Мовляв, доки цей прошарок громадян не зможе організуватися і взяти владу у свої руки, жодного прориву не буде. Такі розмови ведуться вже років двадцять. Власне, відтоді, коли в суспільстві намітилися перші контури цього самого середнього класу. Але бодай якогось значного прогресу в цьому напрямі так і не відбулося. Український середній клас досі не зміг стати суб’єктом прийняття рішень у політиці.
Політичні сили, які претендували на представництво інтересів середнього класу, з’являлися в Україні регулярно, але істотних успіхів не досягали. 2006 року в парламентських виборах брав участь нашвидкуруч створений політпроект «Віче» на чолі з Інною Богословською. У своїх тодішніх інтерв’ю вона наголошувала, що збирається працювати в інтересах середнього класу й розраховує зібрати його голоси. Однак замість очікуваних 8% партія набрала лише 2%. Власне, ту саму «платівку» намагалася використати «Команда озимого покоління» ще на виборах 2002‑го. Цей молодіжний проект олігархічного капіталу на чолі з Валерієм Хорошковським та Іною Богословською також підтримало до 2% виборців. Чи то надто помітним було диригентство олігархів, чи то клас іще був не надто численним…
Читайте також: Класовий підхід. Новий тренд української політики
Пізніше, у 2010-х, в Україні з’явилося відразу кілька партій, які стали претендувати на роль виразників інтересів середнього класу. У 2010-му виник Демократичний Альянс, творці якого оголосили, що не випрошуватимуть фінансування в олігархів, а натомість збираються будувати якісно нову політичну силу, яка житиме тільки на пожертвування своїх прихильників. Так, як це заведено в цивілізованих країнах. Через кілька років зі схожою мотивацією група ентузіастів створила ще один політичний проект під назвою «Сила людей». Але незважаючи на те, що на вигляд обидві партії вийшли цілком симпатичними, домогтися істотних успіхів їм поки що не вдалося. В їхньому активі поки що лише кілька десятків депутатів у місцевих радах, яких вдалося провести на виборах у 2015-му. Ці локальні успіхи, на жаль, не можна порівняти з результатами тих самих олігархічних партій, боротьбу з якими проголосили своєю метою нові політики.
Утім, у 2014-му «Самопоміч», яка також позиціонувала себе як партія середнього класу та йшла на вибори з гаслом «Візьми і зроби», домоглася значного успіху й сенсаційно посіла третє місце. Найкращий результат політсила здобула в Києві, де зі зрозумілих причин концентрація успішних та політично активних громадян вища, ніж деінде в Україні: тут за неї проголосували 21,4% виборців.
Якщо врахувати, що до 2014 року про «Самопоміч» узагалі мало хто чув, це було вражаюче досягнення. Однак далі ентузіазм виборців суттєво згас. Якщо 2014-го середній клас і повірив у партію Андрія Садового, то в наступні роки, очевидно, неабияк розчарувався в ній. Сьогодні рейтинги «Самопомочі» балансують на межі прохідного бар’єра до Верховної Ради, тож у майбутній парламент ця сила може вже не потрапити. Ймовірно, причина такого охолодження в недостатньо якісній парламентській роботі. Фракції вдалося уникнути серйозних корупційних скандалів, але й суттєвими успіхами вона навряд чи може похвалитися.
До парламентських виборів 2019 року питання про те, хто ж представлятиме в країні інтереси середнього класу, знову актуальне. Найімовірніше, на цьому полі конкуруватиме одразу кілька політичних сил, які поки що ведуть переговори про об’єднання, але не факт, що в результаті домовляться. Набір претензій один до одного в політиків стандартний: хтось не може поступитися особистими амбіціями, когось не влаштовує репутація потенційних союзників або окремих людей у їхніх рядах, хтось боїться, що в новому об’єднанні виявиться на других ролях. Але навіть якщо таке об’єднання й відбудеться, вже тепер зрозуміло, що воно не стане класичною партією середнього класу, яка утримувалася б на пожертвування людей із цього прошарку. Успіхи на ґрунті краудфандингу в тих, хто вирішив іти цим шляхом, поки що вельми скромні. І навряд чи ситуація зміниться в найближчому майбутньому. Культури фінансових пожертв на політику в Україні немає. А це означає, що захищати інтереси середнього класу на майбутніх виборах кандидатам, найімовірніше, знову доведеться за гроші великого бізнесу.
Читайте також: Вибори з багатьма невідомими
І тут настав час поставити головні питання: а що таке середній клас в Україні? Кого можна зарахувати до нього? Наскільки він численний? З цього приводу існують різні думки. Наприклад, у нещодавньому дослідженні Центру Разумкова йдеться, що людей, яких умовно можна зарахувати до середнього класу, у нас близько 25%. Інші соціологи називають цифри 10–15%, а то й менше. Виходить, що дані різняться в кілька разів.
Звідки береться така різниця? Річ у тім, що різні експерти користуються різними критеріями оцінки. Якщо враховувати тільки рівень доходу людей, то ситуація видається не такою вже сумною. Однак якщо оцінювати не тільки рівень доходу, а ще й соціальну активність, освіту та громадянську позицію, то картина не надто райдужна. Виходить, що середній клас нібито і є, але його вплив незначний. Відстоювати свої інтереси і тим більше брати владу ця категорія населення поки що не навчилася. У кращому разі її вистачає на масовку (таке в новітній історії України відбувалося вже двічі: у 2004-му та 2014-му).
На виборах умовний середній клас (або ті, хто себе до нього зараховує) цілком може голосувати за партію, яка найпереконливіше обіцятиме діяти в його інтересах. Але створити та профінансувати власну політсилу він поки що не здатний. Що досить просто пояснити. В Україні, на жаль, не існує середнього класу в європейському розумінні цього терміна, тобто як єдиної спільноти людей з однаковими інтересами та особливим світоглядом. Український середній клас неоднорідний. Понад те, цілі та завдання різних груп, які до нього належать, часто суперечать одне одному.
На практиці виявляється, що багато з тих, хто сьогодні має в Україні високий рівень доходів і номінально може вважатися «середняком», вбудовані в різні корупційні схеми, є представниками армії чиновників або правоохоронців чи пов’язані з олігархічними компаніями.
Читайте також: Уроки попередників
Такі приклади відомі кожному. У більшості районних центрів і невеликих містечок найбагатші особняки аж ніяк не в бізнесменів, а в голів місцевих адміністрацій, суддів та прокурорів. Таких людей важко назвати агентами змін. Вони зацікавлені радше в тому, щоб усе в країні залишалося так, як раніше. Тому розраховувати на те, що вони вимагатимуть оновлення політикуму чи нової якості політичного життя, не варто. Такий «середній клас» хоча і їздить на автомобілях люкс-класу, відпочиває за кордоном і має рахунки в банках, але завжди підтримуватиме політиків старого гарту.
Зате є безліч прикладів, коли небагаті люди беруть активну участь у політичному житті держави, займають активну громадянську позицію та перераховують пожертвування політикам, у яких вірять. Є такі навіть серед пенсіонерів, яких назвати середнім класом не зважаться навіть невиправні оптимісти. Тож варто констатувати очевидне: класичний європейський середній клас в Україні просто ще не сформувався в кількості, достатній для того, щоб визначати політику держави або реально на неї впливати. Тому перші місця у всіх політичних рейтингах сьогодні посідають популісти, які працюють на найбіднішу та найчисленнішу аудиторію.
Визнавати цей факт не дуже приємно, особливо тим, хто не полишає спроб створити класичну, правильну партію європейського зразка, яка змогла б жити на пожертвування. Однак сувора реальність така. Мріяти про консолідацію середнього класу поки що передчасно, а успіх на виборах очікує насамперед тих, хто навчиться правильно працювати з широкими масами й бути, як кажуть у таких випадках, ближче до народу.