Самовидець із Кембриджа: пригоди британця Едварда Кларка в імперії невігластва тривають (частина ІІ)

Початок за посиланням.

Подоння й Чорноморія (Кубань) — дикий схід географічної Європи

Подорож Едварда Кларка теренами Російської імперії та колонізованих нею земель тривала. Щойно іноземці в Задонську поромом перетнули Дон, «почався милий краєвид». Тут Кларк уперше побачив українців, що везли худобу (коней, кіз, овець, свиней) та інший товар (сушену рибу, горілку, вовну, кукурудзу) на ринки Москви. Наших пращурів британець називав українцями (Ukrainians) та паралельно вживав імперське означення — малороси (Malo Russians, Little Russians). Мандрівники 12 червня 1800 року залишили Вороніж і вирушили в напрямку Павловська.

На Воронежчині починався регіон із помітними вкрапленнями місць компактного проживання українців — Подоння, або ж Східна Слобожанщина. Уже згодом український географ Степан Рудницький писав про накладання тут українських і московитських колонізаційних потоків у XVII–XVIII століттях. У той час російська міграція йшла з півночі на південь, тоді як українська — із заходу на схід. Наслідком цього стало не формування суцільних етнічних меж, а поява «островів». Українські анклави не асимілювалися московитами та мали чіткі відмінності, що також помітив Кларк. Йому траплялися як винятково українські поселення, так і села зі змішаним українсько-російським населенням. Перше поселення українців називалося Локова Слобода (імовірно, сучасне село Лосєво Павловського району Воронезької області). 1697 року його заснував слобідський острогозький полковник Петро Булларт, валах за походженням.

Слободу заселили вихідці з Охтирки, Змієва, Ізюма. Кларк зауважив, що в цьому селі будинки побілені, ніби «котеджі у Вельсі», оселі чисті, наче «в Голландії», а столи й лавки — «як у Норвегії». Подвір’я акуратне, а предмети побуту вичищені та відполіровані.

У селі Казинський хутір (нині це, імовірно, село Казинка Семилуцького району Воронезької області РФ), де було змішане населення, житла українців відрізняла чистота, тим часом будинки росіян були темні й закіптявілі. Серед українських жител окрему увагу вояжер звернув на хату службовця поштової станції, який мав українське походження. Саме про домівку цього українця британець ужив вислів, який неодноразово цитують. Гість вказав, що «поставив би обід на підлозі [української хати], ліпше ніж на столі в російського князя». Пілігрим чітко відрізняв росіян та українців (малоросів), яких вважав ближчими до козаків і поляків. Також мандрівник проводив паралелі у вбранні, манерах жінок та музичних інструментах із шотландцями й фінами. Водночас вказував, що українці люблять алкоголь, «як і інші варвари». Українська дослідниця Неллі Холтобіна підкреслює, що британець описував українців у позитивному ключі та вказував на успіхи в господарському освоєнні територій і торгівлі.

Через деякий час британці потрапили на землі донських козаків, які, на думку Кларка, багато часу проводили в розвагах (полювання, боротьба) та справляли враження фізично здорового народу. Мандрівник писав, що донці привітні й чемні, акуратні в одязі, господарстві, а житло підтримують в ідеальній чистоті. Британець помітив, що вони не люблять росіян і колись могли б усвідомити себе самостійним народом. Донські козаки мали власний однострій синього кольору. Коня, зброю та одяг забезпечували власним коштом, а їжу, платню й житло надавав уряд. Козак мав протягом трьох років відслужити на Кавказі, де виконував прикордонні та поліційні функції. Рухаючись на південь, Кларк проїхав поселення Луганський завод (сучасний Луганськ) на річці Лугань, де зусиллями колишнього директора металургійної фірми британської Carron Company Чарльза Ґаскойна знайшли поклади вугілля та розгорнули гарматно-ливарне виробництво.

Читайте також: Священна війна Романових

3 липня 1800 року мандрівники перетнули річку Єя та потрапили на землі Чорноморського козацтва (з 1864 року — Кубанського), які Кларк називав Кубанською Татарією. Українські козаки тут з’явилися за вісім років до того. Британець вказував, що запорожців («дніпровських козаків») перемістили сюди для протистояння черкесам і татарам на кубанському кордоні. Він чітко усвідомлював, що вчорашні запорожці стали знаряддям колоніальної політики. Попри це, росіяни все одно називали чорноморців «неконтрольованими бандитами». Мандрівник помітив, що чорноморські козаки жили бідніше за донців та не мали одностроїв. Зовнішній вигляд незаможних козаків мало чим відрізнявся від вигляду горців, а єдиною відмінністю старшини від звичайних козаків були червоні чоботи.

Мандрівник зазначав, що чорноморські козаки мали меншу військову потугу, ніж січовики. Коли свого часу запорожці могли виставити до 40 тис. вояків, то чорноморці — лише 15 тис. Кларк зауважував, що чорноморці гарно володіли списом, і називав їх найкращими вершниками серед європейців. Козацькі коні нагадували особин шотландської породи галовей, були прудкими й витривалими. Однак черкеси переважали чорноморців у мистецтві верхової їзди та мали швидших коней — черкеських скакунів. Чорноморці були ментально відмінними від донських козаків, а їхні відносини супроводжувала взаємна неприязнь і зверхність. Українців Кларк характеризував як більш грубих, сміливих, відвертих, гостинних, запальних, веселих, галасливих, охочих співати й жартувати. Їхні будинки були помітно чистішими, ніж у донців та черкесів. Мандрівник зауважив, що адмінцентр чорноморців Єкатеринодар (нині — Краснодар) мало нагадував місто. Дерев’яні будинки стояли хаотично в дубовому лісі, де замість вулиць — лісові дороги. Повітря в «столичному місті» нездорове, вода шкідлива, а заболоченість сприяла поширенню пошестей.

Чорноморські козаки мали неоднозначні відносини з черкесами: жвава торгівля нерідко змінювалася взаємними набігами та викраденням худоби.

Зокрема, Кларкові вдалося на власні очі побачити каральну експедицію проти черкесів, яку здійснили чорноморці разом із росіянами. 20 червня 1800 року вони форсували Кубань, спалили та розорили вісім черкеських сіл, реквізували 8 тис. голів великої рогатої худоби.

8 липня отаман чорноморських козаків Федір Бурсак замирився з анапським пашею. Однак мир виявися короткочасним, і невдовзі сторони відновили набіги.

Крим та Причорномор’я: за склом імперської вітрини

12 липня 1800 року вояжер переправився через Керченську протоку, яка за античною традицією вважалася межею Європи й Азії. Спочатку Кларк не планував їхати до Криму, але інтерес до античності та піар-кампанія, розгорнута росіянами навколо приєднання півострова, вплинули на коригування маршруту. Землі чорноморських козаків мандрівники залишали напівголодними: їм бракувало грошей і, щоб прогодувати себе, часом доводилося ловити курей на вулиці. Кларк відростив вуса, засмаг і став подібний до турка. На півострові їх узяв під свою опіку німецький натураліст Петер-Сімон Паллас, який уже чотири роки мешкав поблизу Ак-Мечеті. Перше, що впало в очі, коли британці потрапили до Криму, — це хмари сарани, які могли навіть затулити Сонце. Місцеві мешканці використовували своєрідний метод боротьби зі шкідниками: їх смажили та їли.

Після того як на землях донців та чорноморців траплялися лише кургани, Кларк розраховував у Криму потрапити до раю для історика й поціновувача старовини. Однак замість регулярного споглядання залишків античності він зіткнувся з нещадним, тотальним розоренням, влаштованим новими господарями півострова. Британець уперше зустрівся з фактом нищення історичних пам’яток ще на Тамані, де на його очах вояки генерала Вандермейде руйнували залишки давньогрецьких споруд і будували з них укріплення, розкрадали гробниці й робили намиста з теракотових артефактів. У Криму масштаби руйнувань були значно більшими: у створених першими християнами печерних храмах Інкермана росіяни влаштували порохові склади, у Карасубазарі за будівельний матеріал використовували надгробки, із Партеніта до Херсона за наказом Потьомкіна забрали дві давньогрецькі колони для будівництва Єкатерининського собору. Саме звідси російські окупанти 2022 року вивезли останки князя Потьомкіна. Розібрали комплекс Херсонеса. У Бахчисараї росіяни повністю знесли грецький квартал і поруйнували заміську резиденцію хана. На будівельний матеріал для казарм ішло каміння з генуезьких фортець та грецький мармур. Типовою картиною для півострова стали зруйновані мечеті, які нерідко перетворювали на склади. Зносили й підривали мінарети, розбирали акведуки й фонтани, грабували місцеве населення.

Щоб підкреслити свою зверхність над мусульманами, росіяни з гробниць викидали тіла на смітники, а з трун годували свиней. Бували випадки, коли російські вояки «для розваги» стріляли по муллах на мінаретах.

Кларк підсумував, що в Криму росіяни робили свою улюблену справу — паплюжили, ламали та руйнували. На тлі тотального знищення пам’яток минулого Кларка дивувала й дратувала заборона російської влади на вивезення історичних артефактів за кордон.

Не менш руйнівною була й внутрішня політика Петербурга на півострові, що супроводжувалася депортаціями корінних мешканців та економічним спустошенням краю. За 17 років російського панування населення півострова скоротилося втричі. Якщо в 1770-х роках у Криму мешкали 454 тис. осіб, то 1795 року — 137 тис. Щоб досягти доросійської чисельності населення, знадобилося понад 100 років. Наприклад, у Кафі (нині — Феодосія), яку називали малим Константинополем, із 44 тис. осіб залишилося 50 родин. Євпаторія припинила існування як торгове місто: замість 50 кораблів у портовій гавані перебувало одне судно. Також влада обдурювала та визискувала іноземців. Зокрема, у Керчі ця доля спіткала запрошених росіянами грецьких купців. Щойно ті обжилися, солдати зайняли їхні домівки, еллінів примушували виконувати повинності та відмовлялися відпускати з Криму.

На корінне населення півострова нова влада поширила «свій огидний кодекс рабства» — кріпацтво. Спочатку відробітки становили два дні на тиждень.

Іноземець неозброєним оком помітив, що кримські татари вперто не сприймали нову владу. Зокрема, вони не хотіли брати російські гроші за допомогу та спершу помилково прийняли іноземців за російських офіцерів і дали мало їжі. А коли дізналися, що британці ніяк не пов’язані з московитами, — нагодували вдосталь. Між татарами набув поширення поговір, що росіяни прийшли та принесли із собою зиму й холод. У своєму тревелозі Кларк констатував, що дві попередні кримські зими були аномально холодними. Температура опускалася до -22 ^оС.

Читайте також: Чому Російська імперія не змогла асимілювати українців у ХІХ столітті

Споглядаючи місцеві краєвиди, Едвард Кларк порівнював Балаклаву з Помпеями, а гавань Ахтіара нагадувала йому Мальту. Бахчисарай здався мандрівникові одним із найвизначніших міст Європи. Колишня столиця Ґераїв загалом мала переважно східний вигляд, її прикрашали чимало фонтанів, висячі виноградники, тераси, гаї чорної тополі. Одночасно з масовим руйнуванням місцевих пам’яток бахчисарайський ханський палац було збережено за наказом Єкатєріни ІІ. До слова, сучасні російські окупанти 2017 року провели незаконну та безглузду «реставрацію» пам’ятки ЮНЕСКО, змінивши автентичну черепицю й перекриття на новороби.

Кларку було цікаво мандрувати півостровом, етнічний склад якого виявився доволі строкатим. В Ак-Мечеті (нині — Сімферополь) частіше траплялися російські вояки, у Балаклаві — греки, у Бахчисараї — татари, у Чуфут-Кале — караїми, у степових районах півострова — ногайці, роми й калмики. Британець не підтверджував стереотип про лінивість татар, поширюваний росіянами. Виноградники кримців були доглянуті, а будинки, люди та одяг — чистими. Як можна бачити, британець неодноразово наголошував, що народи, які жили поряд із московитами (греки, донці, татари, українці) мали помітні відмінності, загалом були поряднішими та охайнішими.

Згодом у своїх творах Кларк зауважив, що анексія півострова відбулася за допомогою підступності, жорстокості й терору.

Наслідки російського панування він оцінював так: «Спустошили країну, вирубали дерева, зруйнували будинки, зрівняли із землею культові споруди та громадські будівлі, завдали шкоди водогонам, пограбували населення».

Британець пройнявся симпатією до татар і висунув авантюрну ідею силового відторгнення півострова. Він виступав за те, щоб повернути Крим під татарсько-турецьке управління. На думку британця, російські війська мали низький рівень дисципліни та не здобули підтримки місцевого населення. Мандрівник вважав, що вигнати окупантів можливо — достатньо одній із могутніх європейських держав висадити невеликий десант.

Уже в Криму британці намагалися залишити імперію Романових, однак заплановане на 20 вересня 1800 року відплиття з Євпаторії до Константинополя довелося скасувати. Знайдене для виїзду турецьке торгове судно було прогнилим і перевантаженим. Через зношеність кораблі османів часто потрапляли в трощі, а їхні залишки хвилями прибивало до узбережжя. Тож британці вирішили «прориватися» суходолом. Спершу вони вирушили через Перекоп на Берислав, де звернули увагу на «велику піщану масу» (Олешківські піски) і нестачу води. Кларку херсонські кавуни видалися так само смачними, як неаполітанські. У Миколаєві він зустрів чимало англійців на російській службі.

Читайте також: Наші ментальні мапи. Барви національного пейзажу в ХІХ столітті (ч. ІІІ)

За новим планом британці мали суходолом дістатися через Одесу до турецького Едріне. Однак загроза арешту на кордоні в Дубосарах спонукала виготовити підробні документи та домовлятися з капітаном венеційської бригантини, що везла кукурудзу. 31 жовтня 1800 року судно відпливло з Одеси. За тиждень утомлені, але щасливі британці допливли до Стамбула.

Лише тут Кларк зміг написати правдивий лист додому. Він стверджував, що за десять років мандрівок Європою ніде не зустрічав такої несправедливості, підлості, злодійства, образ і варварства, як у Росії. Вояжер писав, що в країні варварів («скіфів») слова фальшиві, закони не працюють і діє безліч заборон. Кларк ставив резонне запитання: чому досі європейцям було мало відомо про справжній характер такого розпусного та марнотратного народу? Його відповідь полягала в тому, що росіяни ретельно працювали над приховуванням правди від зовнішніх спостерігачів. Ба більше, старанно розпропаговані в Європі досягнення росіян (ліберальна монархія зі свободами чи військова міць) були тільки на папері. Як підсумував британець, «немає нічого оманливішого, ніж фальшивий блиск петербурзького монаршого двору».

Прозріння Заходу

Після того як британцю вдалося залишити Росію, він відвідав острів Родос, Єгипет і Палестину. Між іншим, у Єгипті тоді завершувався розгром французького експедиційного корпусу. Там саме воював брат мандрівника Джордж Кларк, який був капітаном військового корабля Braakel. Під час капітуляції гарнізону Александрії у вересні 1801 року Едвард Кларк наполіг, щоб британські військові відібрали в переможених французів знайдені паризькими вченими історичні артефакти. Серед трофеїв були саркофаг фараона Нектанеба ІІ (частина вчених вважає, що в ньому було поховано Александра Македонського) та Розетський камінь (за ним 1822 року розпочали дешифрування давньоєгипетської писемності), які невдовзі збагатили колекції Британського музею. Додому мандрівці повернулися в листопаді 1802 року. Подорож, яка мала тривати шість місяців, розтягнулася на три з половиною роки, зате принесла Кларку славу й гроші.

Після повернення додому мандрівник почав систематизувати свої щоденники та дорожні замальовки. У підсумку вийшла напівенциклопедична праця, де були зібрані відомості про фізичну географію, флору, фауну, демографію, економіку, військовий стан, історію та археологію. Загалом у книжці «Подорожі різними країнами Європи, Азії та Африки» описані відвідини Скандинавії, Росії, Балкан і Близького Сходу. Публікувати «Подорожі» у видавництві Cadell and Davies почали з 1810 року, завершальний шостий том вийшов 1823 року, уже після смерті автора. Тревелог став бестселером, Кларк отримав гонорар понад 6 тис. фунтів.

Особливий попит мав перший том, який стосувався Російської імперії. Ще за життя Кларка книжку переклали німецькою та французькою мовами, вийшло декілька перевидань англійською в Британії та США. До слова, працю друкують і досі — свіжа публікація побачила світ у липні 2023 року.

Також невдовзі після повернення до Великої Британії пілігрим подарував університетам Кембриджа й Оксфорда привезені з мандрів артефакти (античні манускрипти й статуї) та екзотичні рослини. Уже 1803 року Едвард Кларк був обраний доктором права Кембридзького університету й розпочав викладацьку роботу. У березні 1807 року він започаткував курс лекцій із мінералогії та хімії, а наступного року став першим в історії університету Кембриджа професором-мінералогом. 1817 року був обраний бібліотекарем своєї альма-матер. Окрім того, зайнявся інженерною справою, експериментував, мав винаходи й хімічні відкриття. Також упорядкував особисте життя: спершу наприкінці 1805 року став англіканським священником, а наступного року одружився з Анжелікою Раш, у шлюбі з якою мав шістьох дітей. Едвард Кларк помер 9 березня 1822 року, похований у каплиці коледжу Святого Ісуса університету Кембриджа.

Головна праця Кларка — книжка подорожніх нарисів — одразу спричинила роздратування в росіян. Уже 1813 року петербурзький чиновник і письменник Павєл Свіньїн закидав британцю, що той нічого не зрозумів про Росію. Відтоді автора знаменитого тревелога московити неодноразово звинувачували в невігластві, поверхневості та неповазі до місцевих звичаїв. Водночас факти, згадані в його оповіді, роспропаганда намагалася пояснити тим, що британець писав так нібито через особисту образу після заборони на вивезення історичних артефактів із Криму. Росіяни досі вважають Кларка еталонним русофобом, адже він чітко називав їх варварами й показував, чому це так. Завдяки книжці мандрівника в Західній Європі та США набула розголосу тема нищення росіянами пам’яток старовини й утисків поневолених народів імперії.