Секретна бухта

Іду Балаклавою. Минаю па­м’я­тник Лесі Українці, гуляю вуличками цього невеличкого містечка під Севастополем, що не так давно навіть на картах не позначалося.

 

 

 

Дехто тримає тут човен прямо у дворі. Виходжу до набережної.

 

На узгірку видно вежі генуезької фортеці Чембало ХIII ст. Однак мілітарною репутацією Балаклава завдячує насамперед військовим об’єктам. Місто на десятиліття було закрите від світу. Настільки, що ­навіть його назву цензура стерла з туристичних путівників Криму. Режим секретності не дозволяв вільно їздити у цю бухту навіть кримчанам, бо тут розташувалася секретна військово-морська база.

 

А ще у містечку мешкає Любов Матвєєва, цивільний морський штурман. На флоті зараз не більше 20-ти жінок-штурманів по всьому світу, в Україні їх лише три. Матвєєва обіцяла взяти мене у рейс на теплоході «Тамань» – державному судні-лабораторії Севастопольсь­ко­го торгового порту.

 

«Штурман – начебто чоловіча робота?» – дивуюсь я, згадуючи загальновідому прикмету про жінку на кораблі.

 

«Я народилася в сім’ї капітана-мореплавця, – каже Любов Матвєєва. – Мої батьки чекали на хлопчика… Народилася дівчинка. Але я все ж закінчила Сахалінське морехідне училище».

 

Жінка засмагла, у зморшках. Під штурманським кітелем у неї светр. Жодних прикрас. Матвєєва пройшла всі океани земної кулі й понад 20 морів. Тепер служить удома на каботажному судні «Тамань», невеликому, з однією відкритою палубою. Воно обстежує бухти, шукає затонулі човни.

 

Наростає корабельна сирена. «Тамань» відчалює. Блищить море, біля пірсу качаються яхти, човни. Штурман крутить дерев’яний штурвал, розповідає про своє судно. Його збудували в Батумі. «Тамань» довгий час плавала біля Грузії. Згодом уже в Криму виконувала рейси з Ялти до Євпаторії. «Наприкінці 1990-х судно возило українських «човників»-перекупників до Туреччини, – усміхається. – Попрацювала «Тамань» на малий бізнес».

 

Пливемо вздовж скель. Пейзажі видаються трохи знайомими, хоча я тут точно вперше. «Бачили десь ці місця? – розуміє мою збентеженість Матвєєва. – Багато хто їх упізнає. Це не дежа вю: тут знімали кадри фільму «Людина-амфібія».

 

Ну так! У море виступає мис Айя. Державний заказник «Мис Айя» створено 1982 року. Він займає площу 1340 га й морську акваторію 208 га. Чудове місце, ще не надто витоптане натовпами туристів.

 

За дві години «Тамань» закінчує рейс. Йдемо назад у Балаклаву.

 

Матвєєва розповідає, що в 1906 році тут гостювала Леся Українка у подруги, акторки Соколової, якій належала будівля на набережній Назукіна.

 

«Тамань» причалює. Стрибаю на берег, подаю жінці руку. «О, які в нас сухопутні манери!» – усміхається пані штурман.

 

Згадую момент: ми пропливали гору Таврос. Саме біля неї, стверджують мистецтвознавці, відбувся один з епізодів поеми Гомера. І ось хтось із команди зауважив якусь дірку чи тунель у скелі й пожартував, мовляв, це печера Мінотавра.

 

«Там був завод із ремонту підводних човнів, – каже Матвєєва. – Можете подивитися, це недалеко».

 

 

 

Холодна війна накинула на бухту щільну маскувальну сітку. Що ж там ховалося насправді?

 

Гора Таврос піднімається на 126 м над Балаклавською бухтою. Так, саме в її нутрощах пробурили лабіринт, де переховувалася база субмарин Чорноморського флоту СРСР. Циклопічний таємний світ: печери, підземні шхери, причали, шлюзові камери, цехи, арсенали, закапелки і сховища, кабінети офіцерів КДБ… Тут торпеди оснащували ядерними боєголовками для нанесення удару по НАТО та Європі.

 

Підземне містечко могло витримати пряме влучення атомної бомби потужністю до 100 кілотонн і після того місяць жити в автономному режимі з гарнізоном у 3000 солдатів.

 

Підводні човни запливали й випливали тільки вночі. Місцеві мешканці знали, що поруч перебуває якась військова частина, її охороняють вартові – й нічого більше. Між тим у секретних цехах сотні осіб забезпечували боєготовність «атомних томагавків».

 

Мешканка Балаклави Тетяна Борзих працювала на базі субмарин службовцем складу недоторканого запасу. «Зобов’язана була видавати майно для ремонту підводних човнів, запчастини, листовий метал, мастило», – розповідає Тетяна Серафимівна. Пропрацювавши там п’ять років і вже точно знаючи, де саме вхід у гору, Борзих, однак, із протилежного берега бухти не могла роздивитися цю нору, так ретельно її було замасковано.

 

Прийшов час. Холодна війна скінчилася. Ми перша у світі країна, що добровільно відмовилася від атомної зброї. Тож човни з ядерними боєголовками на території України теж виявилися «персонами нон ґрата». Але тільки в 1995 році караван субмарин покинув Балаклаву.

 

Після битви, як відомо, на полі бою першими з’являються мародери. «З 1995-го об’єкт піддався тотальному розграбуванню. Там була, приміром, високовольтна підстанція, до неї йшло безліч кабелів. Їх зрізали, здали на брухт. Трансформатори, станини для ремонтних верстатів, вентиляційне обладнання – все вивозилося. Були сталеві герметичні двері – їх познімали також», – розповідає директор музейного комплексу «Ба­лаклава» Олег Харівський.

Підрахувати складно, але місцеві кажуть, що з підземель вивезено кілька сотень тисяч тонн металу заради того, щоб поздавати на брухт за копійки. Припинилося це тільки в 2003 році, коли розпорядженням президента на базі секретного військового об’єкта відкрився військовий музей. За п’ять років роботи у «лабіринтах Мінотавра» відновили освітлення, вентиляцію.

 

За часи незалежності підземний комплекс у скелях побачили понад 300 тис. відвідувачів. «Тільки за минулий 2008 рік нас відвідало 94 тис. осіб. Ми активно працюємо з тур­операторами, круїзними компаніями», – каже пан Олег.

 

 

 

 

 

Жовто-блакитна гама: бухта і сонячні хмари. Так починається фільм «Балаклавська Одіссея» продюсера Себастьяна Кайзера і режисера Романа Мархолія, який днями презентували у «Ґете-інституті» в Києві.

 

Герої стрічки – колишні службовці військово-морської бази субмарин. Вони з любов’ю показують ці шхери-бомбосховища, де багато що побудовано з тієї самої марки бетону, що й Берлінську стіну.

 

Підводники-чорноморці розповідають, як вони закривали підземні ангари, власноруч готуючи «загибель ескадри» – похорон своїх військових богів. І досі у їхніх серцях похмурі бункери, перепустки і колючий дріт… Ветерани сумують за своєю службою як за втіленням військової потуги, свідченням супердержавності.

База субмарин, на яку витрачено сотні мільйонів рублів військового бюджету імперії, пережила сама себе, вмерла від непотрібності людям.

Гігантські масштаби покинутого скельного міста вражають будь-кого. Що ж робити з цими норами, якими плазували сталеві атомні черви?

 

 

Люди з відрами на голові – мабуть, гарматне сало холодної війни. Це одна із сотень картин, інсталяцій, об’єктів, що експонувалися у колишніх військових ангарах під час фестивалю медіа-арту і перформансу. Андеграунд у прямому сенсі, тобто підземелля, ще масштабніші й холодніші за столичний «Мистецький Арсенал», освоїли художники з дев’яти країн. У лабіринті лунко й урочисто лунав потужний перегук кількох хорів. Натхненники фесту Роман Мархолія і Себастьян Кайзер олюднили холодний простір шхер яскравим арт-хепенінгом, натовпом митців і відпочивальників. А потім усе це зафільмували для другої частини «Балаклавської Одіссеї».

 

Пан Мархолія каже: «На відкриття ми запросили адміралів, моряків, які служили в цих штольнях. Тобто людей радянської епохи, причому прийшли вони в місце, яке для них є святинею. Я боявся їхньої реакції. Тим більше, що спочатку мала виступати оголена акторка… Але виявилося, вони нас прийняли!».

 

Німецький продюсер вважає Балаклаву містом 2500-річної європейської історії і пишається тим, що вона знову повернулася у культурний контекст Європи. Завдяки тій-таки Європі, її фундаціям, що спонсорували фільм і фестиваль. Себастьян Кайзер зауважує про відвідувачів гіперболізованого фестивалю у штольнях: «Близько третини публіки – звичайні відпочивальники, а не типові відвідувачі арт-галерей».

 

Культура витісняє військовий дух, сприяє демілітаризації. Причому не лише бухти, міста, а й пост­радянської свідомості. У лабіринтах мозку, немов Мінотавр, ховався страх. Перед чим? Перед НАТО, абст­ракціонізмом, німцями, оголеними актрисами, Європою…

 

Роман Мархолія, одна з помітних особистостей українського театрального руху кінця 1980-х, чимало цікавого встиг свого часу поставити у Севастопольському драмтеатрі. Потім, як багато хто з талановитих пострадянських митців, став громадянином всесвіту, мандрівним режисером європейських театрів. Але ж від долі не втечеш.

 

 

Знову зі штурманом Матвєєвою: сидимо в одному з ресторанчиків, яких у бухті нині чимало. Для балаклавської юшки беруть рибу не менш як трьох сортів, кидають туди маслину, подають із сухарями, политими часником. Пані штурман розповідає ще про бардівський фестиваль, який відбудеться тут улітку. Весна, скоро романтиків і мистців побільшає. Матвєєва, за плечима в якої дві кругосвітні експедиції, багато може розповісти про свою малу батьківщину. Наостанок жінка показує рибальський барак біля моря, де народилася. Там розташована нині суднова інспекція, «морське ДАІ», бо бухтою зараз плаває багато суденець, як у Сінгапурі.

 

Потік туристів щороку зростає: демілітаризована Балаклава цікава багатьом. Тут сконцентровано все, що потрібно людині: море, гори, природа, фортеця, історія, а тепер і актуальна культура.

 

А Роман Мархолія обіцяє у 2010 році знову повторити грандіозний арт-хепенінг у підземеллях, де колись стояли субмарини.