Ні, я розумію: при уряді давно працює робоча група, все відбувається поетапно, крім того проект має пройти експертизу Конституційного суду (ну, припустімо) і Венеційської комісії, потім прийняття в цілому, потім додаткові закони, а початок впровадження – взагалі осінь 2015-го… І все-таки навіщо оце саме зараз?
Я не переконаний, що на тлі реальних військових дій і, власне, виборчої кампанії саме ця реформа приверне до себе достатньо уваги. Між тим, ідеться про принципові, етапні зміни державного механізму, й документ слід читати з олівцем у руках, розглядати кожну літеру на просвіт… Ніяка Венеційська комісія за нас це не зробить. Зрозуміло, щоби щось критикувати, треба знатися на предметі, а в нас на ньому досконально знаються виключно ті, хто досі керував країною безпосередньо на місцях – тобто особи, скажімо прямо, зацікавлені (я без іронії). Гаразд, розроблену концепцію відстоюють люди з репутацією, той же ж Гройсман, той же ж Садовий, тільки тут репутацією не відбудешся, надто вже тривожний підтекст у цього процесу, щойно замислишся, мимоволі в голові лунає: «Фе-де-ра-лі-за-ці-я!» Або ще краще: «Су-ве-ре-ні-тет!»
Тож мимоволі сприймаєш ці різкі рухи як намагання укріпити державу за рахунок нової угоди центральної влади з регіональними елітами, адже політика – мистецтво можливого. Не дивно, бо до останнього часу державу нам замінювало злочинне угруповання, яке узурпувало практично всі її ланки, впровадивши практично паралельну владу у вигляді «правлячої партії» та окремого інституту так званих «смотрящіх». Тож без перезавантаження не обійдешся, але чи забезпечить новий пакт згоди достатню силу Києву, абсолютно необхідну йому для здійснення не менш злободенних реформ, зокрема, побудови незалежної судової гілки влади, чистих та ефективних правоохоронних органів, прозорого фіскального механізму тощо?
Читайте також: Навіщо йдуть у президенти не популярні кандидати
Безумовно, місцеве самоврядування – наріжний камінь будь-якої демократії, яка, за визначенням, будується знизу вгору, а не навпаки. Сильна влада на рівні громади та регіону існує не лише в таких класичних федеративних (тьху-тьху, не проти ночі згадуючи!) чи конфедеративних країнах на кшталт Сполучених Штатів, Німеччини та Швейцарії. Франція – нібито цілком унітарна держава, але Наполеона вони поважають не за його військові походи (вчіться, Владімір Владіміровіч!), а за те, що став автором ідеальної конструкції, яка забезпечила баланс місцевих та центральних органів, і цю конструкцію закріплено в так званому «Кодексі Наполеона», за яким країна живе вже двісті років! Більш менш схожі реформи, однакові за пафосом і змістом, відбувалися в більшості постсоціалістичних країн, зокрема, в Польщі, на яку тепер експерти посилаються мало не як на взірець для всіх, хто виборсався з тоталітаризму. Тож нікуди від цього кроку не дінешся й не треба.
Маю тільки одне заперечення: вже згадана демократія – це не лише чесні вибори раз на чотири-п’ять років, а й уся сукупність інструментів громадянського суспільства, включно з вільною пресою та громадськими організаціями. Кияни вважаються (чомусь) найбільш просунутими в плані політичного розвитку, між тим, саме вони двічі обирали мером таке чудо, що досі не віриться, про склад Київради годі говорити. Іншими словами, нумо зізнаймося собі відверто: віддача повноважень на місця – чи не означатиме це в конкретній поточній українській ситуації консервацію влади, точніше, всевладдя місцевих мафій в діапазоні від колишньої Керчі (цікаво, що сталося з її славним мером Олегом Осадчим?) та колишнього Слов’янська (а з чарівною Неллі Штепою все гаразд?) до Врадіївки?
Читайте також: Удар по верхах. Війна очима учасника АТО
На відміну від багатьох моїх знайомих, значно досвідченіших і компетентніших у сенсі знайомства з сучасними політичними практиками, я не вважаю, що необхідною передумовою для вибудови демократії є якась специфічна більш-менш авторитарна стадія. В таких випадках зазвичай посилаються на приклад Франко, Піночета, Лі Куан Ю, щоразу згадуючи вигідні для цієї концепції деталі з їхнього досвіду й вперто ігноруючи невигідні. По-перше, перепрошую, наразі не бачу навколо себе Лі Куан Ю, по-друге, ми не Сінгапур, воно якось і не схоже. Але певна пріоритетність у реформах має спостерігатися.
Інакше як позбутися підозри, що все це робиться з уже названим уголос підтекстом: убезпечити регіональні мафії від зазіхань на їхні годівниці (ну а учасників цього умовного пакту хай кожен вгадує сам)? В такому разі не варто дивуватися, що населення цих заповідників феодалізму послідовно розчаровується в демократії, як воно її бачить на власні очі, і воліє шукати прихистку під рукою якогось там царя – може, суворого, але хоча б нібито справедливого… А ви кажете: «Конституція»!