Про українську літературу, і класичну, і сучасну, за кордоном знають досить мало. Що, на вашу думку, заважає просуванню української літератури у світі, окрім фінансового чинника?
— Проблема криється також у традиційних академічних колах, бо багато перекладачів, які займаються українською культурою чи мистецтвом, — представники цих кіл. Тобто середовищ, які впродовж багатьох років лишаються незмінними. Гляньте, скільки в Америці російських, славістичних, східноєвропейських студій. Але там завжди присутня Росія й ті, хто працює в таких інституціях чи якось з ними пов’язаний, сприймають чеські, польські, українські студії як друго- чи третьорядні. Так звані російські студії вигідніші, вони мають більші преференції та підтримку РФ, зокрема й фінансову. Така ситуація незмінна не від холодної війни, а навіть давніших часів, тобто російський панславізм — це типовий стан справ. Змінити такі установки та практики й ставлення страшенно важко, бо самі люди не хочуть цього робити. Або справді вірять у винятковість Московії, у міф про Третій Рим, або це питання вигоди, бо звідти течуть гроші (поки що).
Бачу велетенську проблему в тому, що переклад української літератури здебільшого пов’язаний з академічними інституціями. Мені вдалася майже небачена річ: я почала перекладати й видавати книжки незалежно від будь-якої академічної інституції. Думаю, що переклади представників академічного кола й переклади, зроблені людьми з-поза нього, завжди існуватимуть паралельно. Видавці ж не мають чекати, доки викладачі скажуть їм, що, мовляв, є цікава книжка українського автора, яку перекладу я або мій студент. Думаю, Україні було б корисніше, якби існували ініціативи — нехай і комерційні — що допомагали б перекладати українську масову літературу, детективи, наукову фантастику та фентезі, дитячу літературу тощо. Орієнтація лише на академічні кола гальмує просування української літератури й культури загалом.
Читайте також: Емма Дейві: «Хто б міг подумати, що особи, які вчинили не так давно напад на Капітолій, зніматимуть стрічки про себе»
Більшість перекладеної іншими мовами української літератури — це белетристика й поезія. Сегмент науково-популярної літератури, написаної українськими авторами, лишається поки що поза фокусом уваги перекладачів та іноземних видавців. Отже, ваш переклад книжки «Україна. Історія з грифом «Секретно» Володимира В’ятровича, є певним перекладацьким прецедентом для Чехії?
— Свого часу я прочитала всі три видання цієї книжки. Ми знайомі з В’ятровичем, він допомагав мені з перекладом роману «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Відколи я прочитала його книжку, минув певний час. Я написала на неї рецензію для одного чеського журналу, зробила інтерв’ю з автором. Перекладання мене навчило, що не треба тиснути. Я чекаю на свій момент, коли переклад певної книжки справді потрібний і коли його сприймуть. Позаторік такий момент настав і для «Історії з грифом «Секретно».
Вихід такої книжки справді є прецедентом. Не певна, чи буде «Історію» перекладено угорською, німецькою або польською. Тому важливо, що ця книжка скаже щось нове чеському читачеві. Мені подобається її форма, яка дає змогу, якщо не хочеться, не читати книжку повністю. Маю вже низку реакцій на свій переклад: для багатьох чехів видання стало відкриттям. Так, вони знали про радянський ГУЛАГ і допити, але книжка В’ятровича розповіла їм історії різних конкретних людей: священників, євреїв, упівців, більшовиків тощо. Це розповідь про конкретні події, які відбувалися й у нас, хоча в трохи інший спосіб. Це історії універсального ґатунку, і їх завжди мало. Загалом я обираю собі для перекладу книжки, які подобаються саме мені, але також ті, що, як мені видається, принесуть щось нове чеському читачеві. Коли чехи дізнаються оте нове, то захочуть такої літератури. Багато з них мають уявлення про певні явища, сформовані російською пропагандою, яка в Чехії відверто жахлива. Я не можу брати до рук зброю й убивати, але можу боротися словом, можу розповідати правду людям, які довіряють отим конспірологічним теоріям, що поширює Кремль. Вони мають можливість цією правдою скористатися.
У нас, перекладачів з української мови, поле неоране. Перед нами стільки книжок, що ми вільні обирати, і коли це робимо, то ніколи не помиляємося. Також є книжки, які стосуються не політики, а більше культурної дипломатії. Коли я хочу, щоб люди читали літературу іншого народу, то маю пояснити, про що йдеться в цій перекладній белетристиці. Сучасна українська література порушує дуже багато проблем, зокрема й тему російсько-української війни. Але ви можете прочитати таку книжку без розуміння того, про що вона, бо не розумієте українських метафор чи алюзій. Така книжка може вам навіть сподобатися, але без розуміння її контексту у вас нічого не лишиться після прочитання, ви не здобудете нового знання.
Ви зазначили, що закордонний читач потребує розуміння українського історичного контексту. Отже, є сенс підтримувати переклади відповідної літератури?
— Те, що стосується, наприклад, російсько-української війни, справді лишається тільки в Україні, ми не вміємо донести цю інформацію до інших. Конкурувати з російськими грошима і впливом дуже складно, майже неможливо. Якби Україна робила так само, як Росія, то це означало б, що ви їдете тими самими рейками, що й росіяни. Це недобрий шлях — він веде туди, куди прямують Росія та росіяни. Українці мають знайти інший спосіб — інтелігентніший і цікавіший. Слід комунікувати крізь оті малі тунелі: через культуру, науку, літературу. До того ж малі шляхи й коштують набагато менше, ніж пропаганда. Але така робота потребує дуже тривалого часу, адже Росія має в цій сфері досвід століть, а Україна тільки починає.
Українська культура, зокрема література, перебуває в ситуації, коли треба дуже уважно думати, що, де й навіщо презентувати. Не можна очікувати, наприклад, що коли до Чехії приїде Сергій Жадан, то, щоб його побачити, збереться стадіон людей. Ні, він виступатиме в маленькій кав’ярні, в яку прийде кількадесят людей, що колись десь щось про нього чули. І це буде успіх. У плані просування культури й літератури треба хоч трохи довіряти їхнім симпатикам, які є в інших країнах, наприклад тим самим перекладачам.
Ви належите до когорти чеських україністів. Не секрет, що студії україністики принаймні в Європі нині переживають не найкращі часи. Власне, кому й навіщо потрібні наукові дослідження України?
— О, я сказала б, що всім. Я закінчила україністику в університеті міста Брно в 1993 році. Тоді університет отримав акредитацію від міністерства для відкриття спеціальності з української філології. Спершу не було майже нічого: ні викладачів, ні підручників, ні бази тощо. Після Оксамитової революції 1989 року будь-що зі сходу вважали поганим. «Геть від сходу!» — це гасло витало в повітрі, і чеське суспільство не хотіло нічого, що було на схід від нас. Ідеться про культуру, політику, економіку, будь-що.
Нині ситуація дещо змінилася. У Празі україністика стала частиною інституту східнослов’янських студій. Тепер на факультетах чеських університетів, де викладають україністику, переважають студенти з України. Думаю, що це не надто добра ситуація, бо було б важливо долучити до таких досліджень чехів, але їм бракує зацікавлення. Зацікавлення русистикою нині сильніше, ніж білоруськими чи українськими студіями. Ті, хто навчався на бакалаврських програмах з україністики, дуже рідко потім вступають на магістерські програми з цього самого фаху й часто йдуть вивчати щось інше.
Читайте також: Труднощі дорослішання
Думаю, така ситуація залежить від геополітичної ситуації, від зацікавлення широкого загалу культурою України. Попри те, що українці є найбільшою меншиною Чеської республіки, про вашу культуру відомо дуже мало. Я не бачу того культурного базису, який чеські українці створювали б самі для себе. Культура зводиться до вдягання вишиванок під час походу до церкви на Великдень, до писанок тощо. Це дуже геттоїзована громада. Чехи про українську культуру не знають, що є проблемою і самих чехів, і українців, які не хочуть виділятися.
Тобто представники української діаспори в Чехії не є агентами культурного впливу. Що, на ваш погляд, спричинило таку ситуацію?
— Україна має довгу, жахливу історію, коли її культуру прагнули знищити. Так відбувалося впродовж багатьох століть. Очікувати від українців, які сьогодні опинилися десь за кордоном, що вони активно творитимуть культуру чи будуть її носіями, нереально в якомусь великому масштабі. Ставлюся до цього факту спокійно. Думаю, емігранти з України чи люди українського походження, які не повертатимуться, але пам’ятатимуть, звідкіля вони походять, зможуть повернутися до української культури. Культура — це єдине, що триває, коли змінилися економіка, політика та релігія.
Вірю, що для цього українці мають, так би мовити, генетику. Але наївно очікувати, що це станеться через 20 років. Такий процес займе значно більше часу. Це не песимістичний, а радше цілком оптимістичний прогноз. Ми, перекладачі, є тими, хто цікавиться мистецтвом і культурою інших країн, і можемо тому процесу якось допомогти. Українцям потрібен час, щоб заново відшукати зв’язків із власною культурою. Тією культурою, яка довгий час була приречена на повну ліквідацію. Вірю, що українці з цим упораються. Я сама бачу неймовірні зміни від 1995 року, коли відвідала Україну вперше. Це дуже надихає. Українська нація впоралася з низкою проблем, хоча навіть не вірила, що зможе.
——————-
Рита Кіндлерова народилася 1974 року в Празі. Чеська перекладачка сучасної української літератури. Членкиня Чеської асоціації україністів, Товариства новогрецьких студій, Союзу перекладачів. Випускниця філософського факультету Університету Масарика в Брно, де вивчала новогрецьку та українську філологію. Переклала на чеську мову твори таких українських авторів, як Оксана Забужко, Юрій Винничук, Наталка Сняданко, Володимир В’ятрович та інших. Цьогоріч увійшла до трійки претендентів на здобуття Drahoman Prize, відзнаки для перекладачів з української мови на мови світу, заснованої 2020 року Українським інститутом, Українським ПЕН та Українським інститутом книги.