4 жовтня в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва презентували книжку «Український фарфор XX століття Коростенського фарфорового заводу», присвячену, як зазначали в анонсі, «більш ніж сторічній історії відомого художнього підприємства на Житомирщині». І чим же можуть бути цікаві всі ті сервізи: столові, чайні, кавові? А тим, що все моє дитинство минуло серед тих чайників, чашок і блюдець. І перша тарілка, яку я пам’ятаю, з лисичкою і колобком у неї на носі теж була з Коростенського фарфорового заводу. І чашки із зовсім юним Андрієм Шевченком, які почали виготовляти вже наприкінці дев’яностих, теж були звідти. Бо на цьому «відомому підприємстві із Житомирщини» більшу частину свого життя пропрацювали мої батьки. Тато був робітником, а мати — художницею, яка й вигадувала всі ті малюнки для порцеляни, спочатку створюючи їх на папері, а потім уже на тих круглобоких чашках. Для цього вона навіть ходила на левадки в селі й збирала квіти, з яких потім з’являвся декор. Тож багато в чому найкращі часи підприємства й найгірші були такими ж і для мене — затримки зарплати в дев’яностих, стабільність на початку двохтисячних, занепад після Помаранчевої революції, коли ширилися чутки, що обладнання пиляють на брухт (не знаю, чи це правда). Пам’ятаю, що були навіть мітинги працівників… Та, на жаль, вони не допомогли. Мати звільнилася, здається, у 2010-му, загалом попрощавшись із професією. Більше вона нічого не малювала, хіба кілька картин для дому й в альбомі з онуками… Ще на початку чи в середині двохтисячних, пам’ятаю, якісь ділки замовляли в неї малюнки Лєніна на білих вазах. Мабуть, щоб потім продавати їх як антикваріат.
Читайте також: Ножі, карти та книжки
А ще на заводі системним адміністратором у двохтисячних працював мій друг. На початку повномасштабного вторгнення його колегу затримали в Коростені за те, що намагався допомагати окупантам, щоб ті, мовляв, «не руйнували місто». На Коростень, до речі, впала не одна авіабомба, зокрема на будинки містян. Але то вже теми не стосується.
Завод давно не працює. Можливо, дійсно не зміг конкурувати з теперішнім конвеєрним виробництвом. Можливо, з інших причин. Але я досі щодня їм і п’ю з посуду, на зворотному боці денця якого намальований герб з літерою «К» — коростенський фарфор. Згадую дитинство й думаю: можливо, було б непогано, щоб завод колись відновили. А поки що його давні вироби цікавлять переважно колекціонерів:
«Різноманітні набори, вази, скульптури, сувенірні й подарункові вироби Коростенського фарфорового заводу демонструють еволюцію дизайну виробів підприємства й майстерність його талановитих митців різних поколінь. Серед них Іван Ткаченко, Віра Яцевич, Валентина й Микола Трегубови, Алла Хитько, Ангеліна Жданова, Олександр Шевченко, Микола й Ніна Пилипчуки, Раїса Дмитрук, Наталія Трегубова, Костянтин Олійник, Наталія Галушко-Аксьоненко, Галина Демчук, Вікторія Юсипів, які довгий час працювали в художній лабораторії цього підприємства, створили на його ресурсній і технологічній базі знакові для українського мистецтва високохудожні твори».
До речі, у мережі є інформація, що станом на 2021 рік адміністрація заводу шукає інвесторів для відродження виробництва.