Іншими словами, акцентував саме на приєднанні до вже запроваджених Заходом санкцій. «Це закон, який дає можливість уперше в історії України запроваджувати санкції, які вводять Сполучені Штати, Європейський Союз та інші країни світу. Вони захищають Україну. І Україна зобов’язана прийняти закон, який захищає нашу державу», — казав у стінах Ради Яценюк.
Критика документа зводилася передусім до двох позицій. По-перше, народні депутати боялися посилення ролі президента, оскільки санкції пропонували запроваджувати указом глави держави після рішення РНБО. По-друге, багато запитань викликала норма про можливість застосувати санкції проти громадян України й українських юридичних осіб.
Через майже сім років після тих подій можна констатувати, що запроваджені Україною санкції таки дещо схожі на європейські та американські. Проте анонсованої уніфікації обмежень не відбулося, що навіть обернулося скандалами. Не стала Україна й «локомотивом», який випереджає інших у запровадженні обмежень проти Кремля. Останнім часом президент, щоправда, вже новий, таки почав застосовувати здобуті повноваження для посилення власної ролі всередині країни. Тобто став робити те, чого боялися опоненти ухвалення закону про санкції у 2014-му. А найголовніше, що санкції з інструмента зовнішньої політики майже повністю перетворюються на інструмент внутрішньої. І тут головну роль відіграла саме можливість запровадити обмеження проти громадян України.
Читайте також: Нагадування про війну
Проблеми з українськими санкціями почалися від самого моменту ухвалення закону. Понад рік його просто не застосовували. Хоча уряд звітував про підготовку пакета обмежень уже за тиждень після позитивного голосування в парламенті. За час між ухваленням документа й першим його застосуванням відбулися ключові події війни: Іловайськ, ДАП, Дебальцеве, два підписання мінських угод. Жодна з цих подій не стала підставою для застосування обмежень. Натомість санкції запровадили аж у вересні 2015-го. Попри масштабний перелік — 388 фізичних осіб і 105 юридичних, — він майже одразу викликав чимало запитань. Наприклад, у списку опинилися російські посадовці: міністр оборони Сєргєй Шойгу, начальник Генштабу Валєрій Гєрасімов, голова Конституційного суду РФ Валєрій Зорькін та багато інших. Водночас низки інших чиновників високого рівня в переліку не було — зокрема тодішнього помічника президента РФ Владіслава Суркова чи віцепрем’єра російського уряду Дмітрія Козака. Яку роль в агресії проти України відіграють обоє — зайве деталізувати.
На імена Суркова, Козака, а також іще 23 фізичні і 40 юридичних осіб, які не потрапили до українського переліку, звернули увагу в Центрі журналістських розслідувань. Ця організація взялася досліджувати тему санкцій одразу після окупації Криму. 65 суб’єктів, які тоді не потрапили до українського списку, вже давно перебували в переліку суб’єктів, проти яких запровадили санкції США. До того ж саме у зв’язку з подіями в Україні. На виправлення такої «помилки» в Україні витратили понад чотири роки. Хоча журналісти постійно наголошували на проблемі.
Українські санкції складно назвати повністю узгодженими з обмеженнями, які запроваджують проти Росії на Заході. Хоч саме цим і пояснювали свого часу необхідність ухвалення закону.
Імовірно, українські санкції навряд чи суттєво зачіпають інтереси умовного російського олігарха на кшталт Олєга Дєріпаскі. Проте це не аргумент, щоб «забути» його та його підприємства під час складання санкційного переліку. Україна має небагато важелів, щоб відчутно бити по Росії економічно. Однак антиросійські санкції України в нинішній ситуації — це зокрема й іміджевий проєкт. Складно говорити європейцям і американцям про нові обмеження, не демонструючи особливого натхнення всередині країни. Або щоразу знаходячи аргументи, чому з певними суб’єктами варто зачекати.
Цьому можна заперечити, зауваживши, що санкції України повинні не сліпо копіювати обмеження західних країн, а реалізовувати передусім національний інтерес. Так, загальні цифри вражають: нині в переліку суб’єктів, проти яких Україна запроваджувала санкції, — 3245 фізичних та 1639 юридичних осіб. До речі, попри санкційну активність президента й РНБО останнім часом, щодо 22 суб’єктів з цього переліку період обмежень завершився 14 травня. Зокрема щодо доволі відомих компаній та осіб, наприклад «Лабораторії Касперського» або засновника компанії «1С» Боріса Нуралієва.
Читайте також: Інформаційний імунітет
Саме застосування санкцій щодо російських технологічних компаній можна назвати одним з реальних успіхів проєкту. Про «ВКонтакте» й «Одноклассники», які належали до десятки найпопулярніших сайтів України, нині мало хто згадує. Те саме можна сказати й про чимало інших популярних російських сервісів. Українське медійне поле суттєво почистили від російських ЗМІ. Тобто можливість швидко, не чекаючи на рішення судів, розв’язувати проблему стала в пригоді передусім в інформаційному середовищі.
В інших галузях є проблеми. Здавалося б, ускладнення для Росії ведення справ у Криму й на Донбасі має бути основною метою України, а отже, й метою санкцій. Проте попри серйозний кількісний список суб’єктів, в Україні неодноразово виникали скандали, пов’язані з бізнесом на окупованих територіях.
Часто такій діяльності сприяють українські закони. Ідеться передусім про закон щодо «вільної економічної зони Крим». Символічно навіть те, що він набув чинності 12 серпня 2014 року — того дня, коли Верховна Рада в першому читанні проголосувала за законопроєкт про санкції. Відтоді громадські активісти й журналісти неодноразово повідомляли, що закон про економічну зону полегшує життя окупанту, що Дмитро Фірташ завдяки йому завозить руду з України на свій титановий завод. На межі з Кримом перекривали дороги та валили стовпи ЛЕП з вимогами скасувати документ. Ліквідувати ВЕЗ обіцяли політики з різних політсил і представники різних влад. Однак ВЕЗ «Крим» і досі працює. І якщо нічого не зміниться, то працюватиме щонайменше до 27 вересня 2024 року. Нині в парламенті зареєстровано низку законопроєктів про скасування вільної зони на півострові. Згідно з найсвіжішими обіцянками, один із них можуть прийняти наприкінці травня. ВЕЗ «Крим» — це лише один приклад. Суть у тому, що історію з українськими санкціями проти агресора вбудовано в історію з функціонуванням будь-чого в Україні. Тобто є закон і є способи його обходити. Головне — знати, куди звернутися.
Читайте також: Запасний командний пункт президента
Певною мірою проблема в самому законі. У Реанімаційному пакеті реформ у березні проаналізували документ. Це сталося після того, як про його недосконалість заявив спікер Верховної Ради Дмитро Разумков і пояснив, чому він утримався під час розгляду питання про запровадження санкцій щодо телеканалів Віктора Медведчука на засіданні РНБО. Щодо мотивів Разумкова є сумніви, а от щодо недосконалості закону чимало експертів говорили й раніше. В аналізі РПР наголошують, що закон, ухвалений нашвидкуруч, у принципі погано узгоджений з іншими актами. Проблему поволі розв’язують, але санкції досі залишаються «сліпою зоною» в українському законодавстві. Чимало йшлося про ухвалення нового закону на заміну наявному. Один із проєктів навіть розробляла Єлизавета Ясько зі «Слуги народу». Однак про зміни говорили до того, як в РНБО знайшли новий спосіб застосування санкцій. А саме прикривати ними дірки в будь-де: від неспроможності здолати контрабанду до неможливості депортувати «злодіїв у законі». Для президента чинний механізм ідеальний, тому сподіватися на серйозні зміни до нього наразі не варто.