Одним із ключових для політологів і соціологів є ім’я американського політолога Сеймура Мартіна Ліпсета. Разом із норвезьким колегою Стейном Рокканом ще в 1967-му році вони опублікували дослідження, яке пояснювало електоральну поведінку виборців на основі 12 західних демократичних систем. У своїй розвідці науковці доводили, що основні елементи партійної підтримки в Західній Європі були сформовані на основі соціальних ідентичностей. Сучасні партійні системи, визначальні для ключових європейських держав, є продуктом соціальних розбіжностей, установлених десятиліттями раніше. Зокрема, регіональні розбіжності — між центром та периферією, класові — між робітниками та власниками, структурні — між землевласниками та промисловцями та світоглядні — між церквою та державою.
Ці відмінності були вирішальними з огляду на кілька причин. Приміром, відображали головні ідеологічні розбіжності в партійній політиці (зокрема, соціальний клас свідчив про розкол між лівими та правими ідеологіями). У результаті Ліпсет і Роккан, базуючись на дослідженні 12 країн, висунули тезу про «заморожування партійних систем» у західних демократіях. Тому партсистеми ХХ століття залежали від поєднання цих розбіжностей. Попри те що деякі науковці ще з 1970-х років, коли почали набувати впливу партії, які відображали порядок денний (наприклад, зелені), стали піддавати сумніву теорію Ліпсета — Роккана та говорити про появу нових вирішальних розбіжностей, класична теорія не втрачала актуальності. А стабільність партійних систем вберігає інститути західних суспільств, попри всі виклики, які перед ними сьогодні постають.
Читайте також: Задобрити ведмедя
Що ж до власне соціального класу як визначника електоральних преференцій, то цій темі присвячено чимало досліджень і дискусій серед істориків, соціологів та політологів. Наприклад, науковець з Оксфордського університету професор Джеффрі Еванс в одному із розділів «Довідника електоральної поведінки» («The SAGE Handbook on Electoral Behavior») згадує про кореляцію між класом та електоральним вибором, про яку писали ще раніше. Так, представники робітничого класу найімовірніше голосуватимуть більше за ліві партії, ніж виборці із середнього класу. Останній, а також малі підприємці (у Великій Британії це прошарок self-employed, у Німеччині — mittelstand) тяжіють переважно до правих та консервативних ідеологій, однак ця кореляція має й національні відмінності. Скандинави та британці більше тяжіють до голосування з огляду на те, до якого класу вони належать, а американці й канадці — найменше на це зважають. Однак найважливішим для стабільності цих суспільств є наявність потужного середнього класу. Ліпсет, автор низки інших авторитетних досліджень економічних факторів демократизації суспільства, вважав потужний середній клас та вільне мале підприємництво опорою для стабільної та плідної роботи політичних інститутів у країні.
Із часом у постіндустріальному суспільстві визначення середнього класу почало дещо розпорошуватися. Тому, як зазначає Еванс, виходячи із класових мотивів, спад у голосуванні можна пояснити тим, що нині мало хто чітко ідентифікує себе з робітничим або середнім класом. Крім того, у деяких країнах зникає протиставлення «середняків» і соціал-демократії. Однак якщо аналізувати електоральну підтримку консервативних чи центристських партій (на кшталт німецьких вільних демократів чи британських лібералів), то серед self-employed підтримка буде найвищою, у той час як робітники та «білі комірці» тяжітимуть до обрання соціал-демократів.
Британські консерватори, мабуть, є найуспішнішим прикладом партії, сформованої саме на основі класу. Відома спершу як «Партія землевласників та підприємців», у часи прем’єрства Бенджаміна Дізраелі вона отримала нове обличчя, стала ближчою до широких народних мас і врешті почала представляти інтереси self-employed — малих та середніх підприємців. Як противага консерваторам із боку робітничого класу, який утратив можливість відстоювати власні інтереси через програму Ліберальної партії, на початку ХХ століття з’явилися лейбористи. Двопартійна британська система є запорукою стабільності країни вже протягом майже двох століть. Це також уможливлює той факт, що британці обирають до парламенту не абикого, а політиків із доволі чіткими політичними поглядами, що ініціюють відповідні економічні рішення. Така сама ситуація й у Німеччині: попри всі зміни в партійних преференціях з огляду на соціальний клас, можемо говорити, що християнські демократи та ліберальні вільні демократи мають підтримку підприємницького й креативного класу, а соціал-демократи — прихильність робітників та
офісних працівників (про це свідчать і результати останніх виборів у країні).
Читайте також: Подвійна гра Емманюеля Макрона
Хоча нинішня хвиля популізму й порушує питання про те, хто голосує за Партію незалежності Сполученого Королівства (UKIP), «Національний фронт» (Франція) чи «Альтернативу для Німеччини», однак відсоток тих, хто голосує за ці політсили, хоч і змушує хвилюватися, але поки що недостатній, щоб стати вирішальним для долі країн. Одним із найвагоміших висновків, який можна зробити із результатів та теоретичних досліджень, це наявність ефективного середнього класу, що є опорою для стабільних політичних інститутів у країні.
Коли ж середній клас несформований або є значний розрив між елітами та нижніми прошарками суспільства, то країні так чи інакше загрожує олігархія, про що попереджають мислителі ще з часів Арістотеля. Це можна простежити на прикладі пострадянських країн, таких як Україна чи Грузія. Вони прагнуть установити стабільні політичні інститути, однак відсутність достатньо потужного середнього класу та великий розрив між елітами й робітничим класом не дають можливості цього зробити.
Читайте також: Ефект смаженого півня
«Макрон буде президентом для всіх французів. Буде тим, хто не вдаватиметься до дискримінації. Його проект інклюзивний» — це лише одна із цитат прихильників нинішнього французького президента Емманюеля Макрона, опублікованих французькою редакцією The Local напередодні президентських виборів у країні. Серед фраз, які оприлюднило видання, не було жодної про вищу зарплату чи Францію для французів. Хоча, зважаючи на те що лідерка «Національного фронту» Марін Ле Пен була суперницею Макрона в другому турі виборів, у суспільстві, поза сумнівом, такі запити є.
Важливим аспектом, який також впливає на те, що західні суспільства поки що не охоплені популізмом, як це стається в пострадянських країнах, є тривала традиція відповідальності за власні рішення. Вона теж була зумовлена наявністю приватної власності й знову ж таки вплинула на зміцнення малого й середнього підприємництва, а це, своєю чергою, — на закріплення політичних інститутів. У пострадянських умовах такий досвід майже відсутній, тому наше суспільство прагне перекласти відповідальність із власних плечей на державу в особі президента, який має стати месією чи чарівником і за найкоротший термін перетворити країну на рай на землі. Складно знайти історичний приклад серед європейських країн, який уселяв би надію подолати цю проблему найближчим часом. Хоча досвід сусідів, котрі теж переживали тоталітарні режими, хай і протягом меншого часу, свідчить, що шанси для цього є. Треба лише не втрачати надії та не боятися брати на себе відповідальність.