Батько української Незалежності. Так називають Левка Лук’яненка — автора Акту проголошення Незалежності України, а також активного політичного та громадського діяча. Він був одним із засновників Української Гельсінської групи, балотувався на посаду президента, був Надзвичайним і Повноважним послом у Канаді, очільником Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Мав чималий список нагород та відзнак, зокрема і звання Героя України.
За свою позицію Левко Лук’яненко провів у радянських таборах понад 25 років. Коли його завели у камеру і дали підписати документ-зречення своїх поглядів, він не поставив підпису. Лише взяв і у кутку написав: «Україна буде самостійною».
Далі — спогади онуки Левка Лук’яненка, кінорежисерки Ганни Жуковіної про її дідуся та значення незалежності для її родини.
Онучка Ганна Жуковіна на презентації книжки Левка Лукʼяненка «Де ти, доле України?»
«Доля здійснила його найзаповітнішу мрію»
Його біографія відома всій Україні і не тільки. 27 років у московських в’язницях за любов до України, української мови і української землі. Український націоналіст, Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, автор «Акту проголошення незалежності України». 3 1991 року — депутат Верховної Ради, знакова постать у новітній історії самостійної держави, а для мене — мій дідусь, який виростив, виховував, піклувався.
Він був для мене найкращим дідусем у світі. Всього навчав: будувати буду для собаки, ремонтувати електрику, схрещували сорти яблук, їздити на машині, а ще — любові до рідної України. З дитинства памʼятаю розмови про добробут і процвітання української нації, незалежної держави як у повсякденному житті, так і за родинними зборами.
24 серпня для нас — не тільки день проголошення Незалежності, ми святкували і дідусевий день народження (він народився 24 серпня 1928-го). Я колись його запитала, чи він спеціально проголошував Україну незалежною у цей день. Він засміявся: «Зовсім ні. Тоді все так швидко відбувалося, що я й забув, що то мій день».
Дідусь розповідав, як тоді, під хиткою Московією, в 1991 році український уряд на засіданні запропонував ухвалити закони, які би були в інтересах України, а він — проголосити її незалежною. Доля здійснила його найзаповітнішу мрію. Він все життя боровся, щоб Україна стала незалежною, і продовжував боротьбу, щоб Україна стала українською. Його дуже хвилювало те, що за час незалежності країна не мала бажаного розвитку, що відбувалося скорочення кількості населення, знищення продуктивних сил, науки, армії, інфраструктури, що придушували мову. Він розумів і ясно бачив, що продовжувалося планове знищення української нації.
У дідуся був свій кабінет і він довго там засиджувався. Багато писав. «Нам не вистачає національного егоїзму в міжнародному праві, щоб ми розуміли, що треба твердо і жорстко підходити до питань захисту національних інтересів», — казав він. Памʼятаю його спокійний голос, врівноважений тон.
Онучка Ганнуся з Левком Лукʼяненком на могилі його матері
«Секрет змін дуже простий: треба любити Україну, як батька і матір»
Коли Путін скористався моментом після революції в 2014-му і напав на українців, дідусь уже тоді казав, що Захід не зрозумів, що проблема не тільки російсько-українська, а це протистояння «Російська імперія — демократичний Захід». Росія фактично не відпустила від себе свої колонії, вона розгорнула пропаганду в таких масштабах, що почала впливати на політику в усьому світі. Зараз маємо атаку на всю країну, війна парадоксально сприяє прозрінню нації. І ми маємо взяти відповідальність — обмежитися від всього московського, усвідомити його природний вроджений імперіалізм.
Левко Лук’яненко з дружиною Надією
На жаль, у нас у країні ще є люди без національної свідомості. Це пряме свідчення рабського мислення, яке нам насаджувала Московія століттями. Але хочу зазначити, що моє серце заливається любовʼю, що Київ настільки радикально інший зараз. Стільки ніжності і добра, стільки українського — чого майже не було в 1990-х. Ми справді міняємося. Ми справді стаємо незалежними. Ми розквітаємо!
33 роки незалежності під кулеметами — але ж я ніколи не бачила стільки національного, як зараз. Я захоплююся нами, українцями. Ми справді непереможний народ. Такому опору може позаздрити багато країн. Впевнена дідусь пишається. Він казав — і я усім серцем погоджуюся — секрет змін дуже простий: треба любити Україну, як батька і матір. Треба любити своїх предків і їхні могили. Треба знати тих, хто загинув за Україну і тоді мозок підкаже, що треба робити у той чи інший момент. Тобто якщо знаєш свою історію, починаєш усвідомлювати події теперішнього часу. Наразі історія про себе нагадала і відкрила свідомість наново багатьом з нас.
Онучка Ганнуся з дідусем Левком і бабусею Надією, Революція Гідності
Також хотіла б зазначити про книжки Левка Лукʼяненка — через аналіз минулого він показує шлях у майбутнє. Він безмежно вірив у розквіт нашої держави. Тож давайте і ми повіримо всією душею. «Завдання полягає у підготовці народу до масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібно натхненне слово з вірою у перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією», — казав дідусь. Ми справді світла держава зі світлими вчинками. Навіть коли нам Московія намагалася навʼязати комплекс «меншин» чи «меншого брата» — ми зовсім інші. Маємо долю і волю, цінуємо землю, людей, гідність і єдність, культуру. Ми ніколи не зможемо жити у рабстві — дух українця вільний.
«Боже, молю одного: дай волі моїй Україні!»
Памʼятаю, як колись — коли мені було біля пʼяти років, це десь 1994 року — я жила з бабусею і дідусем під Києвом, у нас виключали світло на годину щовечора. І ми читали вірші чи співали українських пісень, козацьких пісень. Дідусь дуже любив співати. Особливо згадується пісня Січових Стрільців «Іду на Січ». Чудові спогади мого дитинства. Як же ж мені пощастило: цікаві зустрічі з людьми, політичні події. Спостерігала, як дідуся зустрічали: він гарно говорив і його всі слухали. Для всіх він Герой України, для мене — мій рідненький дідусь.
Онучка Ганнуся з дідусем Левком і бабусею Надією
Була я поруч і в останні дні його життя. Ми завжди були дуже близькі і він покладав на мене свої надії. Я безмежно вдячна за виховання, чудове дитинство, повне спогадів, які є невідʼємною частиною моєї особистості. Левко Лукʼяненко мав вірну прекрасну дружину, родину і внуків. І багато святкувань 24 серпня, у День незалежності України, в поєднанні зі своїм днем народженням. Я досі чую час від часу його ніжний сміх.
Коли дідуся 13 вересня 1986 року привезли до пермської тюрми для страти, він написав молитву:
Боже, створив ти мене,
Дав мені душу і тіло,
Визначив долю мою,
Вказавши великеє діло.
Боже, поклав мені йти.
Крізь тюрми й безмежнії муки
Шлях до святої мети,
Яку осягнуть вже онуки.
В час лютих ударів в неволі
Я чую підтримку твою —
У хворому й кволому тілі
Ти зміцнюєш душу мою.
Боже, з юнацьких років
Прагну до волі Вкраїни.
Леле, так мало зробив —
Виснажив геть усі сили!
Боже, молю одного:
Дай волі моїй Україні!
Й ніколи не вчуєш мого
Жалю за смерть на чужині!
Він вижив і продовжив свою життєву справу — боротися за незалежність України. Тож нехай ця молитва береже наших захисників. І ми в свою чергу, кожен за межами України і в межах нашої держави розвиваймо українську свідомість, розвіюймо московську пропаганду, розмовляймо рідною мовою — це найпотужніша зброя, плекаймо українські традиції. Нумо зарядимо любовʼю до України і всього українського — серця кожного, хто доторкнеться до нашого волелюбного, духовно багатого незламного народу. Будьте носієм української свободи і незалежності.
Ілюстрація статті з «Дзвону Севастополя»
P.S. Нехай ця стаття з архіву буде пророцтвом майбутнього і «Дзвін Севастополя» знову буде лунати українською в законних правових межах України.