Самоорганізація, скорбота і порядок

Протягом вихідних Самооборона Майдану швидко взяла під контроль нещодавно залитий кров’ю урядовий квартал Києва. Усе сталося миттєво. Ще вчора недоступні АП, ВР, Кабмін охороняють люди в різномастому камуфляжі з битками та дринами в руках. «Шановні, з маленькими діточками – вперед!» – вигукує міцної статури чолов’яга, стоячи на величезній бетонній брилі. Він керує нескінченним потоком людей, що суне вулицею Інститутською вниз, до Майдану. Очікую звичайних у таких випадках нетерплячих криків і вимоги пропустити, але зась, багатотисячна юрба мовчки чекає своєї черги. Самооборону нині поважають, чують, шанують.
Звичний маршрут людей у ці дні такий: Майдан – вулиця Грушевського – Кабінет Міністрів – Верховна Рада, а далі Інститутською знову вниз на головну площу країни. Кількість людей просто неймовірна, сотні тисяч.  Біль­­шість перехожих – звичайні кияни. Не всі стояли на барикадах минулого тижня, але більшість із них все ж допомагали протестувальникам грішми, медикаментами та участю в недільних Вічах. Є й ті, хто відсиджувався вдома три місяці, а тепер прийшов зробити аватарку «Вконтакте» саме з Майдану.
Люди шоковані тим, наскільки змінився зовнішній вигляд площі за останній тиждень. «Господи, як у війну», – шепоче бабуся в по-народному пов’язаній хустинці, дивлячись на чорні провалля вікон спаленого беркутівцями Будинку профспілок. «Має страшний вигляд, але цей будинок мені ніколи не подобався», – каже типова представниця середнього класу своєму, мабуть, чоловікові. Його недешеві черевики дуже швидко забруднюються в пекельній суміші з нагару зі спалених шин, бруду та сміття, яке накопичилося під час бойових дій. Та чоловік не зважає, прямуючи до новозбудованих цегляних барикад, засипаних квітами.
На Грушевського народ активно фотографується на тлі барикад із плитки, які миттєво були зведені 20 лютого, щойно майданівці знову захопили цей плацдарм. Люди всміхаються: тут відчувається перемога, а січневі події ніби розвіялись у повітрі. Імпровізовані меморіали загиблих додають урочистості та піднесеності. Знову, як у перші дні Майдану, бігають дівчата з бутербродами та чаєм, роздають їх усім охочим і передусім замурзаним хлопцям із Самооборони. Про війну промовисто нагадують винищена плитка й закіптявілі колони стадіону «Динамо».
Вище на Грушевського сотні киян прибирають Маріїнський парк від залишків життєдіяльності міліціонерів та антимайданівців, які перетворили мальовничий зелений куточок Києва на випалену землю. «І вони ще кричали, що ми їм заважаємо жити! – обурюється жінка бальзаківського віку, на вигляд типова шкільна вчителька. – Таке враження, що тут якась орда стояла». Пані піднімає чималий кульок із ганчір’ям і несе його до сміттєвоза, що саме під’їхав.
Біля ВР та Кабміну вирують політичні пристрасті. Народ відловлює депутатів, які час від часу виходять із парламенту, щоб поставити запитання або висловити позицію. Особлива увага до регіоналів, таких як Нестор Шуфрич, якого люди спробували змусити покаятися. Втручання Арсенія Яценюка не допомогло, але співак Святослав Вакарчук із депутатом від «Батьківщини» Андрієм Шевченком та кілька десятків хлопців із Самооборони, що підійшли з Майдану, змогли зробити коридор і затягти регіонала назад до Ради.
Самооборона охороняє всі периметри урядових будинків. Багато хто із хлопців уже отримав амуніцію внутрішніх вій­­­­ськ та «Беркута», від яких охоче позбавлялися законні володарі, аби тільки їх якнайшвидше випустили з Києва. Цікавлюся, чи планують вони працювати в оновлених право­охоронних структурах, якщо запропонують. «Та нащо воно мені, – відповідає хлопець із Дніпропетровщини. – Я ж студент взагалі-то, вчуся на програміста. Сподіваюся, відстоїмо революцію – і знову поїду на навчання, думаю, враховуючи обставини, нескладену сесію мені дозволять здати потім».        
На вулиці Інститутській особлива, дзвінка, трагічна та прозора атмосфера. Наближаючись до перетинів із Липською, Шовковичною та Банковою, де загинуло найбільше людей, перехожі помітно стишують голоси. Плачуть не тільки й не самі жінки. У цьому місці відчутно пахне смертю, можливо, від десятків тисяч запалених навколо всіяної кульовими отворами квіткової клумби свічок. Клумби, за якою намагалися сховатися майданівці, що йшли в наступ від Майдану та потрапили під обстріл снайперів. «Герої не вмирають», – згадалося популярне нині гасло. Бо дух, а може, й душі побратимів із «Небесної сотні» завжди поряд. У спогадах, думках і діях відданих Майдану людей.