«У природы нет плохой погоды». Цей здоровий конформізм був такий потрібний нам спершу в радянські, а потім у нові часи. Рязанов був надзвичайно проникливий, він бачив куди більше за інших, але жалів нас і, неначе ґорьківський Лука, знаходив потрібні слова для всієї країни. Коли ми стогнали від похмурої одноманітності, що настала з радянською владою, він придумав чарівну історію про те, як саме ця одноманітність — 3-тя вулиця Будівельників, будинок 25, квартира 12 — стає рушієм запаморочливого, ніжного, щасливого сюжету. Коли почалась емансипація, він утішив усіх старих дів Радянського Союзу Людмілою Прокофьєвною зі «Службового роману». Змусив країну, вже втомлену від вуркаганів, поголовно закохатися в Юрія Дєточкіна — московського Робіна Гуда, який помстився за всіх нас зажерливим казнокрадам. Найзатятіші антирадянщики по сто разів переглядали «Гараж», вражені тим, «як йому це дозволили», і потайки вірили, що завдяки таким, як Рязанов, зображена ним гнила махина завалиться. «Широка страна моя родная — потому и будет долго гнить», — писав Рязанов. І як у воду дивився.
У старі часи він був усесоюзним утішником. Але в нові зі своєю творчістю не вписався: надто вже стрімко завалився колишній світ, який він старанно повергав, а з теперішнім вони виявилися один одному не потрібні. Коли ще було здоров’я, вже не було грошей на фільми. Певно, міг подружитися з Мінкультом. Не став цього робити. Він утішав нас у своїх фільмах, але в житті рубав не замислюючись. Рязанов один із небагатьох виступив проти антисирітського, садистського «закону Діми Яковлєва», відкрито назвавши його «законом Ірода». У березні 2014 року серед 140 кінематографістів підписав лист російського Кіносоюзу, що засуджував інтервенцію РФ в Україні. Уже коли в Росії щосили закручували гайки, він не побоявся в одному з інтерв’ю сказати: «Я очень многие поступки Ельцина одобряю. Но единственное, что я не могу ему простить, — это то, что он назначил такого преемника, который, во-первых, просто поднял опять, так сказать, то, что было отодвинуто историей, — слой этих жадных, страшных, темных людей, которые представляли у нас самые страшные, злые силы, за которыми стоят толпы казненных, окровавленных и так далее, и так далее».
Читайте також: У Москві помер кінорежисер Ельдар Рязанов
Писати про Рязанова — це все одно що спробувати переповісти все своє життя. Життя людини, яка народилась і сформувалася в СРСР, без нього немислиме: Ельдар Алєксандровіч проріс у це життя, він залишається там, раз по раз оновлюючи кров і не даючи забути, що ти не вмер.
Рязанов, як будь-який митець радянських часів, був великим шифрувальником. Мало хто замислюється над тим, що найкращий, найбездоганніший його фільм «Бережись автомобіля» — це блискуча шифровка, зразок езопової мови в радянському кіно плюс суцільна сатира на все, на що тільки можна було навести приціл своєї режисерської гвинтівки. Починаючи з невинної пародії на Ґріґорія Козінцева та його «Гамлета», який вийшов на рік раніше, із тим самим Гамлетом-Смоктуновскім і закінчуючи зовсім уже політичними алюзіями. Або ж «Беломора» нет, но есть «Друг». Це кінець «відлиги», і нагадування про те, що Біломорканал повинен відійти в небуття, тоді було цілком сміливим і зовсім не зайвим. Тепер навіть здається, що пророчим.
А персонаж Євстіґнєєва, що пропонує «замахнуться на Вильяма нашего Шекспира»? Солодкава радянсько-чиновницька недолугість під виглядом нового слова в культурі — та це ж викапаний (збірний) керівник Мінкульту!
«Карнавальна ніч», із якої, власне, все й почалося, з’явилася на екранах невдовзі після знаменитого ХХ з’їзду партії. Ця кінострічка — улюлюкання, свист у спину сталінізмові, що відходив, його веселий похорон, хуліганська дуля в пику Оґурцовим — тим, на кому тримався режим. Рязанов був іще молодий, вірив, як і всі, що це не повернеться. З роками зрозумів, що помилявся: усе в його країні йде по колу. І мав мужність визнати помилку. Тому з’явились і «Гараж», і «Про бідного гусара замовте слово», і «Забута мелодія для флейти», і «Дорога Єлєна Сєрґєєвна», і «Небеса обітовані» — фільми, у яких режисер сказав про співвітчизників і про устрій побудованого ним світу все, що думав. Рязанов не був дисидентом. Тобто був більш ніж дисидентом — Митцем. Салтиков-Щєдрін від кінематографа, він як справжній художник роз’ятрював рани, страждав разом із країною, а тому лаяв її на чім світ стоїть. А потім сміхом та гумором сам оті рани й заліковував. Але не залікував: країна виявилася неоперабельною.
Жить бы мне в такой стране,
Чтобы ей гордиться.
Только мне в большом г…не
Довелось родиться.
Нехай перехреститься той, кому ці рядки видаються непатріотичними.
Нехай там, на небесах обітованих, де Рязанов зараз, йому зарахуються і наш сміх крізь сльози, і його відвага, і його біль за величезну безглузду країну, яку все-таки хоч трохи, на міліграм, на міліметр, він зробив менш безнадійною.