Реагування попередньої влади на неприховану багатолітню підготовку ворога до газової війни (та, ймовірно, енергетичної блокади України з 2020-го) вражає своєю пасивністю. Доки РФ виводила на фінішну пряму газогін «Північний потік-2» і прокладала на півдні «Турецький потік», в Україні було згаяно принаймні чотири роки, які можна було б ефективно використати для підготовки нашої країни до невідворотного зіткнення на енергетичному фронті. Ставку було зроблено на те, що проблему вирішать дяді й тьоті далеко за межами держави. Розрахунок на переговори з участю представників ЄС щодо продовження транзиту газу чи на санкції проти компаній, причетних до «Північного потоку-2», був проявом надмірної легковажності вітчизняного керівництва. І ціною цього може стати необхідність фактично капітулювати перед ворогом на газовому фронті взимку нинішнього року. Принаймні шанси на протидію такому сценарію суттєво зменшилися не стільки через цілком закономірні «підступи ворога», скільки через саботаж українських чиновників, бездіяльність і відсутність стратегічного підходу в найвищого керівництва держави та ключових відомств, які відповідали за підготовку України до потенційного виклику в газовій та енергетичній сфері загалом.
Наразі бачимо, що продумана стратегія щодо посилення позиції країни в можливому зіткненні із РФ відсутня і в нової владної команди Володимира Зеленського. Понад те, існують ризики, що з популістською метою вона може піти на кроки, які тільки допоможуть Кремлю досягнути своїх цілей у примушуванні України до нерівноправних (фактично постколоніальних) умов співпраці в газовій сфері, і навіть у тих аспектах, які були з такими труднощами підважені в останні роки. Адже мета Москви тут залишається незмінною: не допустити енергетичну незалежність України, відновити її тотальну залежність від російської енергетичної голки, нав’язати умови співпраці, які закріплювали б таку залежність на тривалу перспективу і в такий спосіб сприяли би поступовому переходу енергетичної інфраструктури (а в перспективі й внутрішнього ринку газу) під цілковитий контроль РФ. Усе це призведе до отримання політичного контролю над Україною та її подальшого поглинання. Чи, принаймні, «білорусизації».
Читайте також: Українська нафта і газ: приспаний потенціал
З позиції сили
Газпром давно й послідовно готується до часу «Х» у 2020-му. 19 листопада 2018 року було завершено укладання морської ділянки газопроводу «Турецький потік». На початок червня 2019-го збудовано 57% морської ділянки «Північного потоку-2». Наразі ж РФ чекає на рішення Данії, від якого залежить, чи запрацює газогін із 1 січня 2020 року, коли скінчиться термін контракту на транзит російського блакитного палива українською ГТС. Нарешті, нещодавно було ухвалене рішення про закачування в європейські сховища, які перебувають в управлінні Газпрому, рекордних 11,4 млрд м3 газу, хоч до попереднього опалювального сезону 2018/2019 ішлося лише про 5,8 млрд м3.
Водночас Газпром суттєво наростив свою присутність на ринку ЄС, а також вплив на ключових держав в ухваленні рішень Союзу, що має забезпечити їхню лояльність у разі чергової війни з Україною. Адже відомо, що своя сорочка ближче до тіла… Так, якщо 2013 року частка Газпрому у спожитому Євросоюзом блакитному паливі становила менше 30%, то 2018-го вона сягнула 36,6%, а в абсолютних обсягах поставки зросли із 161,5 млрд м3 до 200,8 млрд м3. У Німеччині вона вже перевищила цифру 60%. Причому шаленими темпами зростають продажі російського газу саме до ФРН й Австрії, де розміщені ключові газові хаби. Тоді як до більшості інших країн ЄС поставки в останні роки навіть просіли.
Обсяги продажів у Німеччину 2018 року зросли до 58,5 млрд м3 (проти 53,4 млрд м3 2017-го), в Австрію — до 12,3 млрд м3 (проти 9,1 млрд м3 відповідно). Тоді як у Туреччину 2018 року було продано лише 24 млрд м3 (проти 29 млрд м3 2017-го), в Італію —22,7 млрд м3 (проти 23,8 млрд м3 відповідно). Саме на постачання до хабів у ФРН та Австрії, у разі реалізації російських задумів перекидатиметься додатковий обсяг палива через «Північний потік-2», сукупна пропускна спроможність якого разом із «Північним потоком» має сягнути 110 млрд м3. Усе це різко підвищує ймовірність того, що з 1 січня 2020 року російський газ може таки припинити надходити до нашої ГТС для подальшого транзиту — як мінімум доти, доки Україна не погодиться на ультимативні умови, уже озвучені керівництвом Газпрому: продовжити чинний транзитний контракт, який був нав’язаний Путіним Юлії Тимошенко під час попередньої газової блокади в січні 2009-го на вигідних саме РФ умовах.
Читайте також: Битва за Нафтогаз
За задумом Москви, поставлена перед загрозою залишитися без критичних для опалювального сезону обсягів газу, європейська сторона цілком спроможна натиснути на Україну, щоб вона погодилася на таку пропозицію (бодай як на засіб відтермінувати проблему). Тож у росіян з’явиться інструмент додаткового тиску в питаннях будівництва і розподільчої інфраструктури для розведення газу із «Північного потоку-2» по європейських країнах, і відгалужень від «Турецького потоку» до країн Південно-Східної Європи. Після цього припинення транзиту українською ГТС уже не становитиме проблеми в забезпеченні потреб ЄС у блакитному паливі. А ось для України через бездіяльність у минулому відповідальних високопосадовців, а також у разі подальшої бездіяльності у цих питаннях нової команди, проблема критичного дефіциту газу тільки зросте. І доведеться домовлятися з Газпромом, погоджуючись навіть на контракт закупівлі вуглеводнів у нього на продиктованих Москвою умовах.
Досі ми придбавали газ у ЄС за реверсними схемами (він фактично надходив із РФ). Можливості фізичного імпорту необхідних Україні обсягів блакитного палива із газових хабів Німеччини й Австрії у разі повного припинення російського транзиту українською ГТС (особливо ж у разі викликаного припинення транзиту дефіциту палива) на європейському ринку будуть ускладнені, а його ціна завищена.
Утрачений час
Програму 20/20 (головний козир у можливій газовій війні з РФ 2020-го), яка передбачала, що Укргазвидобування до 2020 року наростить внутрішній видобуток вуглеводнів до 20 млрд м3 (а разом з іншими державними та приватними компаніями — до 27 млрд м3), — повністю провалено. Натомість ця програма разом із заощадженням споживання газу в комунальній сфері (за умови проведення відповідних заходів) могла звести до мінімуму, а то й до нуля, потребу в імпорті російського палива. І в разі припинення транзиту з РФ ми втратили б лише доходи від транспортування, однак не мали б проблем із забезпеченням внутрішніх потреб.
Проте фактично видобуток блакитного палива Укргазвидобуванням зріс за останні роки менш ніж на 1 млрд м3 і 2018-го становив лише 15,5 млрд м3. Причому зростання у 2018 році становило лише 0,25 млрд м3. Тож замість 20 млрд м3 (як планувалося за програмою 20/20) було б уже добре, якби компанія у 2020‑му спромоглися видобути хоча б 16 млрд м3. Тривале блокування обласними радами в регіонах основної концентрації газовидобутку (особливо ж у Полтавській області), зволікання у погодженні спецдозволів на видобуток перешкодили реалізувати цю програму. Якщо 2016 року Укргазвидобування отримало 13 погоджень, то в 2017-му — чотири, а 2018-го — узагалі один! Імовірно, у цій ситуації ключову роль зіграло протистояння за сфери впливу між «заклятими друзями» із владного конгломерату, а також шкурні інтереси ключових осіб, від яких залежало ухвалення рішень.
Хто ж саме у владі відповідає за дії чи бездіяльність, які призвели до такого становища, хто допустив багатолітній саботаж у підготовці до завчасно відомої дати газової війни з ворогом стане зрозуміло, можливо, уже найближчим часом. Однак відомо, що один із найближчих соратників попереднього президента Ігор Кононенко від початку наполягав на тому, що нарощуванням газовидобутку мають займатися приватні компанії (маючи на увазі, імовірно, так чи так пов’язані з ним), а державні повинні насамперед наповнювати бюджет. Цікаво в цьому контексті, що обраний депутатом від БПП голова Полтавської облради Олександр Біленький активно аргументував, чому можна не видавати Укргазвидобуванню спецдозволи на видобуток.
Читайте також: Маленькі кроки. Енергетична співпраця України з ЄС
Однак потреба в імпорті — це завжди різниця між обсягами споживання та внутрішнього видобутку. Тому іншим провалом влади стало невиконання планів зі скорочення споживання газу. За 2018 рік порівняно з попереднім воно навіть зросло — із 31,9 до 32,3 млрд м3. Основні витрати пов’язані з комунальними потребами — 17 млрд м3, тоді як промисловість спожила лише 9,3 млрд м3. 2015 року на комунальні потреби було використано трохи більше — 18,9 млрд м3 блакитного палива. Як бачимо, темпи скорочення споживання жалюгідні: у межах 10% за всі три роки. І це попри те, що саме в комунальному секторі зосереджується найбільший потенціал для заощадження, а ще ж відбулося кількаразове зростання тарифів, що нібито мало посприяти економії. Для порівняння: промисловість за той самий період скоротила споживання газу з 11,2 до 9,3 млрд м3 (тобто майже на 20%).
Причини слід шукати у відсутності реальних інвестицій у підвищення енергоефективності. В умовах зростання тарифів на газ до ринкових вони були замінені марнотратною системою субсидій, яка лише стимулювала додаткове споживання й призвела до описаних негативних наслідків. За останні роки на субсидії було витрачено мільярди доларів, натомість на скорочення споживання блакитного палива в комунальному секторі за всі роки не було спрямовано навіть $300 млн. Тим часом резерви для скорочення споживання газу в промисловості поступово вичерпуються, тому існує єдина можливість заощадити — зменшити його спалювання на комунальні потреби, що в масштабах країни загалом може становити 6-7 млрд м3. Причому цю економію можна досягнути саме в періоди пікового споживання — узимку. Тобто коли ціна газу на європейському ринку найвища (як і обсяги споживання), а відтак ускладнюється та різко зростає в ціні його імпорт. Адже інші категорії споживачів, і насамперед промисловці, споживають блакитне паливо більш рівномірно впродовж року.
За нинішніх обсягів споживання та видобутку країні не вистачає понад 11 млрд м3 газу на рік, що значно більше, ніж можна було очікувати п’ять років тому. На той час динаміка скорочення споживання і зростання внутрішнього видобутку давала підстави розраховувати зменшення до 2020-го потреб в імпорті принаймні до 5-6 млрд м3. І в цьому контексті дуже важливо, що не було використано інші можливості зміцнення позицій України ще до початку газового конфлікту із Газпромом. Так і не реалізовано плани щодо будівництва трубопроводу для транспортування додаткових обсягів блакитного палива із Польщі до України. Відсутні хоч якісь серйозні ініціативи й щодо використання Трансбалканського газогону (яким раніше газ надходив через Україну до Туреччини) у транспортуванні газу для українських потреб. Адже Туреччина потенційно може мати доволі значні обсяги зайвого газу різноманітного походження, тож частину могла б відвантажувати нам. Натомість Україна поки що майже повністю залежить від постачання газу зі Словаччини та Угорщини (з останньої нещодавно пропускні спроможності навіть розширилися до 0,6 млрд м3 на місяць). Однак обидва напрямки є непевними, оскільки в разі припинення транзиту українською ГТС ці країни матимуть проблему у задоволенні бодай своїх внутрішніх потреб.
Не використано (попри аргументовані пропозиції Тижня ще рік-півтора тому) й потенціал підземних сховищ газу (ПСГ). Їхня місткість становить 31 млрд м3, однак, навіть усвідомлюючи всю серйозність газової блокади з боку РФ, керівництво Нафтогазу до найближчого опалювального сезону цієї зими спромоглося запланувати наповнити їх лише до 20 млрд м3. І з огляду на втрачений час, уже немає навіть технічних можливостей закачати більше. Станом на 1 червня, згідно з повідомленням Нафтогазу, обсяги блакитного палива в українських ПСГ сягнули лише 11,46 млрд м3. Зростання за травень справді доволі динамічне — 1,97 млрд м3. Однак навіть за збереження таких темпів до кінця вересня в ПСГ навряд чи вдасться накопичити навіть 20 млрд м3. Час і можливості втрачалися навіть цієї весни. Адже на момент завершення опалювального сезону 4 квітня в ПСГ країни містилося 8,75 млрд м3 блакитного палива, а в квітні було закачано лише 0,7 млрд м3 (на 1 млрд м3 менше від можливого).
Читайте також: Переконлива економіка проти непевної політики
Підводні камені прямих поставок
Останнім часом інформаційні ресурси Медведчука, а також топ-спікери його політсили активно підсувають приманку українському суспільству та новій владі, спокушаючи прямими поставками російського газу: мовляв, він буде на 25% дешевшим, ніж навіть нинішні реверсні поставки палива із Євросоюзу. Це не лише чергове підсаджування України на голку залежності від російських монопольних поставок, а й безкоштовний сир у мишоловці. Адже цілком реальним «навантаженням» до знижки у 25% може стати визнання й оплата боргів за постачання газу із РФ в ОРДіЛО упродовж 2015–2019 років. Формально Газпром постачав його через ГВС «Прохорівка» та «Платово» на підставі власного прочитання контракту з Нафтогазом і постійно виставляв за нього рахунки українській стороні. І йдеться про дуже значні суми!
Згідно з даними звітності Газпрому, обсяги надходження блакитного палива в Україну (а після припинення закупівель палива Нафтогазом ідеться про продажі виключно в ОРДіЛО) становили 1,7 млрд м3 — 2015 року (після того як у лютому Нафтогаз припинив подавати туди газ і визнавати постачання з РФ), 2,39 млрд м3 — 2016-го, 2,43 млрд м3 — 2017-го, 2,74 млрд м3 — 2018‑го та 1,2 млрд м3 — за І квартал 2019-го. Таким чином, лише на початок квітня 2019 року загальний об’єм відвантаженого Газпромом палива в ОРДіЛО становить майже 10,5 млрд м3. А це майже стільки само, скільки Україна останнім часом імпортує на рік. Тільки на грудень 2017-го Газпром виставив Нафтогазу рахунків на суму близько $1,3 млрд за газ, який був поставлений на неконтрольовану територію. Очевидно, що така оплата поставок в ОРДіЛО означатиме майже двократне здорожчання вартості газу, який ми фактично придбавали б у Росії за прямими угодами, тож обіцяна знижка у 25% — це лише сир у мишоловці.