На попередньому розвороті цього числа Тижня виступ людини, яку можна вважати незаперечним моральним авторитетом в Україні. Тарас Возняк – один із тих інтелектуалів, чиєю думкою не можна нехтувати, навіть якщо вона тобі стає в горлі руба. А вона-таки стає.
Якщо спробувати спростити думку пана Тараса, вона зведеться до простої тези, що не раз звучала останнім часом у патріотичних колах, зокрема й на наших сторінках: «Усі вони однакові, але цей хоча б український». «Вони» – це всі гамузом наші політики, правлячі еліти, decision makers. «Цей» – певна річ, нинішній президент Віктор Андрійович Ющенко. Патріоти (вживаю це слово без лапок і без жодної іронії) ладні дарувати йому всі свої розчарування післямайданних років лише за щирість і впертість, з якою він обстоює українські цінності. Але в цій індульгенції є, якщо замислитися, частка якщо не цинізму, то принаймні зневіри.
Погодившись на утятий проект недоєвропейської України – з бандитами на волі, але шаною жертв Голодомору, з вертикаллю корупції, але першокласним музеєм (одним), з олігархічною домодерною економікою, але пам’яттю про розквіт давньої доби, – ми автоматично визнаємо: наша Батьківщина так чи інакше неспроможна на системні зміни, тож приречена довічно перебувати на задвірку цивілізації й звідти пишатися своєю ментальною величчю. Можливо, згадані вище культурницькі заходи самі по собі змінять свідомість українців настільки, що вони перестануть давати хабарі, почнуть кидати недопалки в урни й урешті-решт стануть успішною нацією? Ви вірите? Я – ні.
Якраз я вбачаю у президентських ініціативах не лише сентиментально-культурний, а й прагматично-політичний зміст. Усім відомий прецедент, коли спільне випробування перетворило розрізнених і розгублених людей на потужну сучасну націю. Звісно, йдеться про єврейську катастрофу і роль її усвідомлення як самими євреями, так і світовою спільнотою в створенні держави Ізраїль. Та Голодомор не став українським Голокостом у тому сенсі, що його відзначення не згуртувало українців, навіть, здається, навпаки. Можна сперечатися, чому саме: через пропаганду сусідньої держави та ідеологічної п’ятої колони; через нечітко сформульовані послання, що не зачепили вельми різноманітні цільові аудиторії; через відсутність авторитету і професіоналізму носіїв, які мали б ці послання поширити, протокольно-совіцький стиль, поза яким вони не вміють спілкуватися; нарешті, через те, що заклики до єдності в спільному горі сприймалися народом у контексті всіх інших слів та дій влади. Довіру нації випробовували так довго і ретельно, що коли до неї звернулися зі щирими й необхідними словами, то вона їх не почула.
Я розумію бажання президента залишитися в історії українським Помпіду, спорудивши Мистецький арсенал – Лувр, Бобур і Орсе – під одним дахом. Тільки, перепрошую, створити сучасний музей на тлі катастрофічної злиденності всіх інших осередків культури – це все одно, що спробувати побудувати комунізм в одній окремо взятій країні. Мені так само близьке і зрозуміле прагнення Віктора Андрійовича перекодувати традиційну спадщину відповідно до модерної (чи то постмодерної) світової системи координат – зробити її престижною, дорогою, запитаною, бажаною… Тільки ресурс підлабузництва навряд чи достатній, щоби номенклатурна мода стала загальнонародним захопленням. Щойно, як справедливо зазначив пан Возняк, у кріслі номер один з’явиться будь-хто інший, мода на глечики і вишиванки надовго зміниться на природнішу для цього середовища моду на Brioni та Patek Philippe.
Марно милуватися «зворушливо-смішним дивацтвом». Відповідальний лідер нації може дозволити сміятися з себе (французи охоче сміялися з де Голля), але в жодному разі не має допускати, щоби сміялися зі справи його життя. Якщо ти поставив за мету повернути народові його пам’ять, мусиш забезпечити запас міцності. А він забезпечується не моральною правотою, не особистою переконаністю, а послідовною наочною трансформацією країни. Власне, всім тим, що обіцяли на Майдані чотири роки тому: зміною не лише ритуалів, а й практик, за словами пана Возняка. Інакше ситуація описуватиметься знаменитим прислів’ям: велич науковця вимірюється тим, на скільки років він загальмував розвиток науки у своїй галузі.