Кордон між Вірменією і Нагірним Карабахом маршруткою «Єреван – Степанакерт» перетинаємо непомітно: ані суворих людей у погонах, ані жодних поборів.
На автовокзалі місцевої столиці тітка Наїра допомагає підшукати недороге житло. Її консультація незайва: у республіці, яка ледве оговталася від воєнної розрухи, досі бракує готелів, годі й казати про недорогі гостели. У приватному пансіоні прибулих туристів частує Ануш, Наїрина донька. Підносить запашний і гарячий карабаський жингалов-хац – лаваш із травами. А господиня пригощає склянкою чудового холодного вина.
На вістрі протиріч
Єдиними «воротами» в невизнану Нагірно-Карабаську Республіку (вірменською цей край іще називають Арцах) залишається Вірменія: потрапити до Степанакерта найпростіше через Єреван. Нині дорога між двома містами нічим не нагадує про війну 1990-х. Чудову автотрасу проклали коштом вірменської діаспори після розвалу Радянського Союзу. Сьогодні вже зрозуміло, що саме бездарна національна політика комуністів, а власне девірменізація регіону, і призвела до тодішньої кризи. У Карабаху війна точилася довгі чотири роки. 1994-го сторони домовилися про припинення вогню, а на відвойованій у Азербайджану території виникла самопроголошена республіка зі своїм президентом, урядом, армією, міліцією та населенням лише 150 тис. осіб.
Відомий фахівець із міжнаціональних відносин Ґаліна Старовойтова зазначала: «З погляду міжнародного права конфлікт у Карабаху є прикладом протиріч між двома фундаментальними принципами: з одного боку – права народу на самовизначення, а з другого – принципом територіальної цілісності, згідно з яким можлива лише мирна зміна кордонів за згодою».
Про те, що 23% населення Карабаху колись становили азербайджанці, зараз мало що нагадує. «Раджу взагалі не зачіпати цієї теми, – каже вірменка Асмік, жителька міста Шуші. – Хоча особисто я досі спілкуюся з усіма колишніми сусідами й друзями-азербайджанцями. Але волію цього не афішувати».
Чому в українських медіа практично відсутня інформація про Нагірний Карабах? «Країна останніми роками була настільки занурена у свої внутрішні справи, що у ваших медіа руки, мабуть, не доходили до інших регіонів світу, – вважає начальник управління туризму невизнаного уряду Нагірно-Карабаської Республіки Сергій Шахвердян. – Ну, й після зупинення карабаської війни цілком природно знизився інтерес громадськості до колись гарячої теми. Це добре. Хоча… Мабуть, ми не досить активно використовуємо можливості закордонних медіа в пропаганді туристичних можливостей Карабаху».
Земля довгожителів
У Степанакерті насамперед треба навідатися до Міністерства закордонних справ для отримання тимчасової реєстрації (безоплатної для українців). «Ви можете відвідувати лише дозволені території і пересуватися внутрішніми дорогами республіки, за винятком передової лінії фронту. Пам’ятайте, що ми досі живемо у стані війни», – попередила співробітниця цього відомства. Утім, документів у нас ніде не перевіряли. Край видався досить мирним і дружелюбним. Хоч і не дешевим.
«Туристичний бізнес у Карабаху розвивається вже понад 10 років. Але наша республіка – це не масовий напрямок туристичного відпочинку, – пояснює Сергій Шахвердян. – Сюди приїжджають, щоб побачити культурну спадщину і природу нашої землі. А головною цінністю Карабаху є люди, які тут живуть, – зі своїми традиціями гостинності. Ми розробляємо відповідні програми й ініціюємо будівництво малобюджетних готелів. Хоча вже сьогодні до нас прибуває чимало туристів з усього світу на велосипедах або мотоциклах, і ці люди не висувають якихось особливих вимог».
Цікава деталь: у цьому регіоні Кавказу мешкає чи не найбільша кількість довгожителів на Землі. Саме тут з’явився й перший у світі пам’ятник цим людям: «Ми – наші гори». Щоправда, в народі прижилося інше його ім’я: «Татік-папік» («Дідусь і бабуся»). Цей пам’ятник жителі Арцаху люблять. Коли я побував біля нього, помітив, що голова «татіка» трохи заросла бур’яном. «Бачив, у нашого дідуся чуприна росте!» – не раз потім чув жарт серед жителів Степанакерта. Один із них, Шмавон Адамян із задоволенням проводить для журналіста екскурсію рідним містом – його проходимо вздовж і впоперек за лічені години. Дивують мотузки зі строкатою білизною, повсюди натягнуті поміж багатоповерхівками, а також велика кількість магазинів: в одному будинку тут натрапиш одразу на три-чотири продовольчі крамниці! Робочих місць у Степанакарті бракує, але місцеві без діла сидіти не хочуть, намагаються заробити бодай якусь копійчину.
Не без гордощів Шмавон показує Алею закоханих, облаштовану кілька років тому для найбільшого у світі колективного весілля, яке ввійшло до Книги рекордів Ґіннесса. Із народженням кожної дитини подружжям виплачують пристойну грошову допомогу – про це дбає не так держава, як спонсори з вірменської діаспори. Меценати вкладають кошти і в розвиток Карабаху. В цьому можна переконатися під час поїздки до монастиря Гандзасар, у храмі якого, за легендою, поховано відрубану Іродом голову Івана Хрестителя. В розташованому поблизу селищі Ванк один із вірменських мільйонерів-діаспорян побудував власним коштом школу, дитсадок, а також кілька готелів, один із яких зовні нагадує корабель, прикрашений кольоровою мозаїкою.
На відміну від заможного на вигляд Ванка, сумні враження залишили інші куточки Карабаху, куди офіційно туристам в’їзд заборонено. Наприклад, розташований на кордоні з Азербайджаном невеличкий районний центр Мартуні. Кажуть, іще й досі прилеглих до нього територій повністю не розмінували.
«Усе працездатне населення виїхало на заробітки в зарубіжжя. Зосталися хіба що діти й старі. Підлітки тиняються без діла в пошуках пригод. Тут робити нічого», – бідкаються карабаські вірмени.
Два міста-привиди
Дорога в Мартуні лежить через споруджену вXVIII столітті Аскеранську фортецю й Агдам – іще одне місто-привид. Розташованого на спірній території, на чудових родючих землях, його не контролюють ані НКР, ані Азербайджан. Колись великий районний центр із населенням у 30 тис., знаний своїм портвейном-«шмурдяком» місцевого винзаводу, він уже майже 20 років лежить у руїнах. На розбомбленому цвинтарі й залишках житлових будинків ростуть гранатові дерева. У халупках поруч без світла й жодних вигод мешкають хіба що кілька осіб. Поруйнованим залишається й уславлене місто Шуша, що було раніше одним із духовних центрів Кавказу.
Тамтешніми вулицями прогулюємося в товаристві дівчат із місцевого дитячого «Культурного інституту Нарекаці». У знищеній під час вірмено-азербайджанської війни й нещодавно відновленій його будівлі сьогодні навчаються місцеві дітлахи. Там влаштовують виставки й театральні дійства. Інші стіни здебільшого стоять покинуті, порослі бур’яном та ожиною.
Заходимо до місцевого музею, розташованого в колишньому помешканні заможного хана, де збереглися перські розписи на стелях. Біля входу в культурний заклад – «привіт» із радянської епохи: бюст Лєніна з відбитим носом. «Зараз уряд НКР збирається перевести частину своїх відомств до Шуші, тож сподіваємося, що місто оживе й сюди повертатимуться люди», – розповідає місцева жителька Інґа.
Неподалік колишнього залізничного вокзалу, до якого, мабуть, уже ніколи не ходитимуть потяги, будують аеропорт. Місцеві урядовці планують відкрити його вже цього року, щоб іще більше людей могли побачити нагірне піднебесся.