СБУ: секретні матеріали

Після заяв нового голови СБУ Валерія Хорошковського про небажання структури надалі провадити роз’яснювально-історичну діяльність та після кроків віце-прем’єра Володимира Семиноженка з обмеження функцій Інституту національної пам’яті стало зрозуміло, що «нова-стара» влада стала на шлях радянської тактики «не бачу, не чую, не скажу». До яких наслідків це призведе, розповів Тижню Володимир В’ятрович, звільнений із посади директора департаменту архівного забезпечення СБУ указом Віктора Януковича.

У. Т.: П’ять років після Помаранчевої революції з погляду повернення української історичної пам’яті були радше використаними чи змарнованими?

– Ми таки їх використали, хоча не можу стверджувати, що сповна. Період розгойдування затягнувся. Моєю та інших істориків із мого середовища, ознайомлених зі східноєвропейським досвідом, ідеєю фікс уже давно було створення в Україні Інституту національної пам’яті. І тут маємо січень 2005-го, звертаємося до нового віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Томенка з цілим планом, якою ми бачили появу такого інституту, його розвиток, але за цілий 2005 рік у цьому напрямку так нічого й не було зроблено. Щойно 2006-го було прийнято постанову про створення УІНП, з 2007-го він почав працювати в окремому приміщенні, у 2008-му було підключено архіви СБУ, тому лише про 2008–2009 роки можна сказати, що їх використали ефективно. Натомість можна зробити висновок, що як у політиці загалом, так і в історичній зокрема виявлялася певна неготовність суспільства і нас безпосередньо до дій у сприятливій ситуації. Ми довго боролися за певні умови і здобули їх, але готовності працювати далі в консенсусі, на жаль, не знайшлося. Це забрало багато цінного часу.

У. Т.: Якби Український інститут національної пам’яті був справді потужною самодостатньою установою, чи вдалося б тоді його ось так просто, як це хочеться Володимирові Семиноженку, передати на баланс Державного комітету архівів, очолюваного комуністкою Ольгою Гінзбург?

– Якби інститут набрав сили, то комуністка ніколи не очолила б Держкомітету архівів, як мінімум. Як максимум – в Україні не було б узагалі цієї політичної сили, яка давно має перебувати поза законом як спадкоємиця злочинної структури. Крім того, зі структурного боку сам УІНП недоречно підпорядковувати Ко­­мітету архівів. Навпаки, є практика, передусім у країнах Цент­рально-Східної Європи, коли архіви – маю на увазі архіви ко­­лишніх спецслужб – перепідпорядковувалися інститутам національної пам’яті. Ми також планували так зробити, і це виглядало б логічніше.

Тільки-но обійнявши посаду радника голови СБУ, одним зі своїх головних завдань я бачив саме переведення архівів до УІНП. Валентин Наливайченко, тодішній в. о. голови СБУ, з цим погоджувався. Він розумів, що історичні архіви, себто ті, що не належать до безпосередньої діяльності СБУ, мали бути ви­окремлені. Ми розглядали два варіанти: або цілковито виділити їх в окрему структуру, за досвідом Литви, що має так званий Особливий архів, або запозичити досвід польських колег – створити архів у межах Інституту національної пам’яті.

Обидва варіанти передбачали два шляхи вирішення: 1) прийняття окремого закону про архіви спецслужб; такий, наприклад, було ухвалено у Федеративній Республіці Німеччина, що стосувався архівів Штазі; 2) прийняття Закону про Український інститут національної пам’яті, котрий, між іншим, був би водночас гарантією, що його не ліквідують, і в цьому законі було б вказано про підрозділ, який переймав би на себе архіви силових структур СРСР. Це програма-максимум, і досить швидко стало відомо, що вона не спрацює, оскільки помаранчева коаліція дала тріщину, тому реалізація цього проекту відклалася до І половини 2008 року. З ІІ половини 2008-го було вже наївно вірити, що розколотий парламент візьметься за вирішення історичних питань, що буде ухвалено цей закон.

Ми були готові до запасного варіанта, який полягав би у прийнятті постанови Кабміну про створення Архіву національної пам’яті. Цей варіант теж не спрацював, і тут уже свою роль відіграла велика політика: новий уряд вирішив заручитися підтримкою фракції комуністів у парламенті, й на посаду голови Держкомархівів було проведено Ольгу Гінзбург. Це відкинуло ідею окремого архіву на задній план. Матеріали, які не мають стосунку до нинішньої діяльності СБУ, залишилися у її відан­­ні, й не було іншого шляху, як опрацьовувати й розсекречувати ці архіви, надавати до них доступ під дахом СБУ.

Першопричиною того, що УІНП не зумів розгорнутися в потужну наукову і популяризаційну установу, був брак доступу до архівів. Як показує досвід Польщі, Чехії, Німеччини, за наявності архівів спецслужб радянського періоду така діяльність має сенс. Звісно, велике значення треба було приділити не так дослідженням, бо ми вже маємо досить сильні напрацювання, як популяризації насамперед новітніми методами. Я контактую з колегами з польського ІНП і бачу, що вони випускають і телепрограми, і мультимедійні диски з фільмами, постійно контактують із радіо. Те саме роблять чеські колеги і колеги з Інституту досліджень диктатури Єдиної соціалістичної партії НДР. Йдеться про збільшення інформаційного розмаху в цій роботі.

Серед започаткованого, але не доведеного до кінця, – перегляд змісту наших шкільних підручників, більшість із яких було сформовано у середині 1990-х і які були й залишаються еклектичними. З одного боку, до них потрапили національні віяння, з іншого – старі радянські концепції. Очевидно, що після відкриття архівів та історичного буму, що зараз відбувається у висвітленні плям української історії, варто було б переглянути ці підручники і подати події глибше, конкретніше, щоб наступні покоління українців вивчали не компромісну історію, яка пишеться на догоду політичної кон’юнктури, а все ж таки правдиву. І це можливо, оскільки це робили і роблять в інших постсоціалістичних країнах.

У. Т.: Чи було вироблено механізми, що забезпечили б безповоротність цих змін?

– Ми розуміли, що, на жаль, у нашій країні чимало залежить від політичних настроїв, тож закладення елементу незворотності було нагальним завданням. Щодо розсекречення документів, то воно не прив’язувалося до конкретної політичної кон’юнктури. Ми аргументували це тим, що зараз є тренд на відкриття білих плям історії, і ми не будемо закритими тоді, коли всі навколо відкриваються. Ми опрацювали законодавчу базу, і виявилося, що навіть спираючись на недосконале законодавство в архівній, інформаційній сфері, можна і треба здійснювати розсекречування. Документи, що містять секрети неіснуючої держави, вже не є секретами. Ми розробили спеціальні методичні рекомендації, як має відбуватися процес розсекречення. Для цього створили експертні групи: центральну в Києві й при всіх обласних архівах. Вони почали свою роботу з переліку та розсекречування документів минулого року. Йдеться про папери, що не містять державної таємниці, а це та інформація, оприлюднення якої може завдати шкоди національним інтересам України. Таким чином до секретів належить невелика частка переглянутого, що стосується оборонних об’єктів, атомної енергетики. Інформація щодо репресій таємною бути не може. Запуск катка розсекречення також зайняв багато часу. Якщо його не зупинять, про що є тривожні сигнали, то за 2010–2011 роки всі матеріали (а йдеться про 800 тис. справ) буде розсекречено.

Мені не зрозумілі заяви нинішнього керівництва СБУ, яке каже, що вони не розсекречуватимуть і що вся правда, яку треба було дати, уже надана. Ніхто не має права вирішувати, скільки правди давати чи проводити процедури розсекречення незаконно. Тож мені не зрозуміла практика нового директора Сергія Кокіна, яку стали реалізувати буквально на другий-третій день після мого відходу з архіву і яка полягала в тому, що вже розсекречені справи, котрі мали гриф «Розсекречено» й котрі ще тиждень тому надавали дослідникам для роботи, перестали надавати. Це абсолютно незаконно. Громадяни, які домагаються доступу до цієї інформації, будуть змушені вдаватися до судових позовів і, покладаючись на чинне українське законодавство, вимагатимуть реалізації своїх прав.

У. Т.: Більшість працівників Архіву СБУ – це колишні працівники КДБ. Чи відчувався спротив під час вашої роботи на посаді директора?

– Атмосфера, що панувала в архіві, була досить специфічна. Це люди, які все своє життя працювали над засекреченням. Вони вважали себе хранителями секретів і саме в цьому відчували свою соціальну роль і місію. Це піднімало їх у своїх очах над рештою, яка ніколи не дізнається про те, що відомо їм. Зламати цей менталітет було найважче, вказати на нову місію: ми тут для того, щоб організувати доступ до цієї інформації всім охочим. Дехто переключився, хтось важче, хтось легше. Особливо важко було старшим людям, які працювали і, вочевидь, були причетні до репресивної діяльності КДБ, вони пішли з архіву. Але справа налагоджувалася і завдяки залученню молоді, яка доти не мала стосунку до СБУ. Це були або молоді науковці-історики, або представники громадських організацій, які показали себе як ефективні організатори-менеджери. Спираючись на них, ми зуміли здійснити певний переворот у цій сфері.

Одним із завдань, окрім оптимізації архівної роботи, було й таке, що до функцій архіву не належало. Маю на увазі інформаційну роботу, проведення громадських слухань, організацію виставок, започаткування електронного архіву, який ми відкрили в Києві й у всіх обласних центрах.

Коли ми показуємо таку дражливу для багатьох тему, як УПА, то це найпереконливіше діє на людей, передусім молодих. Я відчув величезний контраст, що повторювався в кожному місті Східної та Південної України. Коли на вулицях із червоними прапорами стояли старші люди і кричали, що «УПА – ето фашисти», у залах молоді люди, часто російською мовою, розпитували, в їхніх очах горів інтерес, і я бачив, що виставка бодай частково дає відповідь на запитання, якої вони ніколи не мали. Голов­­не те, що вони – це нове покоління, яке хоче зіставляти, аналізувати різні джерела інформації і яке не готове вірити одній газе­­ті «Правда» чи випуску новин «Время». Вони не дадуть собі так легко нав’язати інші стереотипи, надурити себе радянськими міфологемами. 

Зараз уже спостерігаємо пев­­ні рецидиви «контрреволюції». Третій тиждень від часу мого звільнення не наповнюється база електронного архіву, попри те що є десятки тисяч зісканованих документів, які очікують уведення до цієї бази. Люди, які прийшли разом зі мною в архів, мають неприємності. Звільнено мою заступницю Аліну Шпак, яка була одним із чільних адміністраторів, відповідальних за згадані процеси. Публічна діяльність архіву фактично згортається. Перервано виставку, що стосувалася комуністичного терору, яку ми встигли показати в семи регіонах (Луганськ, Харків, Крим, Херсон, Луцьк, Тернопіль, Київ). Показ виставки затвердила колегія СБУ, і до червня вона мала відбутися по всій Україні. Вочевидь, тепер чимало залежатиме від реакції громадськості. Чи змиряться люди, які, отримавши доступ до інформації, звикли до нормального цивілізованого доступу, який більш-менш уже нагадував європейський підхід до справи, з тим, щоб їх при­­в’язували до совкових рудиментів у стилі «ми цього не видаємо тому, що завжди так працювали»?

У. Т.: За вашої каденції як керівника Архіву СБУ чи могла б проста людина, яка підозрює про існування заведеної на себе за радянських часів справи, її продивитися?

– Зверталися, це продовжується й далі за інерцією. Сподіваюся, що тиск людей, які хотіли б ознайомитися з матеріалами про себе, на теперішнє керівництво СБУ сприятиме тому, що воно не піде на порушення закону і не перекриє доступ до інформації. З початку цього року в архіві дуже активно працює ціла група дисидентів: Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Валентина Чорновіл, які мають справу з цілим масивом документів, що стосувалися дисидентського руху 1970–1980‑х. Це понад 700 документів щодо осіб, які й до сьогодні живі. Ми провели на початку року серед дисидентів агітацію, щоб вони не лише ознайомилися з цими справами, а й надали до них свої коментарі.

До нас протягом року зверталися сотні людей із проханням отримати інформацію про своїх рідних, які були репресовані радянською владою. Частина з них обмежувалися формою довідки, яку готували наші працівники, інші мали можливість ознайомитися з особовими справами. Приходили подяки на кшталт: «Тепер ми знаємо, де хоча б можна поставити свічку, де похована близька нам людина». До речі, ми почали займатися і виявили списки близько 14 тис. осіб, похованих у Биківні. Донедавна Биківня була великим безіменним архіпелагом терору. Тож ми відкрили ці дані.

Дуже важливо щоб минуле стало цариною істориків, а не політиків. В Україні більшість політиків є історично безграмотними, але чи не в кожному шоу вважають за потрібне коментувати історичні питання від Трипілля до Народного руху. Що потужніше працюватимуть науковці, то менше поля для маніпуляцій вони залишатимуть політикам.

[1772]