Сантехнік і ВАКуум

У старому антирадянському анекдоті сантехнік каже: «Сістєму мєнять нада!». Офіційний Київ вважає, що «нє нада». Саме так, мабуть, слід розуміти кроки, які робить Україна. Ми приєдналися до Болонського процесу чотири роки тому. Наша країна зобов’язалася до 2010 року впровадити в систему вищої освіти цикл підготовки, що відповідає вимогам єдиного європейського освітнього простору й завершується присудженням ступеня PhD – доктора філософії.

 

Як це втілити в життя без перебудови всієї державної машини, ніхто не знає. У нас діє стара радянська система з двома науковими ступенями: кандидат наук і доктор наук. Тоді як у більшості західних країн є лише один науковий ступінь: PhD (доктор філософії), що вважається найвищим і остаточним доказом спроможності людини займатися науковою роботою.

 

У більшості країн Європи на­укові ступені присуджують тільки університети, без участі державних інстанцій. Захист дисертацій на здобуття ступеня PhD там відбувається без постійно діючих спеціалізованих вчених рад, як у нас. В Україні всю систему атестації науково-педагогічних кадрів, присудження вчених ступенів і звань контролює центральний державний орган – Вища атестаційна комісія (ВАК). Українські вчені ради мають незмінний склад, який затверджує ВАК на два-три роки, а західні університети під кожну дисертацію формують докторську комісію, тобто одноразову спецраду з провідних спеціалістів, здатних належно оцінити конкретну дисертаційну роботу.

 

Коментуючи неодноразову критику на адресу ВАК, її голова Володимир Мачулін каже: «Щоб дискусії стосовно доречності чи недоречності державного регулювання атес­таційного процесу були наповнені реальним сенсом, держава має припинити здійснювати доплати за наукові ступені та вчені звання, гарантувати соціальні піль­ги та спеціальне пенсійне забезпечення вченим. Оскільки в Україні все це зберігається, слід визнати і необхідність державного контролю за витрачанням бюджетних коштів».

 

Може, нічого не потрібно змінювати – нехай ВАК потихеньку ­еволюціонує, українська наука або остаточно вмре, або раптово розквітне? З цими питаннями Тиждень звернувся до українських учених. Наші на Заході вільніше й критичніше висловлюються щодо ВАК, аніж учені, які живуть і працюють в Україні. Вочевидь, над місцевими висить дамоклів меч – пункт 4.12 Положення про ВАК, згідно з яким Комісія може «позбавити наукових і науково-пе­да­гогічних працівників наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, вченого звання старшого наукового співробітника».

 

 

– ВАК не потрібна у принципі, всі її функції можуть виконувати університети, нічого грошики розтринькувати. У Північній Америці ніяких ВАКів немає, ступінь PhD дає університет. Але якщо хтось думає, що університет може дати ступінь недостойному кандидатові, то глибоко помиляється. В Канаді, США і Західній Європі є система постдоків Ідив. словничокІ: після захисту дисертації потрібно попрацювати близько трьох років. Постдок – контрактна робота, людина на ній, як стажер, не входить до штату організації. За статистикою, лише один із трьох постдоків знаходить роботу, що є природним відбором. Окрім науки, ступінь PhD тут ніде не потрібен, а в Україні це питання престижу.

 

Зарплату дають, виходячи з вчених ступенів, а не за результатами наукової діяльності, головний критерій якої – рівень публікацій у міжнародних журналах. А скільки в наших вчених публікацій за межами України і кому ці вчені ще потрібні?

 

Вже на моїй пам’яті університет Шевченка перетворився на оазис, де ніхто особливо не напружувався, але всі пишалися тим, що вони його співробітники. Йдеться лише про соціальний статус, і ВАК разом з Академією наук України сприяють цьому.

 

Ситуація в українській науці – наслідок паразитичного способу життя науковців. Вони живуть заради наукової пенсії, нічого не роблять, а гроші отримують за високі звання. Якщо в тебе серйозний науковий рівень, тебе публікують серйозні наукові журнали, а не «Вісник НАН України», то і гранти, і фінансова підтримка в тебе будуть. Якщо ж усім показувати красивий папірець із печаткою ВАКу, отримаєш дулю. Наші науковці хочуть зберегти свій статус, щоб отримувати гроші за ступінь, за нікчемні дослідження і свій низький професійний рівень.

 

На Заході гранти дають за на­укові розробки, що приносять справжній результат, реальний економічний ефект. Якщо хочеш, плати собі 45% надбавки з цього гранта. І нікого не хвилює, маєш ти ступінь доктора наук чи ні. Якщо ти зі ступенем дурень і нічого не можеш зробити, то назви себе хоч академіком, але грошики отримуватимеш за реальну роботу і реальні результати.

 

На жаль, зараз українська інтелігенція, як і раніше, прагне отримати довічну синекуру: відучився в університеті, здобув ступінь, а тепер прилаштуйте мене на службу і зарплату гарантовано видавайте. В Америці отримати постійну роботу в університеті (наприклад, посаду професора) дуже важко. Звісно, і там є корупція, і там є хороші й не дуже лабораторії, це життя. Але загалом система працює ефективно.

 

В Україні зі здобуття наукових ступенів і звань роблять фетиш, обряд ініціації. Всі кандидати й доктори перебувають біля корита НАН або університетів. Може, платять їм мало, але ж і працювати особливо не примушують. Зате інтелігенція, еліта нації! Стимул хоч і не фінансовий, але так приємно. Отже, ВАК – це один із рудиментарних інститутів, що підтримує всю цю систему.

 

Ступінь – це лише папірець, який показує, що ти в принципі можеш виконувати певну роботу. І ця робота нічим не краща за інше ремесло, хоча й потребує більших знань. Наскільки в тебе вистачить на це знань і вміння – це вже інше питання, і ВАК на нього відповіді не дає.

 

Юрій Войтенко,
кандидат фізико-математичних наук, PhD, науковий співробітник космічного центру Space Pole, Брюссель, Бельгія:

 

– Щось на кшталт ВАКу потрібне, адже хтось має вирішувати, яким конторам надавати право присуджувати вчені ступені. Хоча повноваження й функції ВАК слід підкоригувати. І зменшити кількість маразмів, таких як невизнання західних докторських дипломів як наших кандидатських. Наприклад, моя аспірантка захистила дисерта цію в Бельгії, а в Києві її змусили захищатися ще раз. Врешті визнали, що її робота краща, ніж українські докторські, але крові випили чимало.

 

Свою кандидатську я захищав дев’ять років. 1982-го у відділі космічної фізики Інституту геофізики АН УРСР подав кандидатську і пройшов передзахист. Але захиститися не встиг, бо наш відділ на чолі з Юхимуком розігнали з ідеологічних мотивів. Був тоді великий шум: комісії з Москви, публікації в газетах «Правда», «Известия».

 

Аж наприкінці 1991-го я захистив кандидатську, далі виграв кілька вітчизняних і міжнародних наукових проектів. Починаючи з 1993-го мені стали пропонувати виїхати працювати за кордон: спочатку до Італії, потім до США. У 1998 році я здався: поїхав працювати до Бельгії, у Центр плазмової астрофізики в Льовені.

 

Вже з-за кордону в 2001-му я подав докторську. Але робив це більше на прохання заввідділу Юхимука, який збирався на пенсію і хотів бачити заввідділу мене. Тоді в Льовені я почувався вільним, мотивації просуватися в Києві не було, тому до захисту справу так і не довів. Фактично зробив вибір у 2002-му: замість того щоб захищати докторську, поїхав до Аделаїди (Австралія) на форум WISER (World Institute of Space Environment Research) як член оргкомітету.

 

Сьогодні я є членом комісій із захисту докторських дисертацій у Католицькому університеті Льовена, Орлеанському університеті (Франція), Шеффілдському університеті (Велика Британія), рецензентом багатьох міжнародних наукових журналів, зокрема найавторитетніших The Astrophysical Journal, Astronomy and Astrophysics, Solar Physics, Physics of Plasmas тощо.

 

Денис Колибо,
кандидат біологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту біохімії НАН, Київ:

 

– ВАК потрібно зберегти як держструктуру з усіма наявними повноваженнями, захистити від можливої комерціалізації або приватизації. Наприклад, без ВАК якийсь провінційний педінститут захоче і створить спецраду зі своїх викладачів, вони запросто позахищають докторські дисертації, призначать себе професорами й отримуватимуть за це 45% надбавки. І дипломи вони теж самі собі випишуть. Потім придумають свої правила захисту ди­сертацій (зараз ніхто, крім ВАК, ці правила не регулює), і все – перекриють іншим шлях у науку та викладацьку роботу, якщо це буде їм вигідно.

 

Для провінційних вишів відсутність ВАК – це взагалі пряма дорога до того, щоб не скласти собі ціни. Та й деякі столичні організації цим скористаються. Приватні фірми оголосять всіх своїх співробітників кандидатами наук і обіцятимуть, що на схилі літ у них буде наукова пенсія. Як наслідок – ніхто у світі серйозно не сприйматиме наші ступені. А зараз ставлення до них серйозне, і не потрібна ніяка нострифікація.

 

Якщо знищити ВАК, спостерігатиметься нівелювання наукових ­ступенів у всьому суспільстві, як це зараз відбувається з вищою освітою – уже всі ПТУ стали університетами! І врешті-решт виникне новий ВАК, тому що справжні академічні організації захочуть захистити себе від підробок. На Заході працює інша система, тому там свідомість і традиції трохи інші. На зміни потрібен час. Головне у цьому – престиж науки в нашій країні, саме науки, а не вчених ступенів. В  умовах, коли ступені випереджають реальний науковий внесок, коли ступені цінуються більше, потрібен стримувальний інструмент – ВАК.

 

Добродійка Н.,
кандидат біологічних наук, співробітниця Київського науково-дослідного інституту НАН, попросила не вказувати свого імені й назви інституту:

 

– Рівень українських дисертацій стрімко знижується, що пов’язано насамперед із загальним станом у країні. Але якщо прибрати ВАК, то вроджена лінь наших науковців переможе остаточно, і кількість слабеньких робіт зросте.

 

Звісно, правила й вимоги до робіт мають бути чіткими, а не такими, як тепер, коли треба писати багато «води» і зайвих, нікому не потрібних пунктів. Я читала автореферати, написані згідно з новими вимогами ВАК, і можу сказати: це маразм. Мають бути чіткі правила, і вони не повинні змінюватися щопівроку, як це робиться у нас.

 

На жаль, проблема ВАК дуже стара. Її реформу провели в СРСР у 1970-х, але це лише погіршило ситуацію. Ще мій батько мав проблеми з радянськими ВАК і Академією наук, у 1980-х його буквально зацькували. У мене виникли проблеми вже за часів незалежності, коли директор інституту, де я колись працювала і писала кандидатську, прагнув простору й матеріалів для свого сина, тому відверто тиснув на мене, відбирав і присвоював результати моїх досліджень.

 

Але структура, яка контролює якість наукових робіт, поки що потрібна. ВАК є механізмом відбору та контролю на кшталт держапарату, а він, звісно, не може бути ідеальним. Якщо ж замість ВАК питання вирішуватиме якась рада з трьох-чотирьох старих корифеїв або не корифеїв, то це вже точно буде корумпована організація з протекціонізмом різного рівня. Все ж таки краще мати одну контролюючу організацію зі змінним складом, ніж невелике коло постійних докторів і академіків, які лобіюють власні інтереси. Думаю, схожі проблеми є й на Заході, тільки відтінок інший.