Реформування самоврядування, попри воєнні дії, на Донеччині рухається досить жваво, хоча не завжди продуктивно: серед нових українських ОТГ є міста та селища, але є і ті, яким було в цьому відмовлено з різних причин. Та проблем, із котрими стикаються мешканці регіону, значно більше, ніж досягнень. Зокрема, це небажання сільського населення об’єднуватися з містами із нестабільною економікою, неможливість приєднати населені пункти, де точаться бойові дії, питання виборів керівників селищ, що ввійшли в нові об’єднання.
Одним із першопрохідців децентралізації не тільки на Донбасі, а й загалом в Україні стала Лиманська громада. Але зробити це їм було неважко: 40 населених пунктів, якими після виборів у листопаді 2015-го керує Петро Цимидан, територіально об’єднані ще з 1989-го. Тоді місто та район взяли участь в експерименті, у якому всі функції керування зосереджувалися в місті. Тому громаді фактично потрібно було тільки надати документи для створення ОТГ і вибрати голову. Лиман (тоді ще Червоний Лиман) звільнили від сепаратистів одним із перших. На відновлення інфраструктури (зокрема, капітальний ремонт міської лікарні, куди евакуювали частину Донецького медичного університету) місто отримало значні кошти. Тобто, хоча до змін Лиман підійшов уже досить підготовленим, очікування були дуже серйозними. Через майже два роки в громаді помітні перші зміни. Чиновники звітують, що Лиманська міська об’єднана територіальна громада в межах субвенції на формування та розвиток соціальної інфраструктури у 2016-му отримала 23 215,1 тис. грн. Зокрема, на капітальний ремонт будівлі для Центру надання адміністративних послуг, ремонт водопровідних мереж на території сіл та селищ Лиманської міської ради, капітальний ремонт будівлі дитячого садка в Яровій, а також дев’яти доріг комунальної власності, придбання спеціалізованої техніки для комунального підприємства «Лиманський Зеленбуд».
Читайте також: Децентралізація на Донбасі: як об'єднуються громади
На прикладі цієї громади можна навіть заперечити найпоширеніше побоювання, що після об’єднання в селах та селищах будуть закриті школи: усі наявні навчальні заклади там було переформатовано в НВК, при цьому в місті створено опорну школу. Також у Лимані наприкінці минулого року урочисто відкрито перший в Україні Центр безпеки громади, у якому компактно розмістилася не тільки ДСНС, а й швидка та поліція. На проект було витрачено 5,2 млн грн з обласного бюджету, а голова Донецької ВЦА Павло Жебрівський пообіцяв, що такі центри обов’язково буде відкрито в кожній ОТГ Донеччини.
«Я відчула зміни через, здавалося б, дрібнички. Для мене як переселенки було дуже незручно їздити в соціальні служби до міста, щоб вирішувати проблеми, які виникають майже постійно через зміни в законодавстві. Після об’єднання громади нам запропонували систему виїзних консультацій спеціалістів різних служб за постійним графіком у кожній із 12 сільрад. Це дуже зручно», — вважає Марія, мати двох дітей, що виїхала в Лиманський район із Горлівки.
Ще не зовсім зрозуміли переваги чи ускладнення в ОТГ, що була створена в грудні 2016 року. В Іллінівській громаді об’єдналися 9 сільрад (25 населених пунктів) Костянтинівського району. Її центром стало селище Іллінівка. Для представників інших населених пунктів це була неприємна несподіванка. Своїми сумнівами ділиться депутат сільради Олександро-Калинового Андрій Тараман: «Розумієте, у кожної сільради свої амбіції, а вийшло, що нас просто звели докупи й призначили головних. По-перше, Іллінівка міститься на узбіччі новоствореної території. По-друге, за кілометр від опорної школи, яку там зараз створюють, ще одна опорна школа в Костянтинівці. А в нашій, тепер опорній, приблизно 50% школярів не сільські, а костянтинівські. Виходить, ми повинні оплачувати зі свого бюджету навчання міських дітей, а наші їздитимуть до неї через увесь район. Тому поки що не дуже зрозуміло, чому все саме так».
Молодий депутат, якого вибрали після демобілізації з лав ЗСУ як представника об’єднаної громади, розповів про позитивні зміни: у бюджет цього року вже закладені гроші на проект фінансування ремонту Центру культури та дозвілля. Це дуже важливо, бо його односельці бажають, щоб Олександро-Калинове стало культурним центром. Саме тут створено унікальний Музей української культури та побуту, тут міститься офіс ландшафтного парку «Клебан Бик», біля села, власне, і сам парк. Також у планах облаштування в Олександро-Калиновому Центру безпеки з усіма підрозділами. Але Андрій Тараман вважає проблемою незрозумілі повноваження сільських старост: майже з кожного питання тепер потрібно їхати до голови громади, жодних проблем вони вже не вирішують, але зарплату та службову машину мають.
«А головне — їх же авансом залишили керувати сільрадами ще на один строк. Бо вибори старост мають відбуватися коштом місцевих бюджетів, а нам кажуть, що грошей на це немає. Але важливо, що на багато процесів ми все ж можемо впливати. Спочатку, наприклад, нам пропонували приєднатися до Костянтинівки, щоб сформувати міську ОТГ. Але ми відмовилися, бо бажаємо зберегти саме сільську самоідентифікацію Донбасу. Та й не знайшли в Костянтинівці прикладів того, що бажали б отримати в нас: навіть тротуари та дороги там набагато гірші».
Саме з цих причин ще кілька сільрад Костянтинівського району досі не вирішили, що їм робити: приєднуватися до Костянтинівки та Часового Яру, як рекомендовано в попередньому плані, вони не дуже хочуть. Тягнуть час, бо не бачать перспектив.
Активніше та продуктивніше чинили опір запланованому об’єднанню мешканці Званівки та Верхньокам’янського Бахмутського району, які здебільшого є переселенцями із західних районів України (у 1951 році були змушені виїхати через зміни демаркаційної лінії з Польщею). Вони відмовилися приєднуватися до сусіднього Сіверська, бо вважають, що живуть набагато краще, ніж місто, де не лишилося жодного підприємства. Рік тому запросили до себе голову ВЦА, щоб розповісти, чому хочуть створити громаду тільки з двох сільрад. А в березні вийшли з плакатами під стіни ВЦА в Краматорську з вимогами розпочати процес об’єднання, наполягаючи на тому, що зможуть не тільки зберегти культурну спадщину, а й самостійно забезпечити себе економічно. Змиритися з таким «добровільним» об’єднанням із дотаційним містом вони не бажали. Обласні чиновники заперечували, бо ж відстань від Званівки до найближчого адмінцентру — лише 8 км, а для відокремлення має бути не менш як 25 км. Також у цих селах не дуже багато дошкільнят, та й школи не зовсім заповнені. А головне — фахівці з економічного розвитку не бачать достатнього фінансового ресурсу. На що селяни мали реальну відповідь: саме в цих селах працює багато фермерських господарств, громада бере активну участь у різноманітних міжнародних проектах, без сторонньої допомоги в 1990-х збудували єдиний на Донеччині греко-католицький монастир. І ось 24 березня 2017 року наполегливі лемки все ж дістали позитивний висновок обласної держадміністрації про відповідність проекту рішення щодо добровільного об’єднання громад.
Майже не рухається процес об’єднання в місті Торецьк, що межує з окупованою Горлівкою. Після затвердження недалекоглядного Перспективного плану формування територій громад Донецької області та приєднання кількох сусідніх із містом селищ до інших громад (Очеретинської та вже згаданої Іллінівської) вони фактично не мають логічної підстави для об’єднання, бо з населеними пунктами, що підпорядковані Торецькій міській раді, відсутній навіть спільний кордон, а віддаленість становить більш як 10 км. «Ми не можемо об’єднатися, між нашими населеними пунктами чужа земля! Далекоглядно було б приєднати Розівку, Верхньоторецьке, Катеринівку, Іванопілля. І Торецька громада була б повноцінною, і люди дістали б доступ до нашої інфраструктури. А так створили громади, у яких 20 років будуватимуть інфраструктуру, поки в нас вона руйнуватиметься без дотацій. Згідно з Перспективним планом Торецька громада 8-ма за чисельністю, 38-ма (остання) за територією. Якщо цей документ для неї буде реалізовано, то навіть кладовище ніде буде побудувати», — розповідає заступник міського голови Сергій Винник.
Читайте також: Децентралізація. Перші кроки в конкретному регіоні
Процес створення громад майже всюди біля лінії фронту спричиняється до великої кількості проблем. Непроста ситуація зараз у прифронтовому Маріуполі, який навіть у мирний час мав амбіції, окремі від Донецька. Зараз процес створення ОТГ у Приазов’ї триває тільки із заходу на схід, тому що північні райони можна буде залучати тільки після закінчення бойових дій. Але навіть там, де є українська влада, це не завжди доцільно. Взагалі не зрозуміло, як зараз проводити вибори у фронтових селищах, таких як Широкине чи Пікузи (колишнє Комінтернове). Утім, хоча й із великими питаннями, проте вже розпочато процес створення громади з центром у Сартані. Обласна держадміністрація вагається, куди віднести цю новостворену одиницю: до Маріуполя чи до Волноваського району. Сам Маріуполь узагалі не проти б автоматично створити громаду без приєднання до себе дрібних населених пунктів, щоб уникнути дострокових виборів. Але що тоді робити з розширенням міста, коли всі прилеглі території належатимуть до різних територіальних громад? Щоб прорахувати всі плюси та мінуси, у Приазов’ї не поспішають об’єднуватися чи розділятися. Тут поки що не створена жодна ОТГ.
Водночас на Сіверськ, до якого так не бажали приєднуватися лемки, вже 30 квітня чекають вибори без них. Утім, хай там що кажуть про депресивність цього міста, керувати ним бажають аж 17 кандидатів. Причому тільки п’ятеро з них місцеві. Зацікавленість у посаді виявили мешканці Бахмута, Краматорська, Миколаївки. Спостерігаючи за пожвавленням політичного життя навіть у таких маленьких містечках, які постраждали внаслідок бойових дій, можна припустити, що це недарма. Бо зазвичай таке відбувається, коли можновладці бачать вигоду (а в цьому випадку переваги) від самостійного керування та неабиякі фінансові вливання. Допоможе це громадам стати успішними чи вкотре наповнить кишені окремих осіб, мабуть, залежить від їхньої готовності до справжніх змін.