Сербія: шлях до Європи

Письменник та художник Мілета Проданович відвідав Україну на запрошення інтернет-ви­­дан­­ня «Літакцент» (спільний проект Національного університету «Києво-Могилянська Академія» й видавництва «Темпора»). Між лекціями, презентаціями та оглядинами Києва й Чернігова митець знайшов час і на зустріч із Тижнем. Це був перший візит Мілети Продановича до України, тож ми почали розмову з його вражень.

 

 

 

– Я не був здивований, оскіль­­ки багато років читав книжки про мис­­тецтво «візантійської спів­друж­нос­­ті». Наші країни є частками цієї середньовічної та пост­­візантійсь­­кої культури, на периферії якої ми були. Найважливіші середньовічні монастирі в Сербії збудовані як синтез романського мистецтва ХІІ–ХІІІ сторіч та візантійської струк­­тури й концепції простору. Можна сказати, що це була візантійська ідея, загорнута в романський одяг.

 

Пам’ятки Києва та Чернігова, які я побачив, саме такі, але в трохи відмінній комбінації. Софійський собор у Києві дуже візантійський. На фасаді чернігівського кафедрального собору помітний романський стиль, але його структура теж візантійська. Я також відвідав Кирилівський монастир, де побачив залишки фресок ХІІ сторіччя. Хоч я і вперше в Україні, та коли зайшов до Святої Софії, то мав враження, що вже був там раніше!

 

 

– Мені також цікаво те, що я прибув до України в історичний момент, який є подібним для наших країн. Ми були у схожій ситуації в давнину – і знову опинилися в ній тепер. Тому це чудова нагода про­аналізувати минуле, те, як Україна та Сербія жили в 1990-ті. Колишні соціалістичні країни пережили мить щастя й звільнення в 1990-му, після падіння Берлінського муру. Але я не певен, чи люди тоді усвідомлювали, що станеться в майбутньому. Саме тому Сербія затрималася у своєму розвитку. На щастя, у вас не було війни. В нас війна була…

 

Дещо подібні події відбулися й після 5 жовтня 2000 року, коли в Сербії скинули режим Слободана Мілошевича. Люди очікували, що все дуже швидко стане дуже добре. Це була чудова мить! Звичайно, дехто був розчарований, але не ми – нормальні люди, які знали ступінь занепаду країни в політиці та економіці. У 2004 році я стежив за Помаранчевою революцією з відстані й думав, як добре, що ці люди теж мають цю мить радості, катарсису. Але водночас боявся, що все піде не якнайкраще. Я бачив у своїй країні, що іноді політики бувають дуже ірраціональні, заздрісні, охочі до влади та чужого майна. На Балканах ми побачили, що людські ресурси є найбільш корумпованим виміром будь-чого.

 

У Сербії була й інша перешкода для розвитку – всі ці війни, які я називаю «війнами за югославський спадок». Ми втомилися від них, а врешті-решт стали свідками бомбардування НАТО в 1999 році. Для мене це була дуже дивна подія. Раптом починаєш відчувати себе пікселем на комп’ютерному моніторі. Це не була війна, яку ми бачили в епічних фільмах, це була, швидше, війна з фантастичних стрічок. Ви відчуваєте, як ваше тіло зникає й ви перетворюєтеся на цяточку на екрані.

 

У 1990-х я був розлючений на уряд, на тих людей, які в цей важливий момент були при владі. Водночас був розлючений і поведінкою так званої світової спільноти. Кілька разів, надто після Дейтонської угоди, вона насправді підтримала Мілошевича! Зараз можна почути, що натовське бомбардування в 1999 році спровокувало падіння Мілошевича. Але я впевнений, що воно подовжило його життя на деякий час, давши нове паливо його старій пропагандистській моделі: «Всі проти нас! Ми найкращі!» До речі, після 11 вересня 2001 року Америка використала таку саму пропагандистську модель. Я був у США під час цієї терористичної атаки й чув абсолютно ті самі фрази на каналі Fox News.

 

 

– Я виріс у сербській та одночасно югославській куль­­турі. Це, мабуть, важко уявити, але я мав подвійну ідентичність: я був сербом та югославом водночас. Тому культури тих націй, які складали Югославію, належать також і мені. В школі ми вивчали словенських та македонських поетів. Коли почалися «війни за югославський спадок», я подумав, що за кілька років ніхто й не згадає про тих словенських поетів ХІХ сторіччя. Раніше принаймні 20 мільйонів людей знали про них. Нині – я не певен… Моя подвійна ідентичність була для ме­­не дуже комфортною. Тепер же ми змушені до національної ідентичності. Й хоча я люблю свою національну культуру, я боровся проти націоналізму
чи принаймні шовінізму всі ці роки.

 

 

 

– Убивство прем’єр-міністра Зорана Джинджича в 2003 році я вважаю найбільшою трагедією Сербії. Він мав більше енергії, ніж решта політиків не тільки в Сербії, але й в усьому регіоні. Тому його смерть стала нещастям для всіх Балкан. Із ним проблеми регіону були б вирішені набагато швидше. Він був високоосвіченою людиною. Я не хочу нікого з ним порівнювати, але ви самі можете проаналізувати інтелектуальну біографію нинішніх європейських лідерів. Він здобув ступінь доктора філософії в німецькому університеті з давніми традиціями, й у той самий час він був здатен швидко вчитися. Цього дуже бракує політикам у Східній та Центральній Європі.

 

Коли наші політики здобувають владу, вони починають думати, що стали господарями інших людей. У англосаксонській традиції політиків натомість називають civil servants – вони не господарі, вони слуги, вони служать. І Зоран Джинджич був готовий служити. З іншого боку, він дуже добре вивчив англійську за один рік. Звісно, він чудово знав німецьку, що допомогло йому вивчити цю мову. Але все одно, за рік політичної діяльності він уже міг виголошувати промови англійською, і це вражає.

 

Коли Джинджич загинув, його наступником став дуже добрий політик Зоран Живкович. Деякі люди говорили, що він не має такої освіти й бачення, як попередник. Але я сказав, що в нас є бачення – це бачення Зорана Джинджича, і тепер нам дуже потрібен той, хто матеріалізує це бачення. Нам потрібні були політики, які можуть приймати швидкі рішення. На жаль, після Живковича нас спіткала невдача в особі Воїслава Коштуніци, типового кабінетного політика. Його ідеологія була невідповідною, але навіть не це було найгіршим. Найгірше те, що він сприймав політику не як практику, а як теорію.

 

 

– Так, це був швидкий рух уперед, хоча для тих, хто живе в Сербії, політична ситуація завжди здається дуже заплутаною. В мене враження, що ми ніби на автопілоті, адже немає справжньої моделі розбудови країни. Та я думаю, що Сербія стане членом Європейського Союзу. Найбільша пар­­тія країни прийшла до влади під гаслом «За Європу». І ті люди, які розуміють переваги ЄС, усе ще становлять більшість у нашому суспільстві. Проте якщо Європа буде сумніватися, чи давати нам шанс, боюся, кількість євроскептиків зросте.

 

Навіть ті партії, що вийшли з епо­­хи Мілошевича, змінюються. Во­­ни діляться на менші частини, котрі вже не такі небезпечні, як були раніше. Це добрі новини. І деякі частинки тих партій, які були шовіністичними чи навіть пов’язаними з воєнними злочинами, починають відігравати роль «нормальних європей-­­
ських правих».

 

 

 

– Деякі з них справді мають дуже добре розуміння. А деякі почуваються безпорадними, бо знають, що їхньою думкою керує інша інстанція. Це стало особливо помітно під час бомбардування Сербії в 1999 році. Було відчуття, що є хтось інший, хто формує та підштовхує громадську думку в Європі. І там є люди, які розуміють це, і їм це не до вподоби.

Сьогодні в Європі криза – і вона розпочалася за межами Європи. Можливо, Україна та Сербія ще не належать до цієї економічної системи, але вона, звісно ж, впливає на нас. Бажання дозавершити об’єд­­нання Європи під дахом ЄС зникає. Та все ж є велика надія, що ми не змарнуємо своїх шансів тепер і в нас буде достатньо часу, аби стати членами ЄС.

 

 

– Ставлення світової спільноти до наших воєн не обмежується бомбардуванням та поганими рішеннями, це ще й таємні оборудки з Мілошевичем. Перед підписанням Дейтонських угод його називали «М’ясником Балкан», а за тиждень він уже був «Гарантом миру та стабільності на Балканах». Причиною повного нерозуміння світовою та європейською спільнотами ситуації на Балканах стала діяльність останнього югославського федерального уряду, який очолював Анте Маркович. Прем’єр був економічним реформатором, котрий зупинив інфляцію та заклав підвалини для переходу від однопартійного комуніс-­­
тичного режиму до багатопартійного демократичного.

 

Першою помилкою стало те, що республіканські вибори призначи­­ли перед федеральними. Я хочу нагадати, що Югославія була не федерацією, як це зазначалося офіційно, а, практично, конфедерацією – союзом шести держав. Наприклад, не існувало федерального міністерства культури. Федеральні установи були слабкими, але Європа могла врятувати Югославію як проект. Як на мене, це був дуже розумний проект, ідея якого закорінена в культурі. Цю ідею у ХІХ сторіччі особливо розбудовували хорватські інтелектуали.

 

Європейське співтовариство могло підтримати Анте Марковича й ідею республіканських виборів піс­ля федеральних, але воно не стало цього робити. Марковича атакували чотири наймогутніші гравці в тодішній Югославії – три найважливіші республіки (Словенія, Хорватія, Сербія) та армія, яка була фактично сьомим суб’єктом федерації. Навіть його реформи були атаковані – сербський лідер Слободан Мілошевич, хорватський лідер Франьо Туджман та словенський лідер Мілан Кучан знайшли спільну мову, аби повалити Марковича. І за дві хвилини до катастрофи Європейське співтовариство раптом закричало: «Ми пустимо вас, не вбивайте одне одного. Ви ввійдете до ЄС 1995 року разом із Австрією». Але словенці сказали: «Ні, ви брешете».

 

– Поділ Сербії. За всіма європейськими документами перегляд кордонів можливий тільки за тієї умови, якщо країни перебувають у процесі переговорів і погоджуються на нього. Тепер ми маємо зміну кордонів без такої згоди. Це означає, що вся архітектура Європи, створена ОБСЄ, руйнується. Я симпатизую косовським албанцям, але думаю, що навіть для них погано те, що вони дістали незалежність таким чином. Ця зміна кордонів може призвести до хаосу навіть в Україні. Ми вже побачили наслідки Косова в Грузії.

 

 

– Це просто епідемія! (Сміється.) Відповім одним реченням. Я думаю, що ця ірраціональна любов, яку поділяє багато сербів, ґрунтується на факті, що в нас немає спільного кордону з Росією.

 

– В Україні є одним шаром проблем більше, ніж у Сербії. Це проблеми ідентичності. І це зайвий привід для ваших політиків зробити ситуацію ще божевільнішою. Це для них золота копальня. Вони можуть зіграти на будь-яких настроях. Я розумію, що певні люди хочуть мати певну ідентичність, а ін­­ші – ні. Подібна ситуація в Македонії.

 

Та для таких країн, як Македонія, добре, що її населення становить лише трохи більше двох мільйонів. Євросоюз над усе любить маленькі країни, такі як Люксембург, Латвія, Литва, Естонія. Небагато людей, невелика територія, керована економіка… Але Україна зі своїм великим населенням, великими проблемами – для неї потрібні час, зусилля та справді добра воля з боку Європи.