Якими були ваше повернення та адаптація до мирного життя? Що з цього приводу можете порадити ветеранам, військовим і людям, які їх оточують?
— Особисто в мене адаптація пов’язана з переїздом. Я змінив місце проживання з Дніпропетровської області на Вишгород (Київська обл. — Ред.). А фактично змінив майже все у своєму житті: розлучився з дружиною, маю інший рід діяльності. Тому спочатку адаптація складалася з доволі простих питань на кшталт того, де у Вишгороді купити хліб. Але, чесно кажучи, не можу звикнути досі, хоча вдома вже більше часу, ніж був на війні. Люди, які повернулися з війни, стикаються з низкою проблем. Доводиться чути «тебе туди не посилали» чи «ти там нічого не робив». Тому адаптація — складна річ. І зараз можу сказати, що поступово коло спілкування, коло «своїх» звужується. Їх життя фільтрує. І це дуже важко. Тому я не знаю, що порадити людям, які вертаються.
Читайте також: Анатолій Петренко: «З військового погляду Україна готова до запровадження миротворчої місії ООН на Донбасі»
Знаю, що сказати тим, хто ще служить: будь ласка, лишайтеся в армії, підписуйте ще контракти, бо тут усім усе байдуже. Навіть коли було свято і був парад. Якщо говорити про сам парад, то щодо техніки в мене питань і сумнівів немає, він потрібен, хай там скільки це коштувало б. Але після параду бачу країну, яка виграла війну. А я точно знаю, що вона не скінчилася. Дивлюся на всіх тих ветеранів із рядами медалей, яких ніколи в житті не бачив. Вони висять як попало і де завгодно, хоч на кишенях, хоч на футболках. Щодо них у мене питання: якщо ти людина, яка одягла форму і претендує на звання військового, то розкажи мені, звідки в тебе стільки нагород. За що сьогодні можна отримати півтора десятка медалей? Ми за все АТО/ООС звільнили менше населених пунктів. У нас уже є герої «Ізюмського котла» та «захисники Дніпропетровського аеропорту». І в цьому вони схожі на аніматорів якихось. Ось що дратує найбільше. У нас ніхто не герой. А справжні герої себе такими не вважають і не показують цього.
Як тоді правильно, на ваш погляд, шанувати тих, хто воював чи воює сьогодні? Що робити, щоб їх поважали?
— На це запитання можна відповісти з погляду цивільного та з погляду військового. Що може змусити цивільну особу поважати бійця? Це залежить тільки від самого військового. Якщо хочеш поваги до себе, поважай себе в першу чергу. Я свого часу, — байдуже, у якому підрозділі служив, на якій посаді та яке звання мав, — будучи в камуфляжі, не міг викинути куди попало бичок на вокзалі в Костянтинівці. Розумів, що треба йти до урни. Бо був у формі, мав бути взірцем. Але водночас пам’ятаю багато неприємних речей: солдатів та офіцерів, які морально опустилися. Звичайно, бачив і нормальних, це не залежало від віку, звання чи посади. Бо армія в нас такий зріз суспільства, де є і чорне, і біле. Але ЗМІ зазвичай у пошуках «зради» бачать тільки негатив. Усі раптом стають військовими експертами, вже навіть сержанти готові говорити по телевізору, коли закінчиться війна та що в армії все погано. Можливо, це тому, що немає якоїсь державної політики стосовно армії, її популяризації. У мене дещо спотворений погляд на ці речі, але вважаю, що мусить бути щось на кшталт фільму «Зоряний десант». Військових мають жадати жінки й боятися вороги. Дівчата повинні мріяти про танкіста, який спалив дві ворожі «бехи», фото цього танкіста має бути на бордах у містах. Натомість у нас скрізь зализані солодкаві хлопці з кальянами на спортивних автомобілях. У моді маленькі колонки, із яких гримить російська попса. А про армію: «Бідні хлопці, голі-босі-голодні гинуть на фронті».
Яким чином можна змінити цей культ поразки?
— Сьогодні багато можна почути про мир. Але мир буває різний. Він буває і на умовах агресора. А про перемогу в нас чомусь говорять зовсім небагато. Хоча, на мій погляд, потрібно вибудовувати державну політику, спрямовану саме на перемогу. Напевно, нам час перемагати і не соромитися про це говорити, голосно заявляти про свої успіхи. Чого ми приховуємо, що працює наша артилерія? Мінські домовленості — це зрозуміло. Але сепаратистам можна задіювати великі калібри, а нам чомусь ні. До речі, зі зміною формату АТО на ООС я вперше почув формулювання «адекватна відповідь». Напевно, це правильний шлях, яким нам ще багато слід пройти. Звичайно, для того потрібні якісь перемоги. Я мрію заїхати в Криму на «бесі» під українським прапором, а в Армянську попити кави, десь під Ялтою зняти «талани» й з’їсти шаурму. Ще один момент — треба змінювати методи нашої роботи. Часто доводиться чути, що ми не можемо робити так, як у Росії, бо маємо від них відрізнятися, бо цивілізовані й так далі.
Читайте також: Повільна депортація. Як Росія видворяє громадян України з окупованого Криму
Як наслідок — завжди відстаємо від них, повинні реагувати на їхні витівки, бо, порушуючи правила, вони нас випереджають. І ось ця нація, яка не може у світ нічого нормального привнести, ані технологій, ані смаку, несе війну. І тут вони дуже успішні, століття за століттям. Сценарій незмінний, він повторюється раз у раз. А ми згадуємо тільки героїв Крут, Іловайськ та #JeSuisВолноваха. А треба ще й JeSuisКонотоп-1659. Натомість у багатьох питаннях у нас немає єдності. І на цьому ворог вміло грає. А єдність можна знайти саме в перемозі. Для Кремля найгірший сон — повторення 2013–2014 років, коли ми об’єдналися й показали свою силу. Зокрема, і здатність з нуля відновити армію. Армію, у якої не було нічого і яка тепер може дозволити собі задіювати безпілотники просто для того, щоб «подивитися». Ми навчилися добре воювати. Ми насправді круті. У той час як по телебаченню в нас сумні обличчя й тільки втрати, а у Facebook — суцільні свічечки. Досить вмирати, давайте трошки повбиваємо за Україну.
І ще про перемоги. У соцмережі ви яскраво описали свою боротьбу з чиновниками. Це продовження міфу «хлопці з АТО прийдуть порядок наведуть»?
— Яка в нас вийшла ситуація тоді. З початком війни невелика частина чоловіків і жінок не злякалася й пішла воювати. І ми нібито домовилися з рештою, яка залишилася в тилу, що йдемо воювати, а вони мають тут контролювати нових політиків і чиновників, щоб нормально просувалися реформи. Ми пішли. Хтось із тих, хто лишився, зміг влаштуватися в новій країні. А хтось ні, таким чином поповнивши лави «всепропальщиків» і «зрадофілів». Вони нічого не робили, але сподівалися, що «хлопці з АТО» наведуть порядок. Я пішов на війну, по мені стріляли, мене гризли миші, я харчувався неїстівними сухпайками, замерзав. Чому я тепер маю за них щось робити?! Для себе піду і добиватимуся свого до кінця. Але я таким і раніше був. Водночас помітив, що ставлення в держструктурах змінилося, і це добре. У моїй боротьбі з ЖЕКом велику роль відіграло те, що я ветеран. Бо раніше мене, найімовірніше, просто послали б.
Читайте також: Культура недовіри
Чи доцільно ветеранам брати участь у політичному житті країни?
— По-перше, соціальні ліфти в нас поки що не працюють. По-друге, якщо учасники бойових дій компетентні в певних питаннях, то хай керують, але нарівні з іншими громадянами. Людина не повинна йти у владу тільки тому, що в неї є посвідчення учасника бойових дій. Я проти будь-яких преференцій, пільг, надмірної героїзації та індульгенцій. Натомість ми зараз маємо іншу ситуацію. Як правило, учасників АТО не поспішають брати на роботу, бо є упередження, що ми нібито неконтрольовані, у кожного з нас граната в кишені й усі без винятку алкоголіки. Тому не треба робити різниці, всі однакові, ветерани та звичайні люди. Можемо бути розумними, а можемо бути такими самими дурнями. Хоча я сподівався, що нормальних, цілеспрямованих ветеранів, які мають чітку позицію та принципи, у владі буде більше, особливо в правоохоронних органах.
Проте останнім часом доволі часто ветеранів використовують у політичних цілях, зокрема й на проплачених мітингах. Як із цим боротися?
— Серед них справді є люди, які побували в запеклих боях. Колись ми всі помремо й зустрінемося з тими хлопцями, що не повернулися з Донбасу. Мені їм у вічі не соромно подивитися, а що вони скажуть, я не знаю. Для мене це низько. Там вони розповідали, що пішли не за гроші, а тут ідуть за 200 грн прапорцем помахати. Я поважаю людей, у яких є тверда позиція і які можуть її пояснити. Але на цих мітингах половина не те що позиції не має, а взагалі не розуміє, що відбувається. Єдиний позитив із того — добре, що вони тут. Там, на передовій, такі точно не потрібні.
Читайте також: Ідеологічне переозброєння: нові почесні назви та дерадянізація у війську
Поговоримо про творчість. Чому з’явилася книжка? Це мода, порив душі чи необхідність виговоритися?
— Усе разом, комплексно. Коли я пішов в армію, подумав про щоденник. Для себе особисто, щоб потім якось згадати можна було. Я сентиментальний, хочеться вже старі фотографії подивитися. Але я не Джек Лондон, щоб у зошит усе записувати. Той зошит там умить для розпалення буржуйки використали б. Тому вирішив завести акаунт у Facebook і писати туди в режимі щоденника. А потім на мою сторінку стали підписуватися люди, мене почали читати. Далі треба було описати якусь важливу розмову з товаришем по службі. Так з’явився перший діалог, а згодом і перші оповідання. Стиль, напевно, прийшов із тих книжок, які прочитав у дитинстві. Я говорив практично з усіма авторами книжок про війну, всі ми читали майже ті самі твори. І це пояснює, чому пишу російською, хоча вільно розмовляю українською. Мені цим часто докоряють. Але я не можу.
Пишу російською, бо прочитав такі книжки російською. Я з Дніпропетровської області, там українських книжок не було ніяких у часи мого дитинства. Рафаеля Сабатіні тільки тепер стали перекладати, так само Стівенсона, Гаґґарда, Майна Ріда і так далі. Але зараз переходжу на українську, причому в моєму наддніпрянському суржику дедалі більше українських слів, русизми вимиваються. Я за українську мову як одну державну, я за українізацію, я за українське телебачення й радіо. Головне — робити це лагідно, без надмірних зусиль. Був на «Книжковому арсеналі», знайшов щонайбільше півтора десятка книжок російською, тому що для українськомовних видань є квоти та пільги. Врешті-решт, українська стає модною, і це класно. Знайшов купу чудових книжок українською, яких мені бракувало в дитинстві. Ось вона — лагідна українізація.
Читайте також: ООС: велике прибирання
Ви уявляєте собі вашу книжку в умовному списку літератури для старших класів?
— Точно ні. Книжку написав із таким розрахунком, щоб батьки її приблизно до 15 років ховали від своїх дітей, а потім тільки давали прочитати. Це зовсім не той формат. Мені нічого розповісти дітям у школі. Але її треба читати, бо вона про справжніх, живих людей. Це не тільки про мою книжку, а про всі твори авторів, які воювали на нашому боці. Ніхто на Донбас не приїхав суперменом, у половини пальці боліли не від спускового гачка, а від шурупокрута. Але там у них відкрилися якісь здібності й таланти. Вони опанували зброю, навчалися воювати. А потім, під обстрілами, коли ворог насипає з усього, що в нього тільки є, сидить собі такий 19-річний хлопець і в перервах між вибухами своїй дружині по телефону розповідає, як правильно качку тушкувати. Тому це книжка про справжнє неприкрите життя звичайних людей в армії.
Ви хотіли б, щоб за вашою книжкою чи за іншими творами ветеранів зняли кіно?
— Так. Нам дуже не вистачає якісних фільмів про війну. Поки що заспокоює те, що, наприклад, Стенлі Кубрик зняв свою «Суцільнометалеву оболонку» через багато років після війни у В’єтнамі. Наші найкращі стрічки ще попереду, але вже треба починати цим займатися. Ми думаємо, що всі знатимуть те, що знаємо ми. Але мине 20 років — і ніхто не пам’ятатиме, що було. Тому вже сьогодні треба створювати фільми, писати й досліджувати історію. Бо знімуть через 20 років таке кіно, що я себе гранатою підірву від сорому після його перегляду. Схиляюся перед тими, хто зараз займається історією, скрупульозно відтворює події кожного дня. Хоча багато книжок про АТО ще не можу прочитати. У своїй книжці кілька розділів написав, а прочитати вже не можу. Боляче.
Ще один момент стосовно фільмів про війну. Якось у нас останнім часом бракує самоіронії. Ми не вміємо сміятися із себе. Чомусь вважаємо, що це погано. Мені здається, що кіно про війну, таке справжнє, драйвове, має бути ще й смішним. Бо пригадую себе в більшості боїв, тоді сміявся просто як кінь. Одного разу бій почався раптово. А в той самий час хлопці поверталися з магазину, бо саме зарплата була. І ось триває обстріл, кулі свистять, а вони біжать по полю з пакетами, кинути не можуть. Потім обережно кладуть покупки, беруть гранатомети й приєднуються до перестрілки. Хоча бували й абсолютно несмішні ситуації.