Найкраще проаналізувати ситуацію з погляду моралі й у контексті історії. До 1989–1991 років комуністичне тоталітарне правління і кремлівський колоніалізм створили таку токсичну спадщину, що світ аплодував кожній країні, яка обирала бодай якийсь зручний для себе шлях до свободи. Нарікання тих, хто від цього програв, наприклад мігрантів, які оселилися в Естонії й Латвії за радянських часів, відійшли на другий план порівняно з правами корінних народів цих країн. Розпад імперій тягне за собою хаос, але на першому місці мають бути інтереси жертв. У безладі слід звинувачувати не їх, а насамперед імперіалістів.
Із цим пов’язане те, як центр поводиться з периферією. Влада в Белграді роками притискала Косово. Українська влада дала Криму щедру автономію. У 1998–1999 роках, під час вторгнення режиму Слободана Милошевича, сотні тисяч мешканців Косова мусили рятуватися втечею. На відміну від них росіяни в Криму мали більше політичної свободи й правового захисту, ніж їхні співвітчизники в самій Російській Федерації. Реальна проблема з правами людини була щодо кримських татар, і нині їхнє становище набагато гірше.
Коли вправляєшся в таких порівняннях, то розумієш, що теперішнє важить більше, ніж минуле. Історичні помилки, хоч які сумні, забулися, а от права нині живих сьогодні їх переважують.
Людям, які прагнуть самовизначення в демократичних країнах, де панує верховенство права, може імпонувати романтична риторика борців за національне визволення, але насправді вони в неї не вписуються. Попри всі жалі Каталонії, іспанці її не «окуповували» так, як Радянський Союз окупував Естонію, Латвію та Литву. Англійці не притискають Шотландію — час від часу зверхньо повчають або нехтують її потребами, але це просто дратує.
Утім, центральна влада не має карт-бланш на здійснення правління в будь-якій формі, яка їй пасує. Підхід, продиктований виключно міркуваннями закону, швидше за все, виявиться контрпродуктивним, особливо якщо нав’язувати його силою. Здається, іспанські можновладці цього не усвідомлюють.
Проте питання про відокремлення треба розглядати розсудливо й без поспіху. Передусім важливо визначити «демос», який прямо чи опосередковано стоїть за ухваленням рішень: чи то в проблемному регіоні, чи то навіть на вищому рівні, наприклад національного парламенту. Неабияке значення має й нормативна база: Конституції, якщо вона є, треба дотримувати, а не кепкувати з неї. Якщо Конституцію варто змінити, щоб урахувати потреби меншини в самовизначенні, то прихильники таких перетворень мають подбати про переконливість своїх аргументів, щоб заручитися необхідною підтримкою.
Читайте також: Каталонська криза. Програли всі
Питання, пов’язані з національним самовизначенням, досить складні, тому проводити референдуми щодо них не завжди доцільно. Адже плебісцити призводять до розколів, тоді як потрібен консенсус. Референдум може дати відповідь на одне запитання, але водночас порушити інші. До того ж не обов’язково вибирати між повною незалежністю й статус-кво: чимало мовних, культурних і релігійних конфліктів залагоджуються завдяки автономії за ліберального й демократичного політичного ладу.
Насамкінець слід наголосити, що іноземне втручання в таких випадках ні до чого. Якщо місцевий сепаратистський рух має відкриту або приховану підтримку зовнішньої сили, він стає радше загрозою для національної безпеки, ніж автентичним виявом регіональної ідентичності. Якщо такою зовнішньою силою є Кремль, слід відчайдушно бити на сполох.
——————————–
10 жовтня президент Женералітету Каталонії Карлес Пучдемон підписав документ про проголошення незалежності від Іспанії. Але призупинив його дію, щоб протягом наступних тижнів провести діалог із Мадридом. Очільник уряду Іспанії Маріано Рахой зустрів цю заяву питанням: оголошує Каталонія незалежність чи ні? Якщо так, Мадрид може застосувати ст. 155 Конституції, яка дозволяє центральному уряду перебирати управління автономним регіоном, коли той не виконує зобов’язань, передбачених Основним чи іншими законами. Заходи з обмеження автономії має схвалити абсолютна більшість Сенату. Іспанська соціалістична робітнича партія підтримує застосування ст. 155, але пропонує в такому разі за півроку почати дискусію про реформу Конституції, яка зараз визначає Іспанію як унітарну державу. За такий варіант і за вибори в Каталонії виступає й «Сьюдаданос». Ліва «Подемос» за те, щоб Каталонії дозволили провести референдум з обов’язковими до виконання результатами, а також закликає до реформи Конституції.
——————————–
Едвард Лукас, автор The Economist, старший віце-президент аналітичного центру CEPA