Санітари капіталістичного лісу

Битва за Київ певний час нагадувала затяжну позиційну війну – з поодинокими обмінами ударами у вигляді політичних заяв. Бої ці відбувалися всередині трикутника БЮТ-Балога-Черновецький, і не завжди було зрозуміло, справжні вони, чи для розваги.

 

Навіть фронтальна атака 246 депутатів у Раді, які у вівторок проголосували за проведення позачергових виборів у Києві, не дала відповідь на головне питання: Юлія Тимошенко справді хоче зняти Леоніда Черновецького чи просто використовує його як пігулку для збільшення розміру рейтингу?

 

Логічніше поставити інше питання – чому для зняття одіозного мера потрібно втручання гравців найвищого політичного рівня? Відповідь продемонструє одну з ключових реалій нашого державного устрою: місцева влада не лише у Києві, але і по всій країні є безконтрольною.

Українці не мають способів вплинути на органи самоврядування, навіть якщо розмова йде про інтереси, критично важливі для громадян. Останній такий важіль впливу було втрачено зі зміною виборчої системи на суто партійну – коли депутатів місцевих рад почали обирати за закритими списками. 
 

За те, що зараз відбувається на місцях, повинні нести відповідальність партії-переможці виборів – саме вони складали списки майбутніх "слуг народу" локального рівня.

 

Гармонія у відносинах між мерами та місцевими радами досягається по різному. Або більшість з’їдає мера, або мер створює свою більшість – інші конфігурації є нестійкими. І в першому і в другому випадках всі ласі шматки комунальної власності (у вигляді підприємств, нерухомості або землі) починають непристойно швидко переходити у власність приватну.
 

Нагадаємо, як це відбувалося у Києві.
 

БЮТ, «Наша Україна» та Блок Кличка ("Пора-ПРП") теоретично могли з легкістю створити більшість у 70 депутатів. Однак, по-перше, значна частина депутатів у цій потенційній більшості свої місця в списках банально купила – і повинна ж була якось «відбивати» витрачені кошти. По-друге, команді Леоніда Черновецького вдалося за невелику винагороду – місця в «прибуткових» комісіях Київради чи керівні посади в КМДА – сформувати більшість із перебіжчиків. 
 

Найбільшими донорами для "унікальної команди мера" стали БЮТ та Блок Кличка. Розмір цих фракцій скоротився майже вдвічі – у перших залишилося лише 23 мандати з 41, а у других – сім з 14.

 

Після створення більшості та обрання секретарем Олеся Довгого, слухняного зброєносця, зупинити Черновецького в Київраді вже не міг ніхто. Тому і відбувалися  засідання, на яких тисячі гектарів київської землі були передані в чужі надійні руки. Тому й приймалися рішення, за якими комунальні (тобто ті, що належать усій громаді) підприємства поступово переходили у власність приватних офшорних компаній. 
 

Інша історія відбулася в Ірпені, розташованому під Києвом. У цьому місті більшість, утворена депутатами БЮТ, НУ та ПР (!), проголосувала за недовіру меру, який виступав за прозоре виділення земельних ділянок, і, навіть, – жах! – за відкриті земельні аукціони. 
 

Тепер в Ірпені новий, майже законний мер, якого обрали на виборах, призначених влітку 2007 року Верховною Радою, на той час уже розпущеною Віктором Ющенком. Проте, судячи з гармонії між мером і більшістю у місцевій раді, нікого не турбують питання легітимності міського голови. Рівень порозуміння можна оцінити завдяки гектарам виділеної землі – їхня кількість виросла у кілька разів.

 

 

Київ та Ірпінь – це просто помітне відображення загальноукраїнської тенденції. Місцева рада (не важливо, міста-мільйонника чи провінційного смт), в яку за закритими партійними списками пройшли невідомі люди, починає занадто легко розпоряджатись власністю громади. І зупинити її вже не вдасться. Механізму немає.
 

Уявімо собі напівфантастичну картину: чесний та непідкупний місцевий прокурор після скарги громадян вносить протест на незаконне рішення ради. Для початку депутати такий протест мають право відхилити. Звичайно, можна звертатися до суду. Але навіть якщо припустити, що той через чималий строк винесе потрібне рішення – спробуйте змусити раду його виконати! Річ у тім, що рада – орган колегіальний. І притягнути до колективної відповідальності її депутатів – неможливо. 
 

Другим способом впливу на місцеві ради є тиск на політичні фракції, через їхнє вище партійне керівництво. У цьому випадку депутатів лякають імперативним мандатом, невключенням у списки у майбутньому, партійною дисципліною. Але «маленьким українцям» важко достукатись до партійних босів, до того ж накази цих босів можуть тихо саботувати на місцях. Ради значно більше прислухаються до безпосередніх керівників, з якими працюють постійно. Наприклад, у Київській області рішення місцевих рад, в яких більшість складає БЮТ, проходять обов’язкове узгодження у обласному офісі партії, що контролюється нардепом і бізнесменом Богданом Губським. Як свідчать джерела з оточення Тимошенко, вона, як правило, робить вигляд, що не помічає «дерибану» землі, організованого її регіональними соратниками, щоправда і не захищає їх у разі сканадалів.
 

Нарешті, третє – дострокові вибори мера або місцевої ради шляхом референдуму є можливими, але лише теоретично. На практиці ж процедуру його підготовки і проведення (за законом) мають затверджувати ті, кого виборці… збираються позбавитися. У реєстрації ініціативної групи для референдуму відмовляють, а рішення суду – не виконують – хто ж буде підрізати гілку, на якій сидить.
 

Ось так і виходить, що неконтрольовані та безвідповідальні місцеві ради грають роль санітарів у лісі дикого капіталізму – вони відбирають власність у місцевих громад і передають її більш "ефективним" власникам. Наприклад, собі. 
 

Так буде продовжуватись до внесення змін у законодавство, за якими:

а) місцеві вибори знову стануть мажоритарними,

б) місцеві референдуми можна буде провести навіть за небажання чи спротиву влади,

в) для відкликання депутатів буде створено реальний механізм,

г) рішення суду виконуватимуться, навіть якщо вони стосуються колегіальних органів.