Увечері 16 травня я приїхала на київський вокзал чекати свій потяг до Львова. Окрім звичних оголошень, біля табло лунали цікаві електронні ритми — і вони гарно синхронізувалися з голосом дикторки. Виявилося, що це благодійний виступ діджейок на підтримку збору для придбання жіночих анатомічних бронежилетів. «Це одночасно перформанс, збір та публічний акт підтримки жінок на фронті», — прокоментували організаторки «Залізних ритмів захисту».
Який показовий акорд, — подумалося мені. Привернення уваги до жінок, їхніх потреб і здобутків дійсно потребує креативних рішень, і сестринство відіграє в цьому провідну роль.
Попереду мене чекав літературний фестиваль про жінок в українському каноні, який ми з колегами з Українського католицького університету організували, щоб поміркувати про змінність уявлень щодо класики, чинники й агентів впливу на канон, форми нагадування про письменниць у міському просторі та повернення із забуття через перевидання.
Від поодиноких голосів до паритетності
Ростислав Семків читає лекцію «Шлях до паритетності: жіночі голоси в каноні української літератури»
Якщо ви читаєте класичну літературу і вважаєте її цікавою, то ви з високою імовірністю знаєте про книжки Ростислава Семківа «Пригоди української літератури», «Як писали класики», «Як читати класиків», «Як читати українських класиків». Якщо ви цікавитеся жіночими питаннями гендеру та ідентичності, ви, вочевидь, слухали подкаст Ростислава Семківа та Віри Агеєвої «Шалені авторки».
Читайте також: Читацькі м’язи й формування спільноти: оновлене знання про літературу від Галети й Семківа
Ростислав Семків міркує про канон як теоретик літератури, викладач Києво-Могилянської академії та видавець канонічних текстів (Смолоскипівська «біла» серія вибраних творів — одна з перших серій класики, ще до того, як це стало мейнстримом). Пан Ростислав жартома пропонує зазирнути в альтернативну історію, в якій швидший поступ технологічного прогресу міг би прискорити відхід від патріархального укладу, і це призвело б до зовсім іншого канону, де жінки могли б бути авторками ключових творів та наставницями для молодих талантів. Проте й у дійсності українська література, на відміну від багатьох інших, має сильні та впізнавані жіночі постаті майже в кожній історичній епосі.
Читайте також: «Відчувати лет свободи — Дай мені цю насолоду». Українська жіноча література доби бароко
Якщо поглянути на документальні свідчення — фотографії письменницьких кіл, можна простежити поступове збільшення присутності жінок. У ХІХ столітті жіночі голоси в літературі були поодинокими — Ганна Барвінок, Марко Вовчок, Олена Пчілка були єдиними жінками у своєму творчому оточенні. Світлини письменницьких зібрань відображають шлях від суто чоловічого клубу кирило-мефодіївців та здебільшого чоловічих зібрань Старої Громади до святкування 100-ліття нової української літератури, де жінок уже більше, а ще більше за кадром. На початку ХХ століття розквітло ціле молодше покоління письменниць і в Галичині, і в Наддніпрянщині. У 1920-х у підрадянській Україні помітний спад жіночої присутності: на тлі селянської повені, що ринула підкорювати місто, освічені жінки-містянки складали меншість і аж ніяк не були привілейованими. Найвідомішими сьогодні є імена Марії Галич, Наталі Забіли, Варвари Чередниченко, Раїси Троянкер. І тут доцільно поміркувати про чинники нагадування про певних постатей, як-от збірка «Моя кар’єра» упорядниці Ярини Цимбал у серії «Наші 20-ті», що нагадала про Галич, чи фільм «Будинок “Слово”», що зробив Троянкер культовою зусиллями Любові Якимчук. Літературний канон активно переформатовується, включаючи «недовідомих», але цікавих авторок.
У «вільному світі» тим часом творили українські емігранти, що після поразки у війні за незалежність 1917–21 років оселилися здебільшого в Чехословаччині та Другій Речі Посполитій, і в їхньому середовищі жінок було приблизно порівну із чоловіками. Вони не зробили спільного фото, але на численних поетичних зібраннях і ювілейних вечорах разом із Маланюком чи Ольжичем збиралися й поетки Празької школи — Оксана Лятуринська, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Галина Мазуренко, Ірина Наріжна. Нью-Йоркська група продовжила цю тенденцію, так само як і шістдесятницьке коло, де не бракувало потужних жіночих голосів і в літературі, і в дисидентському русі.
Якщо поглянути на динаміку Шевченківської премії, протягом 1961–2016 років кількість жінок-лауреаток була низькою (близько 10%). Після зміни статуту та «омолодження» складу комітету жінки стають лауреатками щороку. Конкурс видавництва «Смолоскип» для молодих авторів свідчить про збалансоване співвідношення жіночих і чоловічих голосів (71 чоловік і 75 жінок за 32 роки конкурсу). Загалом починаючи з 1990-х відбулися позитивні зміни в сучасному літературному процесі й фактично досягнуто паритетності (попри те, що окремі жанри популярної літератури, наприклад, гумористика, досі асоціюються з чоловіками). Важливим кроком є літературний конкурс для військових, що віщує появу багатьох сильних текстів. Це унікальна ситуація для української літератури, адже військовослужбовиці-жінки, які пишуть, привносять новий досвід та погляд, відмінний від традиційної комбатантської літератури.
Ці тенденції підживлюють інтерес і до письменниць минулого, які повертаються із забуття.
Шляхи повернення до канону
Ольга Петренко-Цеунова, Данило Ільницький, Діана Андрієвська, Оксана Павленко під час публічної розмови «Канонічні письменниці: стратегії видимості в міському просторі та медійному дискурсі»
Друга розмова в межах фестивалю була присвячена стратегіям нагадування про незаслужено забутих письменниць: через політику пам’яті, медійні проєкти та просторові практики комеморації.
Починаючи з 1990-х років значний вплив на підсвічення жіночих голосів мали перші гендерні студії Соломії Павличко, Оксани Забужко, Тамари Гундорової, Віри Агеєвої. Саме вони почали говорити про жіноче письмо та аналізувати українську літературу через гендерний аспект.
Читайте також: Соломія Павличко, легенда української гуманітаристики
Однак, як зауважила директорка Divoche.media Оксана Павленко, поза межами «бульбашки» про це й досі мало знають. Різні спроби входження письменниць до літературного канону, від називання Лесі Українки «одиноким мужчиною» до іменування Оксани Забужко «четвертою Лесею» (після Лесі Українки, Олени Теліги, Ліни Костенко), засвідчують патерн обмеженого сприйняття жіночої творчості. Сучасна рефлексія на 90-ті та нульові роки в українській культурі може стати підставою для глибшого дослідження та популяризації тодішніх літературознавчих студій.
Медіа відіграють ключову роль у збільшенні видимості жінок-письменниць, використовуючи «інфоприводи» для нагадування про тих, кого не варто забувати, — вихід нових книжок (наприклад, перевидання «Людоловів» Зінаїди Тулуб), перейменування вулиць (як-от вулиця Наталі Кобринської в Києві), проведення заходів (на кшталт курсу про жіночі голоси в українській літературі від Літосвіти). Важливими є й книжкові клуби, які знайомлять читачів з українськими авторками. Прикладом успішної медійної кампанії є популяризація Олександри Екстер, де вихід книжки, публічні лекції в її колишній майстерні та створення колекції одягу популяризують художницю.
Процеси декомунізації та зростання інтересу до забутих авторок синхронізувалися, але це не завжди призводить до значної кількості нових жіночих імен у міському просторі. Важливою є медійна підтримка перейменувань вулиць, щоб пояснити, хто ця жінка й чому її ім’я важливе. Успішними прикладами у Львові стали вулиці дисидентки Ірини Калинець, письменниці-мандрівниці Софії Яблонської, художниць Стефанії Шабатури та Софії Карафи-Корбут. Важливо також звертати увагу на жінок-науковиць, чиї імена часто залишаються поза увагою гуманітаріїв. як-от Катерина Ющенко, перша українська програмістка, — на її честь також з’явилася вулиця у Львові. Натомість деякі пропозиції з перейменування так і не були прийняті через брак обізнаності, і це підкреслює потребу в безперервній присутності імен на різних рівнях — від академічних досліджень до масової популяризації, з доступністю текстів (перевидання, електронні та аудіокнижки), а також різноманітними форматами контенту — відео, подкасти, комікси, нонфікшн про діячок, включно з дитячим, як «Оця Марія звірів малювала» Світлани Тараторіної про Марію Примаченко.
Усе це потребує ресурсів та державної політики профільних органів — Міністерства культури, Інституту книги. Наразі йдеться здебільшого про локальні проєкти, які, навіть дуже креативні та успішні, не можуть масштабуватися без підтримки. Важливо, щоб існував механізм спадкоємності між різними ініціативами, а держава підхоплювала успішні низові проєкти, забезпечуючи їхню безперервність та присутність на міжнародному рівні.
Водночас офіційні пам’ятники й безликі меморіальні таблички працюють не завжди — з часом вони зливаються з пейзажем і так і не стають «місцем пам’яті». Успішним прикладом «місця пам’яті», що працює, є монумент Олені Телізі біля Бабиного Яру в Києві, котрий, попри трагізм місця, показує життєствердну, вітальну постать поетки. Біля нього часто є квіти.
Процеси національного самоусвідомлення після Революції гідності значно актуалізували запит на українську еліту. Співзасновниця видавництва «Стилет і стилос» Діана Андрієвська нагадала, як радянська ідеологія дискредитувала поняття еліти і спотворювала образи таких постатей як Леся Українка, затираючи її аристократичне походження. Нині відбувається переосмислення середовища Косачів — Старицьких — Лисенків, зокрема через театралізовані проєкти Українського Парнасу, що стають важливим чинником для розмови про українську еліту, її освіченість, світогляд, цінності.
Водночас є й інші постаті, які не встигли «забронзовіти», бо були взагалі забуті. Прикладом є Наталя Романович-Ткаченко, чиє життя та творчість втілюють долю пасіонарної жінки, яка поєднувала революційну діяльність із материнством. Її тексти, написані «озираючись на колиску», є унікальним свідченням доби. Існує великий запит на інформацію про таких людей, і часто подкасти та популярні статті випереджають академічні дослідження у задоволенні цього запиту.
Ірина Вільде та Софія Яблонська останнім часом стали значно відомішими, їхні твори читають, їхніми непересічними долями цікавляться. Але не бракує й забутих, хоча не менш гідних імен, як-от Оксана Керч, котра документально зобразила міжвоєнне середовище львівських художників на віллі «Качиний Діл», чи її сучасниця Дарія Віконська, авторка есеїв про місце української культури в європейському просторі.
Важливим є інклюзивний підхід до української літератури, який включає не лише українськомовних авторок, а й тих, хто творив на території України, належачи до інших культур, наприклад, єврейських письменниць, чиє життя і творчість пов’язані з Україною, як Дебора Фоґель і Зузанна Ґінчанка. Це розширює розуміння мультикультурності українського простору, адже письменниці були особливо чутливими до кількох вимірів прикордоння водночас — і фізичного, і метафізичного.
Певно, найцікавіші проєкти народжуються завдяки синтезу мистецтв. В Україні потужна традиція співаної поезії, і музика стає засобом глибшого пізнання тексту. Наприклад, у гурту «Три кроки в ніч» є альбом «Дорога на Буркут» на слова Лесі Українки. Учасник гурту і літературознавець Данило Ільницький зауважив, що твір розкривається зовсім по-іншому через музику, коли вдається відкинути академічні нашарування. Це дає змогу відчути щирий модус вислову, наприклад, сумніви Лесі Українки щодо доцільності власної творчості, що робить її образ ближчим. Такий досвід допомагає побачити в творчості авторок універсальні мотиви, які стосуються кожної людини, а не лише жіночого досвіду.
Перечитування класики
Третьою частиною фестивалю стала панельна дискусія, присвячена виданням канонічних авторок. Учасниці обговорювали серію «Жінки пишуть» від #Книголав, перевидання «Першого вінка» від «Creative women publishing», серію «Рядки з тіні» від «Ще одну сторінку» і серію «Vivat класика». Говорили про мотивацію перевидань та ідеї укладання серій, підходи до вибору, упорядкування та коментування текстів.
Головна редакторка #Книголава Дарина Важинська розповіла, що видавництво прагнуло видавати класику, але не повторювати вже існуючі видання. Оскільки #Книголав зосереджується на жіночому досвіді, було вирішено звернутися до творів жінок кінця XIX — початку XX століття. Ця ідея щасливо збіглась із задумкою Анастасії Євдокимової, що призвело до створення серії «Жінки пишуть». Серія, що включає прозу та драматургію, а можливо, й репортажі, побудована за тематичним принципом. Перша збірка — «Містянки» — присвячена тому, як жінки досліджували себе та місто. Два наступні видання розкриватимуть теми щастя та революції. Такий підхід дає змогу зацікавити читачів, для яких імена авторок можуть бути не достатньо знайомими, щоб придбати книжку, але актуальні теми та сучасне оформлення заохочують до прочитання різних за жанром і стилем класичних творів.
Видавництва «Ще одну сторінку» давно виношувало ідею видавати українську класику. Наразі серед виданих авторок — Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська, Грицько Григоренко, Любов Яновська, Варвара Чередниченко, Наталя Романович-Ткаченко, Леся Українка. Світлана Андрющенко наголосила, що порушені авторками питання були притаманні загальноєвропейському культурному простору початку ХХ століття. Багато з них були не лише письменницями, а й перекладачками, що свідчить про їхній високий культурний рівень та культуртрегерську місію. До того ж вони могли бути родичками, конкурентками чи кохати одних і тих самих чоловіків, що робить їхні історії ще більш захопливими.
Для видавництва «Creative Women Publishing» поштовхом до роботи з класикою стали питання ідентичності та пошуку опори в час повномасштабної війни. Співзасновниці звернули увагу на те, що «Перший вінок» — перший український альманах жіночого письма — жодного разу не був перевиданий. Артменеджерка видавництва Тетяна Жидак наголосила, що колектив вбачає у своїй роботі продовження місії «вінкоплетіння», започаткованої Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою, через серію дебютів «Проявляйся». Ця серія покликана відкривати нові імена сучасних письменниць-дебютанток, спрощуючи їм шлях до публікації та підтримуючи їхній голос.
Докторка філологічних наук Алла Швець поділилася досвідом перевидання жіночої класики спільно з видавництвами «Vivat» та «Creative Women Publishing», що постав із багаторічної наукової роботи з текстами Наталії Кобринської. «Перший вінок», на її думку, був соборницьким проєктом, що об’єднував українок Російської імперії та Австро-Угорщини. Цікаво, що перший наклад альманаху був проблемним як на етапі видання (зокрема через редакторські втручання Івана Франка), так і через брак покупців. Натомість нинішнє видання вже розійшлося двома накладами.
Тетяна Жидак, Дарина Важинська, Ярина Микитин, Алла Швець, Світлана Андрющенко під час дискусії «Жіноча класика у видавництвах: як формуються серії?»
Нині українська література не лише збагачується новими голосами, а й активно переосмислює традицію, повертаючи із забуття потужні постаті. Від перших поодиноких голосів до сучасної паритетності — це шлях, що потребує безперервних зусиль. Канон — динамічний, у ньому лишається і триває те, що читають, обговорюють, вважають цінним. І в цьому процесі, як і в діджейському сеті на вокзалі, є свій ритм і своя гармонія.