Якщо мандрувати Буковиною та Поділлям, петляти між «чудесами України» – Хотином і Кам’янцем-Подільським, то неодмінним пунктом у такій подорожі буде національний парк «Подільські Товтри». Цей заповідник на березі Дністра через свою унікальність потрапив до списку «семи природних чудес України». Тут тісно переплелися неповторна природа й історичні пам’ятки.
Примусово виселені
Однією з найбільш магнетичних точок у Товтрах стала Бáкота. Точніше місце на березі дністровського водосховища, біля якого до 1981 року стояло це село разом із кількома сусідніми. Тутешні люди й досі з ностальгією згадують свої садиби та черешнево-яблуневі сади, залишки яких тепер можуть рясніти хіба що рибою. Покоління, що пам’ятають будівництво ГЕС, через котре ця місцина опинилася під водою, розповідають, як селян змушували руйнувати власні домівки, рубати фруктові дерева. Замість тих, хто відмовлявся, це робили ув’язнені. Інші, засуджені за тяжчі злочини, розкопували цвинтарі, щоб перепоховати померлих.
Нині тут панує природа. Вона й притягує сюди людей. Впродовж літа над вапняковими горбами Товтр гуляють сильні вітри, а за кількасот метрів унизу, на березі широкого, наче море, Дністра, в тихих безвітряних гаванях водосховища, ставлять намети численні туристи, відпочивальники катаються на катерах, човнах і вітрильниках, ґаздують рибалки та браконьєри.
Перші літописні дані про Бакоту стосуються 1024 року. У XIII столітті вона стала столицею Дністровського Пониззя, яке входило до Галицько-Волинського князівства. Тоді місто займало 10 га і в ньому жило 2,5 тис. осіб. Найдавніша згадка в манускрипті про скельний чоловічий монастир – 1362-го. Засновником обителі був старець Антоній, який заклав і Києво-Печерську лавру. У 1255-му місто захопили монголи. За легендою, монахи й жителі сховались у лабіринті печер. Загарбники пропонували вийти, здатися, зректися віри, але, не досягнувши успіху, чи то засипали вхід каменями, чи розпалили при ньому багаття й таким чином живцем поховали бакотян. У 1258-му ординці спалили місцевий замок. 1431-го Бакота стає прикордонною територією між Польщею і Литвою. Того-таки року її жителі влаштовують повстання, виганяють магнатів і проголошують незалежність. Через три роки польські війська жорстоко придушують бунт, карають його керівників, палять будинки і знову ж таки замок, розганяють населення. Після цього Бакота занепала й назавжди перестала бути містом. У наступні століття життя плинуло тут спокійно. Від 1918 до 1939-го це було прикордонне село. Уздовж Дністра звели двометровий мур, а по той бік річки, де зараз Чернівецька область, починалася вже «ворожа» Румунія. Остаточно храм біля монастиря зруйнували, а монахів розігнали на початку 1960-х. А ще через 20 років усіх виселили й місцевість затопили. 1996-го обвал скелі знищив основну масу печер і усипальницю з розписами та фресками XI–XIII століть.
Келії та ганчірки
Перше, що бачиш, діставшись водосховища, – це «фотогенічна» панорама Дністра. Кілька мільйонів років тому ці горби правильної геометричної форми (наче величезні рукотворні піраміди) були берегами моря. Водорості й молюски з часом перетворилися на вапнякові гряди, що здіймаються зараз над гладінню води приблизно на 400 м.
Далі можна спуститися стежкою до залишків келій давнього скельного монастиря, який діяв іще з руських часів. Вірні часто їдуть до Бакоти відвідати те, що від нього зосталося. Тепер це кілька кімнаток-печер у вапняковій породі, обставлених іконами, свічками й лампадками. Тут немає ченців та ігуменів, лише групи вірян та зацікавлені пам’яткою туристи.
Ялта над Дністром
Проминувши келії і спустившись стежкою далі, можна вийти до пляжу – ідеального місця для намету. Клімат у Бакоті теплий, м’який. Науковці кажуть, що кількість тепла на квадратний метр тут майже така, як у Ялті. Вітру практично немає, комарів біля води теж. Заплативши 100 грн за годину можна покататися на вітрильнику. А ще курсують приватні яхти й човни, у небі іноді літають параплани. Через «мистецькі» краєвиди це місце люблять художники. Рибалки кажуть, що у вигнутому підковою «бакотському морі», яке охоплює майже 1600 га і має глибину до 50 м, багато риби. Попри те, що це заповідник і ловити її заборонено, жодного охоронця я не зустрів, як і тих, хто би збирав плату за вхід, про що попереджають рекламні щити.
Вода тепла й чиста. Прекрасне місце, щоб поплавати. Течія (через вигин річки) практично відсутня. Під ногами – галька, по якій можна гуляти. Неподалік, іще від часу, коли тут було село, залишилося багато диких черешень. За кількадесят метрів уплав річкою – на березі невелика дерев’яна хата. Там живе сім’я з дитиною. Подружжя розповідає, що продало квартиру в Києві й переселилося сюди, закохавшись у мальовничість тутешньої природи.