І якщо раніше медіа були переповнені повідомленнями про те, як у Саудівській Аравії когось «офіційно» стратили, засудили, закатували, то сьогодні чуємо зовсім інше. Передусім про візит Дональда Трампа, який відбувся в травні цього року й значною мірою став знаком нового курсу країни. Про те, що там провели цілу низку реформ — зменшилися повноваження «релігійної поліції» (Комітету заклику до заохочуваного й заборони на неприйнятне), жінкам дозволили керувати автомобілем, а нещодавно навіть дали громадянство роботу й ухвалили план будівництва нового технологічного міста майбутнього («Ньюм»), на рекламному промо-фільмі якого помітні картини з цілком світського життя.
Відбулося й чимало інших реформ, які передусім стосувалися економічної сфери: ціни на нафту впали, тож так званий План перетворень-2020, ухвалений 2015 року, запровадив податок на додану вартість (якого не було раніше), передбачив зростання комунальних платежів через зниження субсидування та інше. Особливо ці нововведення вдарили по трудових мігрантах, а таких у Саудівській Аравії до реформ було майже 30% населення (переважно вихідці з Пакистану, Бангладешу, Філіппін), чимало з яких уже покинули країну. До того ж почала змінюватися риторика в релігійній сфері: реформується Комітет великих учених (нині туди входять нові, стриманіші авторитети), та й узагалі саудівська влада дедалі більше говорить про уникнення крайнощів у релігії та необхідність відродження поміркованого ісламу. На чолі ж цих реформ, що стає куди помітніше, перебуває майбутній спадкоємець престолу, Мугаммад ібн Салман ас-Сауд, амбітний молодий лідер, якому цього року виповнилося 32. Саме його вважають чи не головним протагоністом американського вектора в саудівській політиці, прибічником жорстких заходів боротьби з інакодумцями, ініціатором блокади Катару.
Передісторія
«Стара» й водночас сучасна Саудівська Аравія, заснована 1932 року Салманом ібн Абдель Азіз ас-Саудом, увійшла в 1980-ті й 1990-ті на чолі з королем Фагдом, який керував країною з 1982-го по 2005-й. Після того як у 1979 році в сусідньому Ірані перемогла «ісламська революція» й саме тоді стався кривавий теракт у Мецці (захоплення мечеті Аль-Харам), король Фагд обрав найконсервативнішу релігійну орієнтацію для країни, спираючись на салафізм, відомий у народі як ваххабізм. Із цим словом дехто традиційно асоціює екстремістську ідеологію, хоча насправді ці поняття неоднозначні. Йдеться про реформаційний рух ХVIII століття, прибічники якого під проводом Мугаммада ібн Абд аль-Ваггаба (1708–1791) виступали проти суфізму, шанування «могил праведників», «інновацій у поклонінні» тощо. У ХХ столітті, за часів «батька королівства» Салмана ібн Абдель Азіз ас-Сауда (1880–1953), було досягнуто альянсу між владою клану ас-Сауд (який свого часу підтримали ібн Абд аль-Ваггаба) і релігійними авторитетами, зокрема й нащадками самого згаданого вище провідника, «імама благословенного заклику», відомими як Аль аш-Шейх («Рід Шейха»). Влада провадила таку політику на міжнародній арені, яку вважала за потрібне (включно й із уведенням у країну американських військ у 1990 році), а релігійні авторитети отримували свої бонуси у формі різних фондів, створення освітніх закладів тощо. Від 1980-х Саудівська Аравія активно пропагувала салафітський (саляф саліх — мусульмани часів пророка) консерватизм, друкуючи літературу, будуючи мечеті по всьому світу, створюючи різні релігійні групи.
Читайте також: У Саудівській Аравії в рамках антикорупційної кампанії затримали понад 200 осіб
Але вже в 1990-х і ще помітніше у 2000-х (особливо після 11 вересня 2001 року) у глобальному салафізмі стала спостерігатися лінія розколу. Одна група, яка представляла офіційні саудівські кола, більше акцентувала саме на доктринальному, а не практичному аспекті ісламу, розглядаючи пропаганду «правильної доктрини» як єдиний спосіб ісламізації суспільства. Пропагуючи лояльність до влади роду ас-Сауд, одним із лідерів цієї групи став шейх Рабі аль-Мадхалі, послідовників якого опоненти стали називати мадхалітами. Інша група, яку опоненти називають сурурітами (за ім’ям шейха Мугаммада Сурура), вважає за можливе активну політичну участь, коливаючись від умовного демократизму до радикального джихадизму, який у підсумку виступив і проти роду ас-Сауд за їхній «прозахідний курс». Провести чітку межу в салафітському середовищі надзвичайно складно, але за останні 10–15 років стало чітко помітно зміни в «офіційному» саудівському ісламі: якщо у 1980-х релігійні авторитети засуджували мусульман, які мігрують на Захід, то через 20 років уже почали стверджувати, що мусульманину можна жити в «неісламській країні» за умови можливості сповідувати там свою релігію. У Саудівській Аравії, як і будь-де, фактично створена система «двох ісламів»: офіційного, контрольованого державою, й альтернативного, який може бути або демократичним, або радикальним.
Постмодерн по-саудівськи
Коли я вперше потрапив у Саудівську Аравію, а це було за часів короля Абдалли (2005–2015), країна ще йшла тим курсом, що й за Фагда. У літаку, який прямував із Джидди до Медини, пасажирів розсаджували за гендерною ознакою: чоловіків із дружинами чи родичками
направо, усіх інших чоловіків наліво. Ресторани мали два входи: перший для «родин», другий лише для чоловіків. При університетах діяли окремі жіночі факультети, ну а самі жінки переважно були одягнуті в нікаб, тобто мали закрите обличчя. У Джидді й Даммамі, де мені доводилося бувати пізніше, ситуація вже була дещо інакша, але загалом релігія залишалася однією з найсуттєвіших ознак публічної сфери. Вражала, утім, тотальна американізація: хмарочоси, дорожня розмітка, логістика — усе як у Штатах. І одночасно цей американський прагматизм міських ландшафтів непогано вписувався у суворі реалії консервативного салафітського ісламу, що виступає проти зображень людського тіла, створення скульптур чи інших публічних пам’яток «європейського» зразка. Постмодерн, хоч як парадоксально, цілком підходив цій країні: у Даммамі, пригадую, посеред міста вгору злітали монументальні залізобетонні вітрила, пофарбовані в різні кольори, а неподалік місцевого аеропорту серед пустелі вирізнялася бетонна перлина, надихаючи на якісь постапокаліптичні думки (чи то це був початок цивілізації, чи то вже її завершення).
Водночас Саудівська Аравія залишається єдиною країною у світі, де навіть у візовій анкеті обов’язково наявна графа «віросповідання» (яка переноситься й у саму візу). Для мусульман, що мешкають у ЄС чи в інших країнах, Саудівська Аравія видається справжнім царством ісламу, і навіть попри чимало «відхилень» (критикованих авторитетами), на тлі інших країн шаріат тут залишається потужним регулятором дійсності. Ба більше, тут навіть офіційно зберігся мусульманський календар, і лише торік у деяких сферах, а саме під час розрахунків із держслужбовцями, запровадили християнське літочислення, що було створено з метою економії зарплати (місячний рік коротший на 11 днів). До речі, історія ісламу вже мала такий прецедент: у 1676-му на григоріанський календар перейшла податкова система Османської імперії, що знаменувало собою початок нових реформ за західним зразком.
Вітер змін?
Після 2015 року Саудівську Аравію очолив Салман ібн Абдель Азіз ас-Сауд. Це вже останній із синів Абделя Азіз ас-Сауда, засновника королівства. Фактично владу перебрав до рук його син Мугаммад ібн Салман, і ширяться чутки, що буквально за кілька місяців батько може зректися престолу заради сина. Що ж нового спостерігається в політиці Мугаммада ібн Салмана й чому королівство почало розвертатися в ліберальніший бік? Чи, можливо, це просто певні сигнали, а ніяких реальних змін не буде?
Передусім тут помітний військово-політичний чинник. Арабську весну в Бахрейні у 2011-му практично придушили саудівські війська, як і шиїтські рухи на сході самого королівства (жорсткими методами ув’язнень і навіть страт). Але сусідній Іран і далі залишається значною силою в регіоні й певною мірою становить виклик саудівському пануванню в Затоці, що досі тримається на американських багнетах. Триває війна в Ємені, розділеному між різними групами, у якій Саудівська Аравія просто загрузла, зазнаючи людських і ресурсних втрат. Крім того, по лінії шиїтсько-сунітського протистояння спалахують і нові фронти, наприклад Ліван: Саудівська Аравія намагається посилити там позиції сунітів, оголосивши його окупованим шиїтським рухом «Хезболла».
Утім, загалом саудити працюють на різні вектори: не так давно король Салман відвідував Російську Федерацію, тривають якісь таємні перемовини з Ізраїлем тощо. Попри значні розбіжності з ОАЕ, вони змогли мобілізувати й еліту цієї країни для блокади Катару. Ситуація дещо полегшала після перемовин, але відносини залишаються вкрай напруженими. Маленький Катар, якому сусіди намагалися вказати на другорядне місце, грає самостійну політику, спираючись на поміркованішу й демократичнішу модель ісламу (яка традиційно асоціюється з рухом «Брати-мусульмани» та шейхом Юсуфом аль-Карадаві, одним із найвизначніших ісламських учених сучасності), зміг вирулити поміж американським та іранським впливами. На тлі видимого проамериканізму одних і проросійськості інших Катар і Туреччина для багатьох мусульман залишаються прикладами самостійних країн, які «не продалися». Водночас Саудівська Аравія теж на своєму: альянс із Трампом певною мірою був просто грою сил, адже на Заході уряди й президенти змінюються, а ось на Сході королі залишаються на тривалий час. Тому завдання тут просте — пересидіти, перечекати, домовитись і продовжувати свою лінію. Хоч би як критично сприймали сьогодні окремі елементи саудівської політики, але саме стабільність Саудівської Аравії значною мірою сьогодні формує вектор зовнішньої політики всіх арабських країн. І послабити його — означатиме остаточно запалити весь Близький Схід, а можливо, і зробити ще один крок до третьої світової.
Читайте також: В ООН розповіли, які країни лідирують за кількістю страт
Працює й внутрішній чинник. «Секту, що заблукала» (крайніх салафітів — противників режиму), вдається стримувати силовими методами й арештами, але загроза не зникає: як бачимо, території, підконтрольні «ІДІЛ» поступово зменшуються, а джихадисти розпорошуються по світу, як колишні ветерани афганської війни проти СРСР. На тлі тотальної деконструкції постколоніального ісламського світу (колишніх Іраку, Лівії, Ємену й Сирії уже де-факто немає, на черзі «синайська» частина Єгипту) саудити, вочевидь, побоюються, що й у самому королівстві може спалахнути. Альянс племен, який становить основу саудівського суспільства, також трансформується й модернізується, особливо завдяки швидкій урбанізації. Остання, як відомо, формує цілком капіталістичний, а отже, і світський світогляд, і якщо про лібералізацію не йдеться, то принаймні певний рівень поміркованості тут цілком логічний. У чому полягатиме ця поміркованість, сказати важко, але вже ті зрушення, які є, цілком показові. Вочевидь, у близькій перспективі в держустановах стане більше жінок (і точно не в нікабах), десь на зміну роздільному навчанню хлопців і дівчат прийде навчання спільне, з’являться якісь «зони» для іноземців, можливо, навіть побільшає туристів.
Ці «внутрішні» реформи можуть мати й проекцію назовні: тональність релігійних смислів, які транслюють релігійні інституції Саудівської Аравії, стануть поміркованішими. На зміну критики всіх, хто тримається несалафістської доктрини, прийде обережніше ставлення, адже такфір (звинувачення в невір’ї) залишається однією з основних проблем ісламського світу. Наприклад, послідовники «ІДІЛ» (про що оголошувалося в їхньому журналі «Румійя») розглядають усіх мусульман, які не зробили переселення в «халіфат» як потенційну ціль для терору, оскільки вони й далі перебувають поряд із «невіруючими». Ці ідеї, які оспівують насилля заради насилля, мають величезний деструктивний потенціал, особливо на тлі того, що світ починає рухатися від монополярності до біполярної моделі. Якщо навіть у країнах ЄС дедалі більше довіри отримують праві популісти, то не слід дивуватися, що в ісламському світі аналогічну підтримку мають радикали.
Читайте також: Росія в пісках. Про позиції Кремля на Близькому сході
Таким чином «обережні» реформи, які робить сьогодні королівство, покликані не так «зіграти на руку» Заходу, як зробити певний поступ уперед. А зробити його в умовах системи, що фактично заперечує «нове в релігії» (салафізм розглядає кожне «нововведення» як неприпустиму єресь, що в підсумку може вивести з ісламу), надзвичайно складно, і тому, вочевидь, доводиться вносити корективи в розуміння самого фундаменту. На тлі арешту значущих для салафізму авторитетів (шейхів Мугаммада аль-Мунаджіда, Салмана Авди та інших) релігійні кола Саудівської Аравії стають дедалі лояльнішими, віддають перевагу обговоренню теоретичних питань ісламської доктрини, уникаючи прямих політичних заяв. До того ж формується певний альянс саудівських і просаудівських учених із метою протистояння авторитетам, пов’язаним із Катаром (зокрема, Комітет великих учених Саудії засудив діяльність катарського Всесвітнього союзу мусульманських учених як «екстремістську», і це тоді, коли багато років поспіль шейхи з Катару сиділи на почесних місцях під час різних заходів у королівстві). Певною мірою саудити намагаються перехопити ідею «поміркованості» ісламу (яку тривалий час і дуже послідовно обґрунтовує Юсуф Карадаві), і нещодавно муфтій Саудівської Аравії Абд аль-Азіз Аль аш-Шейх навіть заявив, що «поміркованість виростає з такої якості мусульманської віри, як терпимість». Питання тільки в тому, що насправді розуміти під цією «поміркованістю», і тут, судячи з усього, це слово стане в один ряд зі «стабільністю», «порядком», «добробутом» та іншими концептами, які часто повторюються й, на жаль, далеко не завжди означають щось конкретне. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, який також сьогодні позиціонує себе як захисник сунітського ісламу, уже встиг відповісти Мугаммаду ібн Салману, що іслам «не буває поміркованим, він єдиний і буде таким».
Можна розраховувати на те, що економічні й соціальні реформи в королівстві дещо змінять не лише саму країну, а й увесь регіон; мабуть, на політичному рівні це буде та сама «офіційно-лояльна» система, але дещо диверсифікованіша, відкритіша до нових віянь, із виваженішими й терпимішими оцінками. Розраховувати на якісь фундаментальні й корінні зміни навряд чи можливо: посунути ті фундаменти, на які спираються еліти Близького Сходу, — означатиме посунути саму еліту. Що, звісно, не вигідно ні самим елітам, ні основним гравцям у регіоні. Для України ж головне не втратити тих перспектив, які сьогодні відкрилися на Близькому Сході завдяки реформам (передусім відходу від нафтозалежності), і нещодавній візит президента до Саудівської Аравії та ОАЕ є добрим початком для цього.