Після виставки про Соломію Павличко в межах фестивалю «Фундамент» в Українському домі я взялася прочитати її «Листи з Києва» до Богдана Кравченка. Мене вразила деталь про те, що вдень вона здебільшого доглядає свою трирічну доньку, а вночі працює — пише, перекладає. А ще, вочевидь, намагається пояснити трирічці, чому мама часом буває така сумна, збентежена, спустошена. Самотні матері в нашій геополітичній реальності та суспільному устрої — поширена група. Від княгині Ольги й козацьких матерів до жінок буремного ХХ століття. Чи думаємо ми про те, як велося матері Ольжича після падіння УНР, що відчували матері, чиїх чоловіків забрали у 1930-х, як зберегли ментальне здоров’я молоді матері — дружини дисидентів 1970-х? Зрештою, образ самотньої матері — архетипний для української культури щонайменше від Шевченка. Що відчуває така мама і як їм із дитиною підтримати одне одного, коли в них нікого більше немає?
Цю важливу розмову пропонує розпочати книжка «Моя мама — гора». Її написала Христя Венгринюк, намалювала Марта Кошулінська, а проконсультувала психологиня Світлана Ройз. Книжка видана у видавництві «Vivat» у незламному Харкові, де в ній, здається, є особлива потреба: тисячі українських дітей щодня бачать стурбованих, наляканих, пригнічених мам. Мам, що хотіли б бути «таємною опорою», втіленням спокою, безпеки й турботи для своїх малят — але не завжди це вдається.
За законами педагогіки та психології, не можна змушувати дитину поводитися по-дорослому, таке перекладання відповідальності — ознака емоційної незрілості батьків. Тому в книжці є важлива репліка до дитини: мама впорається сама, ти не маєш її рятувати. Але як реагувати, розуміти, за потреби нагадати про те, що неодмінно впораєшся, — про це запрошує поміркувати команда, яка працювала над книжкою.
За сюжетом, соло-мама живе з хлопчиком — невідомо, куди подівся тато, це не суттєво для історії, кожен читач може підставити своє. Вони вміли радіти життю по будніх і бешкетувати по вихідних, хлопчик для мами був «най»! Аж ось мама ніби втратила інтерес до всього — психологічні ілюстрації й нюансовані коментарі делікатно підводять до теми депресії. Дитина розгублена й налякана, бо не знає, як допомогти мамі — своїй Дорослій, яка завжди могла залагодити всі проблеми, а тепер така безпорадна. Зрештою, на допомогу приходять дідусь із бабусею, терапія і… звісно, любов і підтримка. Мама повертається з лікарні, вживає необхідні ліки і вчить сина допомагати собі й тому, хто поряд.
Ключова метафора книжки — гора — дуже містка: мама з хлопчиком їдуть туди, де минуло її дитинство, на гору, яку вона колись бачила з вікна щоранку. Це цілий згусток сенсів: і пам’ять про щасливі моменти, що зцілює; і занурення в природу, що додає сил; і якісний час із рідною й такою вдячною маленькою людиною. На горі може бути по-різному — і ніжно, і грізно, і спокійно, і бурхливо. Але навіть якщо зійде лавина, гора й далі стоятиме, як непорушною лишається мамина й дитяча любов і впевненість, що разом вдасться все здолати.
Ця книжка добре пасує для сімейного читання й дає нагоду поговорити про те, що всі ми часом можемо бути недосконалими, не такими, як нам хотілося б, і це нормально, головне — аби було кому підтримати. Про те, як допомогти собі і ближньому повернутися до норми. Про те, як бути чесною із собою і своєю дитиною. Зрештою і про те, що депресію треба лікувати, а не чекати, доки «саме мине».
«Ти — гора», — повторює хлопчик своїй мамі, коли вона цього потребує найбільше.
«Ти моя найкраща мама. Тобі потрібні мої обійми і цьомчик?» — каже донька, коли в мене вже не вистачає сил витримати все те, що відбувається довкола. Вона перейняла ці прості і щирі слова від мене, зокрема й під впливом цієї книжки. Діти вчаться швидко, коли є модель для наслідування. Та й дорослі в нашому суспільстві з низьким (і досі) рівнем толерантності до психічного нездоров’я мають чому повчитися.