благодатному була створена організація, куди ввійшли дев’ять чоловік. Кожен з членів організації знав тільки того, хто його вербує і Клепача».
Клепача визнавали лідером, з ним радились, на нього сподівались. Ходили навіть чутки, що в Холодному Яру схована зброя. Ймовірніше це було легендою, що лише підтверджувало народну пам’ять про затяту нескореність холодноярської республіки перед більшовицькою владою. Уже в лютому 1933-го він скаже слідчому: «Люди, в яких я жив, і з якими спілкувався, висловлювали велике бажання боротися з Радвладою».
Слід нагадати, що Сергій, перебуваючи на нелегальному становищі, ніде не затримувався надовго, переходив від села до села, зупинявся в різних людей, і не лише у власних родичів чи знайомих, а часто й у тих, хто його досі не знав, але, зрозуміло, чув про нього. Так чинили не лише колишні куркулі, а й середняки, і бідняки. Степан Копайгора, з дитинства сирота, багато хворів, через хворобу навіть не служив у армії, але, як він сказав слідчому, пам’ятав петлюрівсько-повстанський загін Івана Клепача. І коли влітку 1932 року Сергій Титович з’явився в селі і закликав до організованої боротьби, Степан повірив йому: «Я вважав, що Клепач справді був борцем за визволення українського селянства і що українському населенню було б набагато краще жити за умов самостійної України», — скаже він слідчому. І хоча в справі є поодинокі згадки, що дехто із селян відмовляв особливо гарячих, племінник Сергія Клепача Григорій Геращенко свідчитиме: «…дядько Сергій казав мені про те, що він встиг завербувати в організацію осіб, що брали активну участь в колгоспному будівництві і навіть деяких партійців. І що треба було йти організовано на боротьбу з більшовиками у петлюрівську армію, тільки Петлюра ніс звільнення українському народу.»
Отож , розмах незадоволення більшовицькою владою на селі у ті роки був величезний. Але, очевидно, і Клепач, й інші освіченіші і розбитніші селяни розуміли, що навіть поутворювавши осередки по довколишніх селах (а це мінімум, що вони могли зробити і це було зроблено), сподіватися на ефективну боротьбу з Радвладою нічого — тут потрібен масштабний, масовий рух, потрібна зброя. Її якраз і не було. Пробували залучати до організації членів спілки мисливців, які мали гвинтівки. Але, зрозуміло, усе це був мізер порівняно з потребою.
Сергій Клепач вирушив у промислові райони України шукати підтримки та інформації. На той час він уже мав документи на інше ім’я, які вдалося дістати тут же, на Долинщині. Тоді досить багато людей, які були вислані в Сибір, намагалися повернутися в рідні краї, роздобуваючи фальшиві документи. Одна дівчина з Гурівки, яка хотіла таким чином вирятувати з Сибіру свого жениха, поцупила документи у чоловіка своєї сестри Івана Тикви (до речі, теж у минулому члена повстанського загону Івана Клепача), але той виявив пропажу і повернув свої папери назад, та поки він це робив, встиг одержати нові документи, а старі викупив у нього Андрій Череп’яний, ніби для свого родича, а насправді для Клепача.
Спочатку Сергій Титович поїхав у Шахтинський район, потім у Слов’янськ, Краматорськ, що на Донбасі. Скрізь, де бував, намагався підшукувати людей для своєї організації. Зафіксовано було принаймні три осередки — в Краматорську, в Богураєвському рудоуправлінні та на станції Фінальна. Але вийти на якусь крупнішу організацію, налагодити масштабні зв’язки не вдалося. Клепач вирішив повернутися на Долинщину, щоб порадитися з людьми — що ж робити далі? Були думки емігрувати в Болгарію, де жили Феодосій Клепач та Владислав Міллерс, адреси яких дав йому ще один родич Михайло Клепач, аби намагатися організувати спротив звідти. Але…
Відразу ж по поверненню його та найбільш активних людей заарештували. Одинадцятьом з них судова трійка запропонувала “…в якості міри соціального захисту — розстріл” (цинізм тоталітаризму може позмагатися із цинізмом сьогоднішнього дня). Розстріляли, правда, лише чотирьох — Сергія Клепача, Андрія Череп’яного, Феодосія Череп’яного та Павла Великого. Молоді хлопці, 21-26 років. Найстаршому Клепачу було 33. Розстріляли їх 9 травня 1933 року, коли Україна корчилась від голоду. Тих же, хто боровся за її самостійність і краще життя для селян, відправляли або на той світ, або в концтабори (29 чоловік), у кращому випадку — на заслання у Північний край.
***
В середині 80-их відділ УКДБ Дніпропетровської області з міста Кривого Рогу направив Кіровоградському управлінню КДБ запит про справу Сергія Клепача, бо у Кривому Розі створювався музей відділу. Судячи із тексту запиту, можна зробити висновок, що матеріали справи Клепача мали стати мало не центральними експонатами музею, який би розповідав нащадкам долинських повстанців, що їхні діди, які хотіли незалежної держави і кращого життя на своїй же землі, виявляється, були бандитами. А от доблесні чекісти, в абсолютній більшості прислані в Україну Російсько-радянською імперією, виявляється, боролись із бандитизмом. Цікаво, чи є й досі в Кривому Розі той музей? Бо в нашій, нинішній Україні, де ще не перемогла правда тих українців, що підтримали Сергія Клепача, все можливо…
У серпні 1989 року старший уповноважений першого відділення п’ятого відділу УКДБ Кіровоградської області майор І.Долганов писав: “Участники указанной банды реабилитации не подлежат”.
Правда, трохи більше ніж через рік їх усіх було реабілітовано. Але такої держави, якої вони прагли, ми й досі не маємо.