Намагання заручитися підтримкою Ізраїлю в питанні визнання Голодомору геноцидом українського народу – можливо, найважливіший особисто для Віктора Ющенка зовнішньополітичний крок. Він є частиною його стратегічної мети: сконструювати врешті-решт національну ідею, – без допомоги вітчизняних інтелектуалів та інституцій, які не спромоглися це зробити за попередніх 16 років – спираючись на міжнародний досвід і міжнародну підтримку.
Імпульс Президента не варто сприймати аж надто зверхньо, що в нас у певних колах вважається хорошим тоном. Усі модерні нації базуються на штучних конструктах. Такий конструкт може складатися зі знакових постатей-«ікон», з етапних історичних подій, з яскравих гасел – годиться будь-який будівельний матеріал. Спільне в цих побудов одне: вони радше емоційні, аніж раціональні. Що таке Франція? «Свобода, рівність, братерство», кодекс Наполеона, Жанна д’Арк. Що таке Велика Британія? «Велика хартія вольностей», королева, джентльмен. Що таке Америка? «Свобода для всіх», «У Бога ми віримо», «Я маю мрію…» Якщо ретельно розібрати кожен складник цих побудов, можна натрапити на численні протиріччя, містифікації, спрощення, але це не має жодного значення за умови, що вони працюють. А вони працюють!
Але є інші приклади, коли модерна нація завдячує своєму самоусвідомленню не досягненням і не перемогам, а поразкам і катастрофім. Євреї – саме такий випадок, причому найяскравіший. Упродовж усієї другої половини XIX – першої половини XX ст. релігійно-етнічна спільнота, розпорошена Європою та Америкою, безперервно зазнавала ерозії: євреї масово відмовлялися від віри предків, від мови, від звичаїв і середовища. Вони ставали місцевою бізнес-елітою, – і отримували шляхетські титули – живили собою інші культури, значною мірою складали кістяк чужих революційних рухів. А потяг до існування як нації в межах власної держави проповідували ентузіасти, яких усередині традиційного єврейського суспільства вважали купкою небезпечних маргіналів. Якби не жахи Другої світової, єврейська асиміляція тривала б, напевно, прискореними темпами. Потрібно було втратити 6 мільйонів одноплемінників, щоби зрозуміти: навіть якщо ти сам не вважаєш себе євреєм, головне, що ним вважають тебе інші. Це відкриття змусило вирушити на порожнє місце сотні тисяч людей, яких насправді мало що об’єднувало, окрім спільного горя («ТИЖДЕНЬ» планує повернутися до цієї теми в наступних числах).
Однак паралелі інколи бувають оманливі. Для того, щоби перетворити колективне страждання на колективну долю й вивести з неї колективне майбутнє, необхідна важка робота, причому саме внутрішня. Інакше кажучи, «обмін досвідом» тут не спрацьовує.
Щодо ізраїльського візиту Президента варто зауважити ще одну обставину: євреї вважають свою травму унікальною. Намагання ще когось – вірмен, ромів, українців – провести асоціації з Голокостом вони підсвідомо сприймають як спробу «примазатися» до їхніх страждань, і з цим доведеться рахуватися.
Потрібно також змиритися з тим, що українцям не допоможе ніхто, якщо вони самотужки не вирішать для себе кілька проблем. Зокрема, хоча б порахують своїх мертвих, адже євреї порахували кожного загиблого, а ми досі плутаємося в кількості небіжчиків з точністю плюс-мінус мільйон. І знайдуть свій алгоритм вписування страшних рядків у історію сучасної нації.