Насуваються президентські, а потім парламентські вибори, і цілком можливо, що Турчинова, Яценюка і Авакова будуть звинувачувати в здачі Криму і провалах на Донбасі. Тому виникає враження, що «Неминуча війна» — це хід на випередження. Це самореабілітація і самозахист.
Проте якихось нових аргументів фігуранти не вигадали. Турчинов драматично розповідав про зраду військових та інших силовиків у Криму. Так, на півдні була зрада. Але Турчинов свідомо чи несвідомо плутає карти. Він заявляє про зраду мало не 90% військових.
Але фактично справжніми зрадниками можна вважати лише тих матросів, солдатів, офіцерів, адміралів і генералів, які перейшли служити до збройних сил іноземної держави. А таких знайшлося близько 30%. Ще третина пішла у відставку, не бажаючи служити під проводом безсилої (як вони переконалися) центральної влади в Києві, а третина вийшла на материкову Україну і продовжує службу. Хоча багатьох на материку зустріли не дуже лагідно. Знаю це на прикладі друкованого органу Міністерства оборони газети «Флот України», що, передислокувавшись із Севастополя в Одесу, з «колес» продовжила працювати. «Флот України» не змогли знищити росіяни навіть за часів Януковича, попри те, що дуже прагнули, але це успішно зробили у відомстві генерала Полторака. Газету зліквідували, а головного редактора внаслідок бюрократичних інтриг викинули на вулицю з мізерною пенсією за багато років військової служби.
Читайте також: Від «зачарованих на Схід» до «зачарованих на Захід»
Три спікери чимало розповіли про негаразди на місцях, проте чомусь залишили в тіні те, що відбувалося 2014-го в Києві.
Українське військо в Криму фактично кинули напризволяще, протягом місяця не даючи адекватних команд і нічого не пояснюючи. Єдине, чого дочекалися, це універсальне розпорядження з центру: «Тримайтеся!». Як триматися, скільки, з якою метою, чого чекати — залишалося загадкою. Весь той час українські військові були самі по собі.
Влада в Києві демонструвала параліч і безсилля. Усе було, як у 1991 році, коли параліч і безсилля демонструвала влада в Москві. Чимало українських військових пережили розпад СРСР і тепер відчували щось аналогічне щодо України. Тільки стійкий патріот України міг за тих умов залишитися відданим Україні, але в ЗСУ (засвідчую це сам, як член редколегії газети «Флот України» і науковий редактор журналу «Морська держава») за Кравчука, Кучми, Ющенка і Януковича виховували все, що завгодно, тільки не український патріотизм, культивування якого у війську було справою окремих ентузіастів, результатом їхніх «партизанських дій», які начальство, м’яко кажучи, не заохочувало. У 2014-му чимало людей у військових одностроях на півдні вирішили (споглядаючи за реакцією центру), що Україна припиняє своє існування (як це було з Радянським Союзом у 1991-му) і кожен має сам давати собі раду і дбати про свою долю. Ніякого національного лідера в Києві вони не побачили, хіба тільки купку переконаних і деморалізованих людей. Сьогодні вони розповідають про тотальну зраду, однак на півдні, як і на материку, вона не була тотальною. Тримав ситуацію під контролем командувач береговою обороною ВМС України генерал-майор Воронченко, його частини були готові виконати наказ, якби він був. Нині віце-адмірал Воронченко командує українським військовим флотом. Отже, у цьому випадку говорити про зраду не випадає. Зі своїми людьми був готовий виконати наказ і командир внутрішніх військ на теренах Криму генерал Білан. Нині він заступник командувача Нацгвардії. Тут також теза про тотальну зраду не проходить. Рішуча відсіч цих підрозділів сприяла б утягненню в процес збройної боротьби всіх інших українських військових на теренах Севастополя і Криму.
Читайте також: «Вундерваффе» Путіна?
Хтось зі спікерів навіть почав розповідати улюблені казки російської пропаганди про «драматичну» роль у кримських подіях скасування мовного закону Ківалова — Колесніченка. Це очевидні дурниці, бо скасування реально не мало суттєвого впливу на те, що відбувалося в Криму. До речі, головний ініціатор скасування В’ячеслав Кириленко спокійно працює віце-прем’єром уряду України з гуманітарної політики.
Стосовно того, що не було армії в 2014-му, на чому акцентували спікери фільму «Неминуча війна», то на сході чомусь добровольці з Майдану ціною власного життя змогли зупинити російську регулярну армію та її місцеві колоніальні формування. Напевно, вони не менш охоче пішли б у Крим… Однак потрібна була людина в Києві, яка взяла б на себе відповідальність і стала б символом оборони. Такої людини не знайшлося… Зате знайшлося чимало охочих вимагати, щоб усю відповідальність на себе взяв який-небудь український полковник Петренко в Криму, на якого можна було все звалити, самому залишаючись у «всьому білому». Багато років «національним спортом» українських чиновників і політиків є ухиляння від будь-якої відповідальності. Тому й тут, у фільми знову почали «співати», що ніяких наказів із центру й не треба було, є військові статути, де містяться статті, за якими військовий повинен стріляти у разі порушення будь-якою сторонньою особою правил караульної служби. Але статути такого штибу стосуються окремого вартового, а не цілих підрозділів. Та й ніхто тоді не розумів, що реально відбувається, а Київ не поспішав роз’яснювати.
У Києві аж дотепер не можуть визначитися: так ми воюємо чи ми не воюємо?
Фільм наочно показує, що влада всіляко уникає розмов про власні помилки й недолугість.
Читайте також: Операція «Троянський кінь»
В аргументах Турчинова, Яценюка і Авакова є дуже багато слабких місць. Зокрема в тезі про зраду в Криму. Чомусь військові цілий місяць трималися, чекаючи київських наказів і не було ніякої зради. Усе посипалося після того, як військові відчули, що відповідальної влади в Києві не було, і нічого адекватного звідти не дочекаєшся. На сході добровольці практично голіруч зупинили ворога. Чому їм не дали можливості ввійти в Крим? Чимало патріотів загинуло б, але не було б національної ганьби. А тепер і ганьба, і війна, і втрата територій. І той самий Захід, який у 2014-му радив «не провокувати» Росію, запитує: «А чому ви не чинили опору в Криму?».
Зрада в Криму справді була, але це наслідок кадрової політики в ЗСУ протягом усіх років незалежності. Однак ця політика саме в Криму набула найбільш виразних форм, коли всіляко заохочувалася лояльність до РФ. Натомість офіцерів-патріотів намагалися не підвищувати в званнях і посадах. Тут найбільш яскравий приклад — доля Сергія Настенка. Ще на початку 90-х років він на знак протесту проти саботажу розподілу флоту на російську і українську частини вивів свій корабель з рейду бази Донузлав і під українським прапором пішов на Одесу. Його атакували російські літаки й ракетні катери, але бунтівний корабель дістався Одеси. Потім Настенко став дуже успішним офіцером ВМС України, проте коли дослужився до капітана 1-го рангу, його відправили у відставку, бо побоялися дати йому адміральське звання, щоб не провокувати лють командування російського флоту, що ненавиділо Настенка. Сергій Настенко і чимало патріотів не стали українськими адміралами, зате ними стали Березовський, Єлісєєв, Шакуро та інші зрадники, які нині служать у російському ВМФ. Чи змінилася нині кадрова політика в силових структурах України?
Сьогодні фігуранти подій 2014 року в Криму можуть скільки завгодно виступати з апологією власних дій і власної бездіяльності. Однак правда про ті події рано чи пізно стане явною. Найгірше, що практично не змінюється система управління державою і армією, сформовані олігархічно-бюрократичною верхівкою правила і норми, традиції та звички. Саме це сьогодні реально загрожує Україні, її безпеці. Здається, якихось фундаментальних висновків із того, що відбулося в 2014 році, спікери фільму «Неминуча війна» не зробили як для себе, так і для країни, зосередившись виключно на захисті себе любих від усіх можливих претензій.