Запевнення регіоналів про те, що вони сформували уряд професіоналів, першим узявся словом і ділом спростовувати віце-прем’єр із гуманітарних питань Володимир Семиноженко. Художник і співак аматорського заквасу, він любить покрасуватися перед публікою, проте біда в тому, що майже кожен його вихід на телеаудиторію закінчується конфузом. Причина проста: у багатьох питаннях Володимир Петрович «плаває». Проблематика, займатися якою йому звеліла партія, вислизає з рук, не дається.
Приміром, 23 березня в розмові з журналістом «5 каналу» Семиноженко намагався довести, що український кінодубляж жахливий. При цьому жодного прикладу поганого дубляжу навести він так і не зміг. Натомість почав хвалити неповторний голос Леоніда Бикова (у фільмі «В бой идут одни старики»): як, мовляв, нам без нього? Високопоставлений чиновник, виявляється, не знає, що радянські фільми і фільми російського виробництва в Україні не дублюються! Ну а якщо вже і є якісь проблеми з якістю дубляжу, то потрібно створювати умови для того, щоб вона була вищою, а не повертатися до російськомовного дубляжу.
Цікаво, що вже наступного ранку віце-прем’єр Семиноженко заявив на брифінгу, що україномовний дубляж кінофільмів не скасовуватимуть. Навіщо ж тоді було напускати людям туману в очі, та ще й на ніч?
Можна поспівчувати гуманітарному віце-прем’єрові, адже що йому, некрасномовному, залишається? Правильно: казати, що його не так зрозуміли. Що він і робить. Викручується, як уміє. Сказонув у телеефірі, що Україні пора до складу «союзної держави» вступати, і викликав обурення мільйонів. Довелося давати пояснення президентові Януковичу, а після того знову йти на «Інтер» і щось там бурмотіти: я не це мав на увазі, а те…
Такою самою жалюгідною, далекою від фахового рівня була й реакція Семиноженка на лист нардепа-регіонала Володимира Колесніченка, який зажадав прибрати до комуністичних рук Український інститут національної пам’яті. Семиноженко знову спричинився до гострої реакції ЗМІ та громадськості. Він вирішив порадитися … з міністром економіки Цушком! А по суті, переклав проблему на інших. І виглядало так, що влада може «втопити» Інститут…
Це, напевно, в державного чиновника Семиноженка такий стиль: «поплававши» довкола якогось питання, наговоривши слів, які нелегко зрозуміти «правильно», він згодом дає задній хід, намагається згладити ситуацію, вмити руки. Мовляв, і я не я, і хата не моя.
Але слово не горобець! Сказав же віце-прем’єр Семиноженко, що він зовсім не проти спорудження пам’ятника Сталінові в Запоріжжі, що нова влада не має наміру «ламати через коліно» місцеві громади. Нехай ставлять, держава в особі Семиноженка настільки не проти, що майже за.
Хоча про які там «місцеві громади» мова?! Жменя комуністів, політично агонізуючи, нав’язує великому місту свого «ідола», ось і все.
Цікаво знати: а що думає про тирана Сталіна Володимир Петрович Семиноженко, громадянин України 1950 року народження? Його особиста, суто людська позиція яка? Незалежно від посади. Просто – як того, хто претендує на статус інтелектуала (не васала ж, сподіваюся?). Про це Семиноженко не каже. І, думаю, не скаже. А то ще доведеться балансувати на канаті амбівалентної риторики: «з одного боку…», «з іншого боку»… Дивись, знову неправильно зрозуміють…
Як маленькій частинці українського суспільства мені важко судити про цінності, яких дотримується віце-прем’єр Володимир Семиноженко. Інколи виглядає, що українська державність для нього – якесь непорозуміння. Тому й прориваються, за Фрейдом, слова про «союзну державу». Тому й стає небезпечною для українського майбутнього «гуманітарна» політика, спрямована на повернення в минуле, русифікацію, ідеологічну архаїку. Вона не дає перспективи. Це політика у стилі «ретро»…
Подумалося навіть: а може, саме час поставити пам’ятник Семиноженку й Сталіну? Обом одразу. Він міг би нагадувати скульптуру Мухіної «Робітник і колгоспниця», пам’ятаєте? Тільки не треба дуже серйозних, патетичних постатей і поз. Це може бути веселий, смішний пам’ятник. Пам’ятник прощання з минулим, яке все ще намагається хапати за ноги живих. А встановити його можна десь поближче до Росії, наприклад, на хуторі Михайлівському. Викупити в якогось дядька шматок городу і спорудити на ньому те, що запорізькі комуністи-сталіністи називають малими архітектурними формами. Грошей на все це піде небагато, повірте. Скинемося?