Сарматська ідеологія, що на ґрунті української культури набула поширення в добу Бароко, була вироблена в Речі Посполитій ще за часів пізнього Ренесансу. Розроблення дискурсу сарматизму розпочалося в «Анналах» (1458) Яна Длуґоша та «Трактаті про дві Сарматії» (1517) Яна Мєховіта. Засновком була етногенетична легенда про походження державної еліти від сарматів, родовід яких Геродот в «Історії» виводив зі шлюбних стосунків скіфів з амазонками на узбережжі Азовського моря (Меотидського озера). Зважаючи на особливе походження, сармати відзначалися винятковими лицарськими чеснотами та військовими здібностями. З часом античну версію етногенезу сарматів та слов’ян було узгоджено з християнською, зафіксованою в «Повісті минулих літ», згідно з якою слов’яни є нащадками одного з Яфетових синів.
Козацька старшина, з огляду на вибірність посад, що зумовлювало «вертикальну кар’єрну мобільність», поділяла сарматські ідеали та лицарську етику. Сарматський дискурс впроваджувся гетьманським правлінням як альтернатива норманській теорії, популярній у Московії в боротьбі за спадщину Київської Русі, а тому заохочував пошуки історичного коріння.
Читайте також: Київський урок 1918 року
Дискурс сарматизму сприяв етнічній консолідації, моделюючи колективну ідентичність на підставі міфу про спільне походження. Культивування ідеалів сарматизму сприяло витворенню національної еліти, ознаки приналежності до якої можна простежити в панегіриках.
Ментальність суспільних еліт Речі Посполитої ґрунтувалася на міцному почутті закоріненості в минулому. Пошана до старовини виявлялася на загальнодержавному рівні – легендарне походження народу (зокрема, в козацьких літописах); на становому рівні (наприклад, виведення генези козаків від хозар); а також на приватному рівні (простеження генеалогії родів). Тож кожен панегірик містив гербову епіграму, загальним місцем якої були слова про те, що оспівуваний герой є гідним нащадком своїх славних пращурів. Пошук коріння сприяв ідеалізації минулого, міфологізації походження роду. Культ минувщини заохочував авторів панегіриків дошукуватися генези роду або вигадувати славних пращурів героя.
Служба королю
Оскільки самосвідомість еліти рутенського походження конструювалася в категоріях польської культури, шляхта інтегрувалася в станову ідентичність Речі Посполитої, що передбачала васальне служіння сюзеренові. Ще Станіслав Оріховський-Роксолан визначав себе «gente Ruthenus natione Polonus». Назва панегірика Касіяна Саковича засвідчує, що козацтво на той час не протиставлялося королівській владі: «На жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська його королевськоі милості Запорозького…». Автор панегірика тлумачить козацькі вольності як винагороду від короля за вірну службу. Монарх постає благодійником, що відзначає клейнодами найкращих лицарів. Касіян Сакович наголошує на політичній позиції Сагайдачного: прагнути української держави не шляхом повстання, а через становлення в межах Речі Посполитої.
Захист Батьківщини
Попри те, що українська еліта визнавала себе складовою польської держави й виконувала обов’язок служіння королю, одна з відмінностей «української версії» сарматизму полягала в тому, що для польської шляхти Батьківщина – це state, держава, а для козацької старшини – patria, рідна земля. Оскільки служіння володарю й державі було одним із ключових у сарматському дискурсі, це потребувало різного вирішення залежно від етнічної належності особи. Зокрема, в панегірику «Tentoria venienti» Теодозія Василевича-Баєвського є епізод «прі двох вітчизн» – Полонії і Сарматії – за героя. Подібна суперечка наявна в панегірику на честь Єремії Вишневецького. У цьому випадку сперечаються Корона Польська та Велике князівство Литовське та врешті знаходять порозуміння в єдності, стверджуючи, що дві батьківщини дали героєві дві руки, аби міг триматися за обох.
Так чи інак, ідеальний герой панегірика в дусі сарматизму не шкодує себе, аби відстояти честь Батьківщини: «Кгди ж лепій єст стратити живот за ойчизну, / Ніжли неприятелю достать ся в коризну. / Кто бовім за ойчизну не хочет вмирати, / Тот по том з ойчизною мусить погибати».
Читайте також: Перші Капетінги і Україна-Русь
У панегірику «Евфоніа веселобрмячая» (1633) висловлено радість з нагоди сходження Петра Могили на митрополичий престол і сказано, що Батьківщина тепер має надійного оборонця. Особливий наголос зроблено на скрутному для вітчизни часі («мізерна доба»), в який з’явився герой-рятівник.
Оскільки сарматський міф значною мірою закорінений в античній образності, стає зрозумілим, чому «золотий вік» локалізовано в минулому, а йому на зміну прийшов «вік залізний» – хоча за християнською картиною світу, навпаки, прийдешнє несе праведникам спасіння.
Самопожертва
На думку відомого барокового казнодії Антонія Радивиловського, підмурівком усіх чеснот людини є любов до Бога і ближніх: без любові не отримують заплати ані віра («вчителька мудрості»), ані надія («утвердителька божественної кріпості»). Саме любов провадить людей до «отчизни горної», а її брак веде до втрати решти цнот. Хто є «теплий» в любові до Бога і ближнього, той має в серці віру, що заохочує до добрих вчинків та покутування гріхів. Герої панегіриків вчиняли добродійства для спільного добра, віддавали життя на полі бою для блага ближніх, за що отримували віршовану подяку. Сарматський ідеал побратимства втілює Євангельську максиму, за якою немає більшої любові, аніж віддати життя за брата свого.
Ще одна модель самозречення подана в «Евхаристиріоні» (1632) Софронія Почаського. Маючі привабливі перспективи, Петро Могила зрікається мирських благ, світської кар’єри, аби присвятити себе служінню Богу й людям. Подібно до Сцеволи, від якого автор панегірика виводить рід Могил, митрополит спалює не лише руку задля спокою вітчизни, а й усього себе.
Свобода
В аксіологічних вимірах держави шляхетської демократії свобода сприймалася як неабияка цінність. Під свободою в Речі Посполитій насамперед розуміли «золоті вольності» шляхти. Давній Рим часів республіки став для країни взірцем політичного устрою, що сприяло формуванню уявлення про винятковість демократичної Речі Посполитої на межі двох світів – абсолютистських монархій Заходу та деспотичного Сходу. Дискурс сарматизму став об’єднавчим чинником для мультинаціонального та поліконфесійного державного утворення. Тож сарматський герой постає оборонцем прав – релігійних, соціальних, політичних.
Читайте також: Козацькі права проти російського самодержав’я
Вольності, лицарські чесноти, готовність служити Батьківщині стали провідними духовними цінностями, оспіваними в численних панегіриках. З часом відбулася трансформація мотивів козацьких постань: від соціального (захист корпоративних інтересів) до релігійного (оборона православ’я) та політичного (боротьба за самостійність). Касіян Сакович у передмові до панегірика на погреб Петра Сагайдачного утверджує «вольність» як найвищу цінність. Однак, веде далі автор, на свободу заслуговують ті, хто здатен її вибороти збройно, бо вольність не можна купити за гроші, а лише здобути, проливши кров у служінні вітчизні: «Леч она не кождому может бити дана, / Только тим, що боронять ойчизни і пана. / Мензством її рицері в войнах доступують, / Не грошми, але кров'ю ся її докупують».
Воїнська честь
У дискурсі сарматизму аристократизм не гарантував шанобливого ставлення «за визначенням», натомість, аби заслужити пошану, особа мусила підтвердити свої здібності на полі бою. Тож слово «шляхетність» відображало не стільки станову належність, а радше етичну категорію, що стає синонімом гідності, передбачаючи відповідну до статусу поведінку. Тлумачення лицарського служіння як духовного набуло значного поширення в бароковій поезії. На цьому ґрунтувалося позиціонування Січі як своєрідного військово-релігійного ордену під опікою Богородиці.
Для уславлення лицарської доблесті героя панегірика автори часто вдавалися до античної образності. Зокрема, в панегірику «Maiores Wiszniewiecciorum» (1648) перераховано славних предків Єремії Вишневецького – Наримунта, Вітенаса, Ґедиміна, Ольгерда, Кейстута, Вітовта, Корибута, яким «кував зброю» Марс. До того ж, невідомий автор панегірика надає слово Вулканові, який запевняє, що ладен викувати нову зброю Вишневецьким, якщо стара затупиться «об ворожі кості».
Отже, сарматський міф, пов’язаний із шляхетськими привілеями, ґрунтувався на ідеї автохтонності та патріотизму. Окрім двох головних чеснот ідеального сарматського героя – лицарської служби королю й ревності у вірі – панегірична поезія плекала такі цінності як жертовність задля Батьківщини, оборона вольностей, примноження «честі Дому», схильність до добродійства, освіченість.