Салонні процедури

Центральною експозиці­­єю чергового Великого скульптурного салону ста­­ли кам’яні баби – на честь весни та обраного виставкового вектора. Хвилюючу те­му розвивають два спецпроекти і роботи всіх помітних скульпторів країни. Особлива подяка Зурабу Церетелі: якби його витвори таки до­їхали до столиці, Салон не справив би загалом позитивного враження.

 

 

Кажуть, що українці – народ гостинний, а повага до всього великого глибоко сидить у наших генах. Мабуть, так і є, бо як інакше пояснити маніакальне бажання вітчизняних арт-форумів бачити на своїх святах Зураба Костянтиновича. Щоразу президент Російської академії мистецтв із ентузіазмом приймає запрошення, ретельно прояснює деталі й зрештою кокетливо зникає.

 

Великий скульптурний салон, який 3 березня стартував в Українському домі, не виняток. Спеціальний московський гість на відкриття форуму не приїхав і власних бронзових «візиток» не надіслав. Внесок Церетелі обмежився плакатними – приблизно два на півтора метра – світлинами. Ці транспаранти нагадують нам, чим займається головний різець Росії і завдяки чому він так зветься. Вразливим особам, які щиро вважають слова «скульптура» та «пластика» синонімами, на це краще не дивитися: може зробитися зле.

 

З-поміж наших митців гідне партнерство йому міг би скласти хіба Олег Пінчук. З усіх скульптур Салону-2009 його творіння традиційно «най-най». Найдорожчий ску­льп­­тор країни представив найбільших і найголосніших потвор – колючих бронзових жаб. Мону­­мен­­тальність земноводних підкреслюють звуки авторського відео. Розташований поряд телевізор нашпигований фальшивим дівочим співом, чоловічими вигуками та іншими несимпатичними фонетичними явищами в режимі форте і фортисимо. Треба віддати Пінчукові належне: первинне завдання митця XXI століття – за будь-яких умов привернути увагу глядачів – він завжди вирішує на «відмінно».

 

 

 

Цілком упоралися з ідейним навантаженням тимчасові мешканці першого поверху Українського дому. На почесних постаментах – кам’яні баби з косами, чашами, шаблями, стрілами та дорогоцінні історичні булижники з написами й різьбою. Це – половецькі «вартові степу». Зібрані по етнографічних музеях Дніпропетровська, Києва та Донецька, тепер унікальні експонати ІV тис. до н. е. – ХIII ст. н. е. колись прикрашали собою могили стародавніх воїнів-інтернаціоналістів, які невдало зазіхнули на чуже.

 

Пізніше скульптури виконували важливу роль стовпів в огорожах сільських хат. Зірка колекції – Керносівський ідол, знайдений у богом забутому хуторі Дніпропетровської обла­сті – здійняв фурор світового рівня на виставкових гастролях у Європі. Одна біда: вишукана краса баби з Керносівки вимагає спеціальних лабораторних умов, які неможливо створити на жодному з п’яти поверхів Українського дому. Будемо сподіватися, що своєрідне минуле зробило статую нечутливою до побутових негараздів.

 

Салон уперше в історії свого існування має чітко заявлену тему – архаїка. Її пульс б’ється не лише серед баб та бовванів (від іран. «палван» – богатир), але й поверхом вище, де розташувалася мала пластика сучасних українських майстрів. В унісон із головною піснею Салону-2009 співає Олександр Сухоліт. Наш славетний портфельний скульптор, яко­­го – і це диво­­­­виж­­но – однаково глибоко шанують усі. А саме: олі­­гархи, колекціонери, галеристи, мистец­тво­­знав-­­
ці, музейні бабусі та випадкові глядачі, які товчуться посеред спецпроекту «Моя архаїка» з десятої години ранку.

 

Тут жодного офіціозу, незрозумілих ідей чи зайвих претензій. Неначе виваляні в землі бронзові фігурки зайняли свої місця на підлозі, столиках, полицях і підставках. Пер­­вісність сухолітівських «Пастухів з тваринами», «Нахиленої фігури», «Бать­­ка з немовлям», «Сидячої жінки» тощо підкреслює стильна «недоробленість» форми й анонімність óбразів. Скульптор зупиняється в ту мить, коли зі шматка бронзи чи мармуру звільняється біблійна сутність майбутнього героя. «Недорізані» на цей момент істини подробиці такими й залишаються: в «Моїй архаїці» не місце особистим рисам. Сухоліт давно живе в метафізичному космосі, шукає першооснови буття і працює так щиро й відверто, мовби йому за це не платять численні замовники.

 

 

 

Щодо вітчизняних різьбярів, які в космос не літають, то тут усе водночас і просто, і складно. Просто – тому що українська скульптура вже років сто нагадує пластиліновий мультфільм студії «Пілот»: шматок пластичного матеріалу, форма, перетворення на шматок пластичного матеріалу, знову форма… Збагнути, хто на кого вплинув або хто в кого передряпав цей нахил голови або ту ефектну позу – не проблема навіть для юних відвідувачів міських студій образотворчого мистецтва.

 

Труднощі починаються там, де потрібно зробити кроки ліворуч або праворуч від бронзового академізму. Поки нашим скульпторам це дається з величезним зусиллям, дарма що з-поміж них віртуозів у технічному сенсі не бракує. Салон-2009 пропонує незламані ураганами сучасності традиційні жанри: ню (Юлія Укадер, Василь Корчовий, Володимир Протас, Назар Білик, Михайло Вертуозов), сюрреалістичні композиції (Ігор Гречаник, Юрій Багаліка, Світлана Карунська, Наталія Мудрук), абстрактні художні об’єкти (Василь Татарський, Олександр Смирнов, Олександр Рідний), жанрові сцени та різновиди вертепів, до яких не звертався тільки ледачий.

 

Королями Салону відчувають се­­бе скульптори-архаїсти, які черпають наснагу в невмирущій трипільській культурі. Відверто кажучи, краще б усі ці неополовецькі кам’яні цикли, давно розтягнуті на декор дешевих українських сувенірів, залишилися б там, де народилися, – в майстернях. Тоді, може, національна скульптура перевернула б набридлу етнографічну сторінку та розпочала творчий пошук у принципово іншому напрямі. Наприклад, звернулася б до експериментів із матеріалом. Уже років 20 у новаторах цієї справи ходить харківський професор Олександр Рідний, спроможний зробити скульптуру не тільки з бронзи, дерева, мар­­муру й пісковику, а й зі сміття і пір’я. Про пластик, силікон, поролон, повітряні ку­­ль­­­­ки, живі квіти та гумові іграшки, які з легкої руки британця Джеффа Кунса широко використовують у сучасній європейській скульптурі, в нас ще не чули.

 

 

 

 

Якщо у когось виникає питання щодо цільової аудиторії Великих скульптурних салонів (у багатіїв є свої перевірені місця купівлі, бідним це не по кишені, фахівці більшість експонатів бачили на поточних виставках, а відомих закордонних арт-критиків і арт-дилерів до нас не запрошують), хай погляне на Ігоря Воронова – бізнесмена, шанувальника прекрасного і неодмінного учасника проектів «Арт-Києва».

 

У колекції Воронова близько 1000 витворів мистецтва – точніше він і сам не може сказати. Таке багатство потребує приміщення для показу, якого бракує бізнесменові. Нам на радість, він охоче користується послугами Українського дому, час від часу демонструючи там роботи улюблених авторів.

Задану архаїчну тему підтримує жіноцтво спецпроекту «Кабінет Джакометті та історичний авангард у скульптурі». Чудернацький ніс юної коханки Пабло Пікассо Луїзи Вальтер, масивні зади неназваних грацій Олександра Архипенка, дистрофічні пан­­ночки Жака Ліпшиця, загадкові створіння Генрі Мура та Константіна Бранкузі. Все це і багато чого іншого Воронов привіз із-за кордону.

 

В повітрі зависає питання – як дорого це йому обійшлося? Адже стогнуть наші збирачі артефактів здебільшого тому, що не можуть доправити на батьківщину придбане ні з Європи, ні зі Штатів: драконівські митні закони накладають на ввезення цінного товару величезні податки.

 

«Гроші – категорія відносна, – розмірковує Воронов. – Для багатої людини і мільйон – не гроші… А законодавство в Україні нормальне. В будь-якій країні світу з цим є проблеми. Справді, купувати щось у нас набагато складніше, ніж у Європі. Але, я думаю, скоро все це зміниться».

 

Сподіваючись на краще, згадаймо один історичний анекдот про митницю США, що вже став хрестоматійним. За океаном усе навпаки: прикордонних поборів за ввезення художніх робіт немає. Яким же було обурення директора нью-йоркського МоМА Едварда Стайхена, коли американські офіцери почали вимагати мито за абстракцію Бранкузі, яку директор транспортував із Європи. В чудерна­цькому предметі витвору мистецтва вони не розпізнали. Стайхен гроші дав, а потім звернувся до суду й виграв справу. Пізніше шедевр «Птах у космосі» Бранкузі було продано на аукціоні Sothbey’s за рекордні для скульптури $27, 5 млн.