Сепаратизм від Печерських пагорбів

Немає в Україні власної Шотландії із самостійним і своєрідним етносом та багатовіковою історією ок­ремої державності, за винятком хіба що кримських татар, але вони чудово розуміють, що реалізувати право на самовизначення реально можуть лише в межах України у вигляді національно-територіальної автономії. Тому будь-який сепаратизм у нашій державі без міцного іноземного впливу є слабким і штучним явищем, на відміну від Абхазії з її абхазьким етносом, Придністров’я, що було сформоване з бессарабських та українських земель і передане в 1940 році до складу Молдавської РСР, Карабаху-Арцаху з його переважно вірменською людністю в складі Азербайджану й трагічною історичною пам’яттю про численні міжнаціональні різанини.

Без зовнішнього втручання сепаратистські проекти в Україні на мають перспектив. Як, власне, і з ним, але за умови розумної та послідовної політики офіційного Києва як столиці Української держави, а не осідку того чи того олігархічного клану. Однак саме з такою політикою в центру великі проблеми… Є чимало випадків, коли столиця своїми діями грає на посилення сепаратистських настроїв та угруповань у регіонах, штучно збуджуючи такі процеси.

Чужі закони

Нині українське суспільство жваво обговорює проштовхнуті у Верховній Раді «путінські закони» Петра Порошенка, запропоновані парламенту після сумнівних посиденьок у Мінську із сепаратистами й терористами «ДНР» та «ЛНР». У пресі їх називають документами про «особливий статус» Донбасу, які фактично легітимізують сепаратистські утворення на 30% загальної площі регіону, що насправді є кремлівськими війсь­ково-полі­тич­­ними анклавами на українській землі.

Якби Київ усі ці роки підтримував проукраїнські сили в Криму й на Донбасі, він мав би там вигідні позиції

Окрім усього іншого, ця капітуляція Києва перед сепаратистами й терористами матиме вельми неприємні наслідки для України як унітарної держави, адже йдеться про визнання території, яка принципово за своїм статусом і правами відрізняється від решти регіонів країни (наприклад, може мати свої місцеві зброй­­ні формування – «народну міліцію», сама без центру призначати прокурорів і суддів та ін.). Себто офіційний Київ юридично погодився на утворен­­ня держави в державі, такого собі «суверенного терористичного про­­московського бантустану»…

Виступаючи у Вашингтоні, президент України Петро Порошенко заявив конгресменам, що готовий надати Донбасові такі права, яких не має жодна інша частина держави. Такий ексклюзивний підхід є порушенням Конституції України та руйнацією унітарності (що знову ж таки суперечить Основному Законові). Себто запроваджено політичну нерівноправність регіонів, що неминуче викликатиме прагнення решти територій також змінити свій статус і спровокує рух за федералізацію знизу. А те, що підписали в Мінську представники України, дає змогу кри­мінально-терористичним проектам російських спецслужб «ДНР» і «ЛНР» три роки існувати на «законних» підставах, а може, й набагато довше…

Читайте також: Ігри комерсантів

Узаконення донбаських се­паратистів означатиме трагедію всіх прихильників України на цих теренах, адже їх буде віддано на поталу антидержавним силам, які, безперечно, скористаються наданим правом призначати своїх суддів, прокурорів, слідчих та ін., які нищитимуть патріотично настроєних громадян нібито «законно», заявляючи жерт­­вам: «Це ж Україна вас здала»…

Здати своїх

Тенденція здавати і «зливати» притаманна в нашій країні, на жаль, не лише політичній верхівці, а й чималій частині освіченого люду. Досить згадати, як іще за Януковича галицький письменник Юрій Андрухович виступив із закликом «дати можливість» Криму й Донбасу «самовизначитися». Нині ця інтелігентська мрія реалізовується руками російського Генштабу, а мрійники мовчать, мабуть, щиро сподіваючись, що вже тепер їх нарешті «візьмуть до Європи»…

Авторитет будь-якої держави, як усередині, так і в зовнішньому світі величезною мірою залежить від її настанови не зраджувати своїх громадян і союзників. Міцність США окрім усього іншого тримається на солідарності людей і штатів. Будь-який американець знає: його країна, хоч би що з ним сталося, зробить усе від неї залежне і трохи більше, щоб урятувати свого громадянина.
Коли США пішли з Південного В’єтнаму, вони забрали із собою сотні тисяч своїх прихильників; коли Франція, залишаючи Алжир, перевезла на свою територію не тільки місцевих французів, а й тих алжирських арабів та берберів, які співпрацювали з офіційним Парижем. Поважні країни своїх не кидають…

А тут «выдают головой» (побутував такий вираз у Московському царстві) сотні тисяч українців, україномовних, українськи орієнтованих громадян на українській території.

Як висловився народний депутат кримчанин Андрій Сенченко, «на Донбасі люди кажуть після цих законів (Путіна – Порошенка. – Ред.), що Україна кинула їх на поталу й вони тепер змушені втікати зі своєї землі».

Читайте також: На круги своя?

Такі дії офіційного Києва неймовірно надихають сепаратистів, страшенно деморалізуючи й демотивуючи проукраїнські си­ли. Чимало потенційних патріотів у регіонах вважають за краще не виявляти себе саме через недовіру до центральної влади, через побоювання (на жаль, небезпідставне) бути зрадженими. Та­ка політика проводиться вже понад 20 років, автор спостерігав її у Криму: підтримка не проукраїнських сил, а промосковських, бо ті, мовляв, потужні і впливові, а наші слабкі й маргінальні. Однак сила місцевої прокремлівської п’ятої колони була не в ній самій (вона доволі бездарна, некреативна і примітивна), а у всебічному сприянні Москви. До речі, «зелені чоловічки» з’явилися на півострові саме тому, що Кремль не мав ілюзій стосовно «геніальності» й «спроможності» своїх шісток, усіх цих кримських «гоб­лінів». Знали, добре знали в Мос­кві, що без окупаційних військ усі ці аксьонови, константинови, цекови та ін. нічого зробити не здатні.

А слабкість проукраїнських сил полягала в цілковитому ігноруванні їх Києвом. Наприклад, потужний проукраїнський рух кримських татар лякав центральних можновладців, які вбачали загрозу державі та її цілісності зовсім не у проросійських формуваннях, а в діяльності Меджлісу.

Проукраїнські сили Півдня і Сходу Київ трактував як розмінну монету в політичних торгах, котрою завжди можна пожертвувати. Патріотичним силам у Кри­­му незрідка доводилося тримати кругову оборону і проти агресивності Москви, і проти зра­­ди київських керманичів…

Нинішня влада ліберальних кучмістів, які здійснюють кос­ме­­тичне переформатування кла­но­­во-олігархічної системи (про що свідчить ціла низка кадрових призначень), щоб уникнути відповідальності за здачу Криму (тепер за дещо іншою схемою «зливають» Донбас), активно творить міф про масове запроданство на півострові: всі кримчани – проросійські зрадники, українські військові у Криму – зрадники, всі – зрадники. Зрадників чомусь немає лише на Печерських пагорбах у Києві…

Нинішня влада ліберальних кучмістів, щоб уникнути відповідальності за здачу Криму, активно творить міф про масове запроданство на півострові

Але, як зауважував один військовий репортер, «після захоп­лення бригади берегових військ у Перевальному та батальйону морської піхоти у Феодосії частина бійців залишилася служити Росії. Дехто називав їх зрадниками. Які вони насправді «зрадники», писали наші журналіс­­ти… вони протягом трьох тижнів із бійцями їли з одного казана, спали, як і всі, з автоматами. До останнього вони чекали наказу застосувати зброю…» Не дочекалися. Верховна влада, що діяла на той момент, свою функцію не виконала. Така поведінка найвищого керівництва переконала донбаських сепаратистів, що і в їхньому регіоні все відбудеться за кримським сценарієм, дуже легко. Офіційний Київ надихнув їх та їхніх московських начальників на збройний заколот. То була віктимна поведінка, від якої в столиці не відмовилися дотепер.

Потім кільком десяткам тисяч кримчан, яких не захистила влада, довелося втікати на материкову Україну. Причому мотивація цих людей суттєво відрізнялася від донбаської: з Донеччини й Луганщини бігли всі, зокрема і прихильники «ДНР» та «ЛНР», бо там іде війна, а снаряди й ракети не вибирають жертв залеж­­но від політичних поглядів. У Криму бойових дій не було, і громадяни звідти переселилися керуючись ідейними міркування­­ми. Покинули півострів ті, хто не міг жити під окупацією.

Читайте також: Олексій Хмара: «Українське суспільство чекає будь-яких інструментів відновлення чесності»

Донбаськими законами «Путіна – Порошенка» офіційний Київ закладає під себе та Україну міну хоч і вповільненої, але потужної руйнівної дії, бо в такий спосіб невідворотно втрачає кредит довіри в регіонах, що обо­в’язково сприятиме відцентровим процесам. «Мюнхенські» кроки Порошенка, Турчинова, Яценюка породжують почуття непевності на Півдні та Сході. Тепер часто-густо українські патріоти в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Херсоні, Миколаєві, Одесі думатимуть: «А якщо президент і за наш рахунок домовиться з Путіним?..»
Угодовський курс офіційного Києва, торгівля національними інтересами посилюють сепаратизм у регіонах і руйнують єдність України.

Синдром набутого сепаратизму

Де корені такої політики? Понад 20 років у нас в Україні формувалося поєднання політичної влади й кримінального бізнесу (корупція, хабарі – безумовний, з огляду на цивілізовані стандарти, кримінал). Це привело до влади багатьох політиків із суто бізнесовим мисленням, що в умовах України є цілковитим запереченням державницького.

Для типового нашого під­приємця-олігарха держава – то не форма буття нації, не цінність, а товар, навколо котрого можливі й навіть обов’язкові торги. Тому керівний бізнесюк (якщо він працює президентом, це нічого не змінює) завжди певен: будь-які «вопроси» можна «порєшать» методами залаштункового договірняка, «тьорками», поступками в ціні, комерційними пропозиціями, де на шальки терезів дозволено кинути долі мільйонів українців, перспективи мови й культури, майбутнє держави, аби лише не власний бізнес. Ось чому Петро Порошенко, непогано даючи собі раду на ниві дип­ломатії, геть не впорався з обов’язками верховного головнокомандувача. Однак воєнні проблеми не вирішити переговорними методами. Після капітуляції в Мінську прихильники єдиної України в сусідніх із Донбасом областях мають усі підстави напружено замислитися: «А чи не здадуть нас?».

Практично весь сепаратизм в Україні тримається на московській допомозі. Якщо Абхазія та Карабах і самі собою, маючи внутрішню базу сепаратизму, можуть і далі тримати курс на окреме існування від Грузії та Азербайджану, то Крим досі був би українським (як і весь Донбас), якби не інтервенція РФ. Тому будь-які загравання з антидержавними рухами в Україні безглузді, бо той, хто вдається до них, запобігає перед холуями, а не перед хазяїном, себто Кремлем.

Читайте також: Привид «ХНР» – з підвалу на базар

Тож і обіцянки Петра Порошенка Донбасові щось там збільшити й розширити також безглузді. Насправді цей край рад­­ше потребує загальноукраїнських соціально-економічних реформ, ніж якогось незрозумілого «особливого статусу», яким скористаються лише Москва та місцевий криміналітет.

Офіційний Київ ніколи нічого помітного не робив для захисту проукраїнського населення в Криму та на Донбасі, вважаючи за краще співпрацювати з тамтешньою промосковсько-пост­ко­­муністичною номенклатурою, ад­­же вона була «соціально близькою». Майже всі роки незалежності в Україні домінувала саме прорадянська тенденція.

Але, якщо центральна влада не захищає своїх природних союзників у регіонах, вона їх неминуче втрачає разом із територіями.

Якби Київ усі ці роки підтримував проукраїнські сили в Криму й на Донбасі, він мав би там вигідні позиції. Але для того сама центральна влада не мала б бути кримінально-олігархічною…