Сад-палац

 

На відміну від залюднених курортів кримського узбережжя у неформальній столиці кримських татар немає проблем із готелями. Їх достатньо, щоб направляти у керовані русла ріки мандрівників. Ресторани зараз широко відчиняють свої двері для гостей, а вервечки туристів майже не порушують неквапного плину провінційного життя Бахчисарая.

 

 

 

Ми привезли до Бахчисарая сутінки. На автовокзалі пересіли на маршрутку і вже за півгодини дісталися Ханського палацу. Десь поблизу розташований наш міні-готель. З усіх боків на горизонті відчувається важка гряда гір, їх майже не видно в пітьмі, а все ж здається, ніби ти на денці гірського горнятка. Відчуття підсилюють абсолютно безшелесні дерева. Підсвічений палац, палаючі вітрини поодиноких магазинів з неквапливими вечірніми покупцями і круті вулички, що розбігаються від головної артерії старого міста й тонуть в абсолютній пітьмі. І нам іти саме туди – у пітьму.

 

Намагаючись підсвітити дорогу мобілками, зазираємо за будинок, й очам відкриваються тисячі вогників, що пробиваються з теплих вікон, над якими височіють мінарети. І раптом чуємо протяжний спів – заклик до молитви. Заскочені ним, наче громом, не можемо поворухнутися й оговтатися від усвідомлення того, що ми в екзотичному татарському Криму. 

 

«У вікні мінарету мигнула тінь, і зараз розлігся спів муедзина – сумний, скрипучий та жалібний», – писав про це натхнений Кримом Михайло Коцюбинський майже століття тому. За браком світла нашими най­яскравішими першими враженнями від Бахчисарая теж стали звуки.

 

Вже пізніше розпитуємо місцевих мешканців Наджиє і Тимура, як же люди дістаються найвіддаленіших будиночків. «Так, треба бути місцевим, щоб відшукати ці стежки й не заблукати», – погоджується Наджиє. У місті помічаємо польські назви, а в готелі – рекламний проспект польською, що запрошує відчути орієнтальну екзотику із сонетів Адама Міцкевіча. «Майже 70% наших клієнтів – іноземні гості, – пояснює Альона, господиня вілли, де ми оселилися. – Польща, Штати, Західна Європа, Ізраїль – це географія минулого року. Вони, на відміну від наших співвітчизників, віддають перевагу активному відпочинку, а не відлежуванню на пляжі. Ця частина Криму приваблює їх більше, ніж, приміром, Південний берег, тож вони затримуються у нас на довше, а до моря роб­лять вилазки».

 

Дізнаються іноземці про цю віллу в Бахчисараї через рекламу на Lonely Planet, а персонал готелю впорається і з англійською, і з польською мовами, та й російську тут ще не забули.

 

 

 

 

Бахчисарай схожий на сережку, пірсинг у кам’яному пупі Криму. У вечірній пітьмі гори лише відчуваєш, зате зранку опиняєшся у справжньо­­му оточенні гір. Застиглі хвилі кам’яних брил підбираються все ближче і ближче до дороги, аж поки не випирають прямо на неї, нависаючи над проїжджими й перехожими. Корали будиночків і дворики розростаються вгору і починають проростати просто на скелях, а поселяни у своєму побуті вже мало відрізняються від ластівок або монахів, які селилися поблизу Бахчисарая ще у VI столітті. 

 

До старих будинків щільно присусіджуються новобудови, що виступають над дорогою масивними фундаментами та грубими стінами з ракушняку. Каміння – основна стихія цього міста: залиті бетоном нерівні міські площі, дороги з гравію та піску, викладені з місцевого каменю паркани й доріжки, нескінченні сходи, старовинна рудо-червона черепиця, покроплена дощем і поросла мохом… А просто над дахами – природні сфінкси долини річки Чурук-Су: вигадливої форми й незбагненної величі витворені вітром вапнякові «обличчя» до 20 м заввишки.

 

Дорога до міста-фортеці Чуфут-Кале неблизька, але приємна. Що далі у глиб гір, тим далі від цивілізації. Тут хочеться говорити про міфологію індіанських племен, партизанські вій­­ни, про відлюдкувате існування якнайдалі від суєти. 

 

Сидимо на дерев’яній лавці над долиною на самому краєчку плато, наче кажани над прірвою. Добре чути, як унизу на стежці під горою перемовляються поодинокі туристи. Прислухаємося і в дзвінкій тиші вихоплюємо окремі слова: «Форос», «ракушка», «курс бакса».

 

Тим часом сонце виходить з-за хмар і протягом найближчої півгодини сідатиме за гірський обрій. У кам’яному місті-фортеці є й вулиці: Бурунчакська, Середня, Кенасська і Головна. Перейшовши печери і діставшись мавзолею Джанике-Ханим, прямуємо далі, щоб визирнути з іншого краю плато. На самому дні під горою зміїться тоненька піщана дорога, вздовж якої тягнеться лінія електропередач – мабуть, до якогось віддаленого поселення. 

 

У плато, на якому стоїмо, видов­бана ще одна печера, в яку ведуть сходи. Намагаючись відчути бодай на хвильку смак і атмосферу справжнього відлюдництва, спускаємося у черево скелі. А втім, даремно, бо побачене там тільки зіпсувало настрій – на стіні печери написано: «Київ». 

 

 

 

Вдосталь наблукавшись містечком, запримітили ресторацію «В гостях у хана». До звукових і зорових вражень додаються ще й смачні запахи. Як не скуштувати кримськотатарської кухні в одному з місцевих ресторанчиків? Ханів виявилося аж три: кухар, офіціант і музика. Вже наступного дня ми бачили «У ханів» веселу компанію, яка гучно святкувала щось, проте цього вечора ми – єдині гості. І такі бажані, що часом стає аж незручно від надміру уваги. Сьогодні все для нас – кухар смажить для нас справжні місячноподібні чебуреки, офіціант не втомлюється кружляти, підливаючи кримські вина, а музика присвячує нам пісні, які під власний акомпанемент і виконує, люб’язно перекладаючи для нас слова.

 

Густий суп-лагман, чебуреки, ­голубці у виноградному листі (япрак сармаси), домашня локшина з квасолею (сюзме бакла)… Такої кількості екзотики за раз не з’їси, але головне – почати. Прижилися у кухні кримських татар і середньоазійські страви країн вигнання. Андижанський плов у жодному разі не можна запивати холодною водою – лише зеленим чаєм. До чаю подадуть парварду, що потрапила до кримськотатарської кухні, найімовірніше, з таджицької. Ці пористі карамельні ласощі виготовляють із цукру, лимонної кислоти та борошна.

 

 

 

Столиця кримських татар лежить у долині річки Чурук-Су, що відділяє Ханський палац від решти міста. Така вузенька, що її можна перескочити. Обережніше! Як у справжньому середньовічному місті, тут іноді виливають помиї на дорогу. На зупинці поміж звично одягнених людей стоять мілітаризованого вигляду молодики у масивних чоботях – тутешні «козаки». Біля магазинів збираються місцеві старці з громіздкими пакунками макулатури – постукують ціпками по землі, ведуть розмови. Міські пси лежать на залитій бетоном площі, немов сфінкси. 

 

Ханський палац різко контрастує із занедбаністю міста. Потрапивши за його мури, опиняєшся в іншому світі – з прекрасними кущами, фонтанами, палацом, гаремом і білими банями мечеті. На лавках у дворі палацу читають газети і відпочивають не тільки подорожуючі, а й місцевий люд – прогулюватися доглянутим двором набагато приємніше, ніж його околицями. Звідси ціле місто виглядає інакше – довершеніше.

 

У закутках Ханського палацу подорожні люблять вдивлятися у тіні Пушкіна, Міцкевича, просвітителя Ізмаїла Гаспринського. Берегині-наглядальниці пояснюватимуть, де жив і де молився той чи інший хан, через які двері проникав до гарему. Якщо зумієте, можете зрежисерувати в голові фільм «Дрімотний палац» за невідзнятим сценарієм Параджанова. 

 

Старі ж татарські хатки за мурами нагадують прекрасні руїни. Не знаєш, що саме робить їх притягальними: їхній вік, плями і розводи на давно не фарбованих стінах чи їхній «бекграунд» – веремія виселень, плачу і метушні, страху, що забився у щілини долівок. А може, лунка тиша порожніх кімнат, пилюка, павуки, цвіль? 

 

Це місто багато пам’ятає, проте вперто мовчить. Але у цьому мовчанні неможливо не почути прихованого, задавленого, недосказаного – воно висить у наелектризованому повітрі. Кримськотатарські водії думають про це, ганяючи свої маршрутки від вокзалу до Старосілля, що колись було Салачиком. Пам’ятають про це і сучасні мешканці старих будинків, стежачи за тим, щоб на ніч завжди зачинялися хвіртки. 

 

Відчиненими їх залишають лише підлітки, прямуючи до центральних кафе на дискотеки. Вони, на відміну від їхніх батьків, вже нічого не бояться.