Саша Рубан — режисерка найуспішнішого українського мультфільму «Мавка. Лісова пісня», сценаристка мультсеріалів «Ескімоска» та «Пес Патрон».
«Тиждень» поговорив з нею про непомітну українську анімацію, «Віктора_робота», «Піноккіо», дорогі жанри, про успіх «Мавки», «мохушів» і комплекс меншовартості.
— Як би ви охарактеризували сучасну українську анімацію?
— У нас мало хто розповідає про українську анімацію. І навіть ми з моєю подругою Анастасією Верлінською, директоркою Фестивалю актуальної анімації та медіа-мистецтва LINOLEUM, нещодавно говорили, що у нас ніхто за минулий рік, згадуючи про здобутки кіно, не сказав нічого про нашу анімацію. І це дуже прикро. Бо ми ж є, ми працюємо, просто нас ніхто не бачить, сидимо собі перед комп’ютерами. У нас немає часу відвідувати прем’єри. Дійсно, мало хто з аніматорів, супервайзерів, сторібордистів, сценаристів ходить на ці прем’єри, бо у нас специфічна робота: сидимо біля екрану і ніде не буваємо. Усі бачать результати твоєї роботи, а що ти робив, скільки часу на це пішло ніхто не знаю.
Цього року виповнюється 10 років Фестивалю LINOLEUM, і це дуже прекрасно. Анастасія Верлінська багато працює, популяризує анімацію, подорожує різними країнами, щоб показувати нашу анімацію, українську програму LINOLEUM. Просто про це чомусь мало пишуть. От про акторів багато говорять (вони закохалися, розлучилися, ще якийсь скандал), і це цікаво, а нас ніхто не знає в обличчя, а тому ми рідко потрапляємо в медіа.
Читайте також: Від «Енеїди» до «Мавки»: злети і падіння української незалежної мультиплікації
Ми маємо дуже цікаві історії. Наприклад, «Віктор_робот», непересічний, артовий, дещо специфічний, звичайно. Звісно, в кожній роботі є недоліки. Комусь не подобається мультфільм «Коко», комусь «Моана», кожен же, режисер чи сценарист, дивиться по-своєму. А у нас люди часто гарно ставляться лише до того, що дуже сильно розпіарене. А якщо небагато грошей витратили на піар «Віктора_робота», то про нього ніби ніхто і не чув, але ж мультик же класний. І погано, що у нас мало звертають увагу на піар. Так, люди один одному рекомендують, але ж це не те. Звісно, і не всі кінотеатри беруть українські мультфільми, віддаючи перевагу іноземним. Але, як на мене, це не зовсім чесно. Усе ж таки треба підтримувати один одного, а у нас усі про бізнес, гроші, нічого особистого. І це не завжди нам на користь.
І ще бажано нагадувати нашим глядачам про те, скільки всього зроблено в українській мультиплікації. Бо завжди дивно чути: щось вийшло, а вони кажуть «це найперше», як комедія — то «найліпша», «найукраїнськіша», «найнародніша» тощо. Просто якісь проблеми з пам’яттю.
— Сучасні українські повнометражні мультфільми – здебільшого комп’ютерні, а інші техніки у нас мало поширені, бо дорогі? Наприклад те, як знято оскароносного «Піноккіо» Ґільєрмо дель Торо.
— У нас є стоп-моушн. Наприклад, українська анімація студія «Імаго», луцьке подружжя Леоніда і Мар’ї Тивонюк. Це маленька студія. Крім того, скажімо, у режисерки «Пса Патрона», Анастасії Фалілеєвої, є короткометражні фестивальні роботи у техніці стоп-моушн, лялькова анімація. Загалом анімація — дуже дорогий жанр, і це мало хто знає. Коли всі питають: «Чим ти займаєшся?», а я відповідаю: «Мультиками», то всі такі: «Ой, це так весело». Ні, це не весело, хіба що потім, коли дивишся – коли весело, значить усе правильно зробили, і все спрацювало. Але в процесі це надто весело, це дуже складна робота, витратна за часом. Бо в тебе є виробнича послідовність, і ти не можеш її порушувати і робити як заманеться, бо кожен процес іде за іншим.
«Піноккіо» мені дуже сподобався, він дивовижний, актуальний, щемкий і дещо дивний. Технологія видається несучасною, а насправді вона дуже сучасна. І Ґільєрмо дель Торо наголошував на тому, щоб усе максимально зробили руками. Мати неймовірні комп’ютерні можливості, і все зробити руками, бо ж ми розуміємо, що воно унікальне. І відчуття від твору унікальне. І так, як він, робити дуже довго і дорого, як і загалом усі мультики. І мені дуже прикро, що у нас в країні немає повних метрів у стоп-моуш, лише короткометражки.
— З чого починається процес виробництва анімації?
— Як не дивно, анімація починається з озвучування. Робиться аудіоплей, аудіоп’єса, яку розігрують твої актори. Її збирають, як аудіоказку, тоді віддаєш її сторіборд-артисту і разом з ним сідаємо і вирішуємо: отут можна так зробити, тут інакше, отут за сценарієм, а отут додамо певно реакцію чи жарт, щось ігрове. Художник малює нам сторіборд, спочатку загальні малюнки, потім з деталями, якщо всі ідеї і паузи нам подобається, то малює остаточно. І тоді вже, коли казати про нашого «Патрона», режисерка Анастасія Фалілеєва роздає завдання аніматорам, і якщо ми маємо намальовану локацію, то вже там діє історія або, отримавши сторіборд, розробляємо локацію під кожну ситуацію. У нас є нюанси в процесі, але зовсім міняти послідовність виробництва не можна.
— Яких мультиплікаційних жанрів бракує в Україні і чому?
— У нас загалом мало мультфільмів для підлітків і дорослих. У нас є спеціалісти, але мультики загалом дорого робити. Робити мультсеріал набагато довше, аніж звичайний серіал. 1 хвилину анімацію в 3D можна отримати десь через місяць. Бо треба намалювати персонажа, розробити його дизайн, спочатку 2D на папері, потім розробити для нього повороти і розверти, тоді віддати, щоб з нього зробили модель, затвердити, пофарбувати, текстури, фактури, перевірити, як працюють кістки, чи нормальна анімація, зробити тести, а тоді віддати на анімацію. А звичайні кіносеріали: бачимо акторів, вибираємо їх для ролей, вони приходять на майданчик, вставляють камери і знімають, і за день можна отримати 5-10, а той й готових 25 хвилин. А ми ніколи не зможемо за день отримати 5 хвилин анімації. Хіба що скоро нам штучний інтелект допоможе. Або ж якийсь ігровий рушій Unreal Engine в реальному часі, але ж це технології та гроші.
— А як тоді окупаються різні ютуб-канали з мультфільмами? Лише монетизація від переглядів?
— По-різному. Хтось дійсно лише завдяки монетизації, хтось продає свій контент за кордон. Або Суспільне чи Держкіно проводять конкурси і дає фінансування на анімацію, але зараз цього немає. Тому зараз можемо розраховувати лише на партнерів і закордонних інвесторів. Зараз усі гроші направлені на перемогу, і це зрозуміло. Але ж хочеться, щоб дітки батьків, які в ЗСУ, щоб вони були в безпеці і розважалися, щоб мали своє дитинство, і цим ми, дорослі, завинили. І, попри все, ми маємо їх підтримати емоційно і дати корисні знання. Тому мені здається, що ми маємо, не зважаючи на все, виборювати право на власну культуру й історії. Хтось каже, що не на часі робити кіно, серіали і мультфільми. Чесно кажучи, скільки я працюю, ніколи не було такого, щоб було на часі. Постійно складно, то те, то те. Можна не дочекатися і матимемо синдром відкладеного життя. Але ж те, що ми отримає через рік-два-десять, ми закладаємо зараз, на цьому інтерв’ю. Є прислів’я: «Коли сієш, ти ж не жнеш». А нам хочеться все або нічого.
— Якби у вас був необмежений бюджет, який би ви зробили повнометражний мультфільм? Можете не докладно, щоб конкуренти не вкрали ідею.
— Щоб вкрасти ідею, треба ж її ще класно реалізувати. Наприклад, «Рік і Морті». Про що він? Неймовірно обдарований винахідник-інтелектуал, він же божевільний дідусь-алкоголік, тягає свого онука по всьому всесвіту в пошуках пригод. Кому таку ідею для мультфільма розказати – усі б подумали, що я сама божевільна. Або «Кінь БоДжек». Кінь-людина, що втратила колишню популярність. Якби мені дали стільки грошей, скільки б я захотіла, то точно б зробила повнометражний мультфільм про Патрона. Це моя мрія. Потім би мультик про діточок, які перетворюються на тваринок і їм треба повернути собі дитячий вигляд. Але тут без подробиць і спойлерів. І ще в мене є мрія: короткометражна різдвяна історія про ялинку. Орієнтовно для 6-12 років. Планів багато, але оці три найперші. Ще є ідея магічного серіалу для підлітків, 12-15 років. Дуже шкода, що у нас мало мультиків для середнього і старшого шкільного віку.
— Які ваші улюблені персонажі в «Мавці»?
— Я обожнюю Квуся. А ще дуже люблю «мохушів», яких, я чула, називають мавчиками. А ми всіх тих маленьких створінь звали поєднанням двох слів «Мокош» і «мох» = «мохуші». Обожнюю всіх маленьких персонажиків. А ще я дуже люблю все, що стосується Червоної книги. Мій пунктик. Усі тварини й метелики у мультику і деякий мох на цих маленьких «мохушах», які бігають, це з Червоної книги. Навіть на початку, коли Мавка прокидається і разом із нею прокидається вода в струмку, то там рибка вистрибує – вона теж з Червоної книги. І деякі рослини теж звідти.
— Яка, на вашу думку, основна причина успіху «Мавки. Лісової пісні»?
— Я завжди кажу, що нам для професійного просування треба вміти розбирати успіхи й провали. Чомусь про це часто забувають, що треба сісти і подумати, чому ми такі успішні або неуспішні. Як Джеймс Кемерон. Коли він випустив перший «Аватар», то зібрав усіх причетних до цього фільму і майже пів року аналізував, чому фільм такий успішний. Шкода, що ми не робимо цей прискіпливий технічний розбір. Тому ми дуже часто робимо хибні висновки. І з ними йдемо далі в професії і знову помиляємося. Це якесь міфологічне мислення. Із «Мавкою» успіх залежав від багатьох чинників. По-перше, через коронавірус люди довго не ходили в кінотеатри, цей вірус розвалив нам індустрію, але анімація, до речі, непогано пережила. Бо кожен з нас сів удома і став працювати ще більше, сідаєш в піжамі, працюєш, а потім в ній же й ідеш спати. По-друге, повномасштабне вторгнення, коли ти не знаєш, чи виживеш, чи дійдеш до магазину, і люди просто скучили за гарними історіями з гарним фіналом. Цього бракувало психологічно, і це було нам було в плюс, втім, доволі болісний плюс, який базується на страшному сьогоденні. По-третє, дуже довго не було сімейного кіно, на яке можна піти всім. Зрозуміло, зараз багато буде фільмів про війну, біль, жах і втрату. І на тлі всього цього була сімейна історія, дитяча, на яку можна було піти всією родиною. Я не можу припинити війну, але можу дати розвагу і розраду людям на півтори години, і це для мене найважливіше, якщо ми комусь допоможемо пережити втрату, уже чудово. Такі обставини. Але ж це перегукується і з мультфільмом, у якому теж є війна, своєрідна, але війна. Я в одному коментарі прочитала: у мультику нам показують примирення з Росією. Чого б це? Довелося писати відповідь: «Люди, це українські міфологічні істоти з українцями, це наше майбутнє і наше минуле мають потоваришувати; наш містичний стародавній світ і наше сьогодення мають об’єднатися».
Читайте також: Не останні з нас: відеогра як вид мистецтва
Деякі кажуть, що «Мавка» стала успішною, тому що в неї не було конкурентів – навпаки, я мрію, щоб у наших мультфільмів було багато українських конкурентів. І гроші Держкіно, які ми отримали для «Мавки», це ж гроші платників податків, це довіра людей, яку нам дали у вигляді грошового надходження, щоб зробити якісне видовище. Ці кошти бабусі, підприємців, і ми не можемо їх розтринькати, це не дуже етично, ми повинні за ці гроші зробити якісний мультфільм і, звичайно, повезти його за кордон. Бо про себе треба вміти говорити вголос і якісно. Ми має робити крутий контент, де буде написано «Made in Ukraine», і через це на нас будуть звертати увагу. Ми маємо виходити і показувати м’язи, бо важко конкурувати зі світовими анімаційними студіями, де тисячі технологій і кошторис. І вони вміють їх використовувати, і на них заробляти, і знову робити таке, щоб ми у захваті виходили з кінозалів і хотіли туди одразу ж повернутися. Я мрію, щоб і у нас так було. Я мрію, щоб і ми розробляли технології, бо у нас є всі можливості. Нам треба повірити в себе. Щоб наші інвестори у нас повірили, і закордонні нам довіряли. Бо у нас знаєте, яка проблема в кіноспільноті? У нас усі класні професіонали – це тільки закордонні, а наші не такі. Проблема меншовартості. Але вірю, що ми здолаємо всі перепони і якісних українських мультфільмів буде більше.
Команда мультфільму “Мавка”