"Страх ніхто й ніде не лікує. Це нормальне почуття уникання небезпеки. Справді, соціальний і психологічний стан українського суспільства погіршується, адже байдужих до «вантажу 200» мало. На цьому тлі поглиблюється нелюбов до біженців із Донецька й Луганська тощо", – зазначає Глузман.
"Простого вирішення цих проблем не існує. Минуле назад повернути ми не можемо. Але принаймні керівництву треба бути відвертим зі своїми громадянами щодо того, хто призвів до ситуації, коли країна в такому становищі, хто торгував українською зброєю наліво. Я особисто краще ставитимуся до держави, яка нарешті почне говорити, чому ми всі втрапили в таку біду. Не можна бути певним бодай чогось у країні, якщо не довіряєш її лідерам і якщо реальну інформацію про стан справ та ведення війни приховано", – наголошує Глузман.
"Ізраїль більш ніж 50 років перебуває у стані постійної війни. Тамтешні громадяни кажуть, що треба просто продовжувати життя. Про бойові дії не говорять, але кожен знає, де бомбосховище. А наша влада каже нам, що про захистки від бомбардувань думати не потрібно, а варто й надалі зберігати спокій. Це впевненості не додає аж ніяк. Упевненість полягає в тому, що ти знаєш, де сховище й куди в разі потреби бігти", – зауважує правозахисник.
Повний текст інтерв'ю із Семеном Глузманом читайте у №36 "Українського тижня".