Сем Гарді: «Доволі часто торгівля творами мистецтва є хорошим прикриттям для розвідувальної діяльності»

Незаконне заволодіння археологічними артефактами та їх продаж перебуває в одному переліку кримінальних злочинів поряд із нарко- та работоргівлею. Що, на вашу думку, об’єднує злочини проти мистецтва й історико-культурної спадщини та кримінальну діяльність?

 

— Бідність, економічна нестабільність, хиткість центральної влади (і цивільної, і військової) породжують ситуацію, коли криміналітет і випадки порушення закону зростають. Відповід­но, більшає злочинів, пов’язаних зі старожитностями. Навіть стихійне лихо призводить до ситуації, коли контроль послаблюється, натомість розширюється вік­но можливостей для тих, хто хоче заволодіти тими чи іншими культурними цінностями. 

У таких умовах чітко виокремлюються дві категорії осіб, причетних до незаконних дій довкола археологічних чи культурних артефактів. Перша — це ті, хто змушений іти на грабунок, щоб вижити. До другої категорії належать особи, які розуміють, що виникла вдала нагода пограбувати, і водночас переконують себе, що «нічого такого ганебного в їхніх діях немає». Наприклад, мирні жителі в зонах військових конфліктів наважуються на пограбування археологічних пам’яток та продаж знайденого перекупникам просто для того, щоб прогодувати родини. Звичайно, хтось може доводити, що така діяльність цивільних осіб, якщо порівняти з подібною діяльністю представ­ників «ІДІЛ», не така вже й помітна у відсотковому відношенні. Однак проблемність явища полягає в комплексності та втягненні до нього багатьох різноманітних суб’єктів. Звичайні контрабандисти, які заробляють на бензині та цигарках, в якийсь момент можуть усвідомити, що нелегальне переміщення історичних артефактів та творів мистецтва теж приносить непоганий прибуток. Існують організовані злочинні групи, які спеціалізуються на наркотиках тощо, однак вони не проти прибрати до своїх рук і старожитності чи мистецькі твори. Якщо на найвищому рівні, то мова про таких злочинців із політичним підтекстом, як «Ісламська держава» або інші подібні угруповання й режими в інших місцевостях. Для них незаконно викопані археологічні об’єк­­ти — лише спосіб заробити, щоб на отримані гроші проводити свою воєнно-політичну діяльність.

 

Читайте також: В NAMU пройшла виставка «ЯВЛЕННЯ. Пам’ятки Братського монастиря»

Існує чіткий зв’язок між нелегальними переміщеннями наркотиків і старожитностей. Річ у тому, що йдеться про роками налагоджену систему контрабанди та міжнародну мережу сполучень, які контролюються криміналітетом. Наприклад, італійськими мафією Ндрангетою й Каморрою… Їм байдуже, адже археологічні предмети, які вони привласнюють, це для них чергове капіталовкладення, тобто суто товар, на який завжди знайдеться покупець.

Організована злочинність Італії — це своєрідна держава в державі. Мафіозні організації можуть і не бути безпосередньо причетними до пограбування археологічних об’єктів чи контрабанди знайденого, однак незаконні дії можуть відбуватися з їхнього дозволу. Це стосується і грабунку на землях Італії, щед­рої на різні археологічні артефакти: тільки копни! Якщо хочете, італійський криміналітет — це такі собі «роздавачі ліцензій» на злочинні дії.

 

Однією з тем, яку ви досліджуєте, є культурна спадщина в гібридній війні, а також її зв’язок із політичним насильством та шпигунством. У чому він полягає та виявляється?

— На перший погляд, цей зв’язок не очевидний. Під час військового конфлікту в ЦАР солдатам не платили, тож вони отримували кошти, крім іншого, завдяки продажу об’єктів із місцевих музеїв. Їх ніхто не контролював, навіть місцеві військові командири. В Аргентині часів військової диктатури Хорхе Відели траплялося так, що певній категорії осіб дозволялося красти об’єкти культурного надбання як нагорода за злочини, вчинені на замовлення режиму. Нерідко трапляється й таке, коли військові на місцях обкладають тамтешніх мешканців різноманітною даниною чи податком. Може йтися про харчі, електрику, але й про старожитності та культурні цінності теж. Буває й так, що організації — учасники збройних конфліктів займаються прямим грабунком археологічних об’єктів. Наприклад, так сталося в Сирії, де саме військові формували команди з потужним апетитом до старожитностей. 

На окупованих і анексованих територіях України, як і в інших подібних місцях, культурна та археологічна спадщина виступає засобом маніпулювання населенням

Грабунок та нищення археологічних об’єктів «Ісламською державою», Аль-Каїдою чи Талібаном теж має політичне забарвлення. Є резолюція, яка засуджує купівлю або володіння старожитностями, здобутими на територіях, що перебувають (або перебували) під контролем цих груп. Однак проблема глибша: немає такої резолюції, яка загалом засуджувала б пограбування археологічних чи культурних пам’яток під час збройного конфлікту в будь-якому місці світу. Це питання не так банальної етики, як насамперед політичної волі.

Доволі часто торгівля творами мистецтва, старожитностями є хорошим прикриттям для розвіду­вальної діяльності. Вона дає змогу оперувати значними сумами готівки та перевозити її, а також чітко пояснює численні поїздки між різними країнами, зустрічі з важливими особами, навіть наділеними політичною владою. 

 

Читайте також: Полювання на цінності

Оскільки я цікавлюся й Східною Європою, то наведу приклади із цих територій. Один із них стосується журналістського розслідування про те, як виявили пропагандиста, що поширював фейкові повідомлення в інших країнах для їх дестабілізації. Одне з джерел фінансування його діяльності полягало в перевезенні та продажі ікон. В Естонії нещодавно теж було оприлюднено інформацію про групу контрабандистів, пійманих і врешті завербованих силовими структурами РФ. Їх поставили перед вибором — або співпрацювати, або до російської в’язниці. Зрозуміло, що злочинці не стали обирати тюрму. Їм дозволили й далі займатися контрабандою, однак з умовою надавати актуальну інформацію політичного характеру про ті території, на яких вони «працюють». Різниці великої немає — контрабандистів чи автівок, чи старожитностей вербують з однією й тією самою метою. 

 

Анексувавши Крим, РФ не лише привласнила культурні надбання, які зберігалися в місцевих музеях, а й почала масові розкопки та так звані реконструкції, причому доволі сумнівної якості, на загарбаних територіях. Мова про бажання отримати до рук ресурси, потрібні для широкого спектру пропаганди?

— Український випадок у цьому контексті не унікальний. У Ємені, де нині триває збройний конфлікт, Саудівська Аравія щодня не лише скоює чимало злочинів проти цивільного населення, а й призводить до найбільших руйнувань будівель та нищення майна, хоч би яким воно було. Очевидно, саудівські військові не можуть вважатися захисниками місцевих мирних жителів. А щоб в очах сторонніх спостерігачів мати кращий вигляд, ніж їхні супротивники, вони вирішили останніх звинуватити у викраденні та вивезені культурних цінностей з країни. 

Саме це і є ядром, основою знач­ної кількості пропаганди, яку я знаю. Оця спроба відбілити себе, демонструючи культурне варварство протилежної сторони, для мене дуже дивна. Країни та недержавні структури скоюють жахливі злочини, убивства, і водночас претендують на цивілізованість, вдаючись до таких ось кроків для поліпшення своїх репутацій. Це те, що можна міжнародній спільноті навішати, наче локшину на вуха. Усі знають, що у війнах гинуть мирні жителі, руйнується інфраструктура, однак ці факти сприймаються вже за замовчуванням, ніби так і має бути. Водночас викрадення старожитностей чи пограбування археологічних па­м’я­­ток сприймається як вияв варварства.
Усім відомо, що «ІДІЛ» зруйнувала частину давньої Пальміри в Сирії. Однак Росія вирішила отримати собі міжнародні дивіденди, мовляв, вона є країною, що відновила цю пам’ятку. Маю додати: цей історичний об’єкт розграбували ще до того, як туди прийшли бойовики «ІДІЛ». Прихід росіян теж не означав, що Пальміру захистили. Вони використали це місто лише задля показухи, що нібито повернули гуманістичні цінності. Водночас прикривали Асада, який убив і закатував значно більше людей, ніж «ІДІЛ». Так, росіяни зайняли Пальміру й цим нібито повернули людські цінності, адже нібито зберегли її. Водночас вони не захотіли зберегти пам’ять про місто Тадмор, яке розташоване поблизу давньої Пальміри й де режим Асада катував та знищував місцеве населення. Таким чином, історія про росіян і Пальміру — така собі димова завіса, щоби приховати правду. 

 

Читайте також: Ефект метелика

Якщо говорити про те, що РФ робить на українських анексованих та окупованих теренах, то одна зі складових розмови — залучення та участь спеціалістів (археологів) у відповідні процеси. Говорити, що вони вільні у своїх діях, не доводиться. В умовах військових конфліктів спеціалісти зазвичай не розказують про те, що мали б, не роблять певних речей, які зробили б у разі свободи дій. Або навпаки — роблять усе з примусу й під тиском. Я отримував інформацію від тих, хто не міг відкрито розказувати. Вона цінна насамперед тому, що отримана від осіб, які безпосередньо причетні до певної археологічної пам’ятки в зоні військового конфлікту. Тому я уникаю висловлюватися в такий спосіб, щоб сказане звучало як радикальне судження стосовно професійного середовища археологів і яке потрапило в неймовірно кепську ситуацію.

На окупованих і анексованих територіях України, як і в інших подібних місцях, культурна та археологічна спадщина виступає засобом маніпулювання населенням. Про це чудово обізнані всі, з ким я брав участь у семінарі «Археологія на окупованих територіях та в зонах збройних конфліктів», організованому ВГО «Спілка археологів України» та Інститутом археології НАНУ в Києві. Тут варто пригадати повідомлення російських властей про те, що ук­раїнська влада використовує скіфське золото (яке було відправлене з кримських музеїв на виставку до Голландії і за яке дві країни ведуть спір) як засіб тиску. Незаконне вилучення археологічних артефактів та розслідування таких випадків — саме та тема, на якій можна спекулювати: мовляв, наша сторона в цьому питанні більш цивілізовано себе поводить, ніж протилежна. 

Не останню скрипку в пограбуванні археологічних об’єктів грають замовники — антикварні аукціони та колекціонери. Наскільки складно притягнути їх до відповідальності за вчинене?

— Залежить від місця. У країнах, де є найбільші ринки старожитностей і де осідають гроші від такого виду діяльності, дилери користуються свободою, влада не контролює їх. Зазвичай ніхто й не моніторить, чим вони займаються. Їхня діяльність — це їхній вільний вибір. Не варто забувати, що йдеться нерідко про певні етичні моменти. Дилери та колекціонери теж є особами, від яких можна отримати інформацію про нелегальне вилучення старожитностей із тих чи інших археологічних пам’яток та про їхній продаж. Але таких меншість. Більшість воліє перебувати в так званій сірій зоні, де можна провертати не зовсім законні оборуд­­ки. Очевидно, вони не хочуть скоїти злочин або бути причетними до нього як активні зловмисники. Вони щи­­ро вірять, що їхня діяльність не є злочином або не призводить до нього. Тому не переймаються питаннями там, де треба було б, адже переконані: володіти тими чи іншими археологічними артефактами — це нормально. Особливо якщо йдеться про придбання колекційних речей. Якщо хтось запевняє їх, що певний предмет походить із давньої родинної колекції, то вони й не вимагають хоч якихось доказів цього. Проблема в тому, що ця група активно допомагає фальсифікувати історії старожитностей, які перебувають в обігу на ринку. 

 

Читайте також: Що сниться Левіафанові?

Якщо артефакт надійшов від грабіжника чи викрадача, цю інформацію ретельно приховують, натомість подають іншу, нейтральну. Інколи невідомо, яким шляхом отримано певну річ, але є дані, що особа, яка продає її, фігурує у «відмиванні» старожитностей, отриманих злочинним шляхом. Такі особи кажуть своїм клієнтам і переконують себе, що не існує жодних доказів, нібито ці артефакти злочинного походження. 

Там, де немає централізованого контролю, дилери незаконно придбаних старожитностей можуть перебувати й серед тих, кому належить реальна політична та економічна влада. Їм дозволено займатися такими речами, а закони, що поширюються на все суспільство, їх не торкаються. 

 

Коли йдеться про складні проблеми сьогодення, то варто визнати, що силами однієї держави їх не вирішити. Чи може зарадити ситуації з викраденням та вивезенням культурних і архео­логічних цінностей створення міжнародного законодавства, яке регулювало б ці питання, а також його удосконалення на місцях?

— Мені нерідко закидають, мовляв, те, про що я розказую, звучить так, нібито в мене проблеми з поліцією. Річ у тому, що моя робота фокусується саме на порушеннях закону, на тому, як часто це стається. Тому зауважу: створити ефективне законодавство, яке перешкоджало б незаконному заволодінню й переміщенню культурних та археологічних цінностей, дуже складно. А ще складніше його застосувати. Наприклад, десь існує законодавство, яке жорстко забороняє шукати, володіти й отримувати старожитності без ліцензії чи спеціального на те дозволу. Та навіть якщо поліція за руку піймає особу, що стоїть в розкопі з лопатою, то та дуже легко може уникнути відповідальності: скаже, що про жодні старожитності не йдеться взагалі й вона тут зовсім не їх шукає. Таких «чорних» копачів доволі непросто притягнути до відповідальності та засудити. Насправді все залежить від правоохоронних органів, від того, як вони інтерпретують побачене й почуте, а також від прокурора та суддів. Водночас є чимало винятків із правила та виправдань незаконній діяльності тих, хто спустошує археологічні пам’ятки. І грабіжники цим активно користуються, а досвідом діляться онлайн: обговорюють, як уникнути відповідальності, обійти закон.

Моя позиція у цьому питанні така: закони треба зробити чіткішими. Такими, щоб безпосередньо стосувалися осіб, причетних до грабування та руйнування пам’яток історії та культури; у яких буде чітко прописано, що розкопки та ті, хто здійснює їх, протизаконні. Документ має бути чітким та універсальним. Це допоможе і прокурорам, і суддям, і тим, хто розслідує справи в цій царині. 

З тим законодавством, яке маємо нині, усе доволі плачевно. Поліції, наприклад, складно моніторити те, що відбувається в сільській місцевості. Серед правоохоронців бракує осіб, які розумілися б на тому, чи стався злочин щодо мистецтва та історичної спадщини. В Італії, яка однією з перших створила в правоохоронній службі департамент, що займається розслідуванням саме таких злочинів, нині працює 250-300 спеціально підготованих правоохоронців. Для країни, яка має багатющу археологічну спадщину, їх недостатньо, однак значно більше, ніж в інших країнах. Чому потрібні спеціалісти серед правоохоронців? Бо такі злочини, як розповсюдження наркотиків чи торгівля людьми очевидні, а ось щодо «старезних речей» — ні. Усе це я розумію, та й не мені говорити, які злочини розслідувати в першу чергу, а за які хапатися в другу.

Без широкого залучення громадськості розкривати злочини в історико-археологічній царині неможливо. Бо саме громадяни є джерелом актуальної інформації. І тут знову вертаємося до питання довіри людей до влади та держави. Якщо її немає, то ніхто нічого не повідомлятиме.

 

Те, що російські військові збили над Україною літака рейсу MH17, було встановлено й доведено за допомогою роботи з відкритими даними. Чи використовують такі методи під час розслідування злочинів проти мистецтва? 

— Bellingcat у цьому плані легше, бо вони мають більше інформації, аналізуючи яку отримують потріб­­ні висновки чи докази. Коли ж ідеться про знищення або пограбування історико-культурних пам’я­ток, то методи подібні. Комплексно проаналізовані знімки із супутника, фотографії та відео із соціальних мереж дають уявлення, чи пограбовано якусь пам’ятку, коли приблизно це сталося та якої завдано шкоди. Так можна дізнатися, коли з’явилися розкопи, яким є їхній масштаб, наскільки швидко там відбуваються роботи, залучено техніку чи копання відбувається вручну. Порівнявши отримані результати аналізу із попередньою інформацією про місцину, яка нас цікавить, з’ясувавши, хто на той час перебував при владі (стосовно підпорядкування території), можна зрозуміти, хто відповідальний за грабунок. Або хто закрив очі на те, що він відбувається. 
Якщо говорити про інші аспекти грабунку культурних цінностей, то варто згадати захід, реалізований за проектом Indian Pride. Ідеться про пошук та повернення до індійських храмів викрадених у різні часи речей, зокрема статуй богів. Учасники проекту допомагають місцевим жителям оцифрувати те, що вони мають у своїх храмах (або що мали), а далі, за інформацією з відкритих джерел, зокрема за каталогами музеїв і аукціонів, порівнюють зображення та записи. І справді, нерідко знаходять вивезене. Їм уже пощастило повернути до храмів із американських та австралійських музеїв певні артефакти, а також з’ясувати, в який час було викрадено той чи інший історико-мистецький твір, що має релігійну вагу.

Щодо тих, хто грабує Сирію, Ірак чи Ємен, то вони дуже рідко фотографують викопане. Часто на такому фото поруч із викопаним артефактом пачка цигарок (щоб зрозуміти його розміри) та клаптик паперу, на якому зазначено ціну. 

 

———-

Сем Гарді — випускник Університетського коледжу Лондона (2004) та Університету Сасекса (2005). 2011-го захистив докторську дисертацію з права. Криміналіст із культурних цінностей, вивчає незаконний обіг культурних об’єктів, політичне насильство проти культурних цінностей та інші види використання культурної спадщини в конфліктах і кризах. Співпрацює з ЮНЕСКО, ICOM та ARCA.