Ринок праці: зміна тренду

Економіка
19 Лютого 2018, 11:29

Від початку 2016-го в Україні спостерігається відновлення економічного зростання, яке поволі набирає обертів. Водночас саме в останні роки, зокрема після надання Україні безвізу, дедалі більшу увагу в інформаційному просторі став привертати активний пошук українцями роботи в сусідніх країнах ЄС. Що стоїть за цим? Різке зменшення зайнятості в країні після Революції гідності, про що твердять критики «розриву економічних зв’язків із традиційними ринками», переважно з Росією, чи зовсім інші чинники? Чи справді різке зменшення кількості робочих місць у ключових галузях української економіки почалося саме з 2014‑го? І як позначилося економічне відновлення останніх років на ситуації із зайнятістю в економіці загалом та окремих її галузях? Тиждень спробував відповісти на ці запитання й поглянути, які галузі економіки найактивніше нарощують зайнятість упродовж останніх років.  

Перше, з чим доводиться стикатися, коли намагаєшся розібратися в питанні зайнятості українців, — це умовність статистичних даних, значну частину яких Держстат отримує на основі оцінок, а не конкретних цифр. Чи не найточнішим індикатором того, що відбувається на ринку праці країни загалом, у таких умовах залишається інформація про зміну чисельності штатних працівників, зокрема й в окремих галузях.

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема

 

Коли порівняти дані за останні два роки: за грудень 2015-го та 2017-го, то чисельність штатних працівників в Україні за цей час зменшилася із 7 млн 845 тис. до 7 млн 630 тис. осіб, тобто на 215 тис., або 2,7% загальної кількості станом на кінець 2015-го. Саме відтоді, з I кварталу 2016-го, у країні після економічного обвалу 2014–2015 років розпочалося економічне відновлення, яке з більшим чи меншим успіхом триває досі. Таке скорочення відбулося переважно за рахунок Донецької та Луганської областей. У грудні 2015-го штатних працівників там налічувалося 613 тис. осіб, а в грудні 2017‑го — лише 505 тис. І ці втрати були зумовлені переважно припиненням обліку підприємств на окупованих територіях, які до березня 2017 року на підставі формальної реєстрації на підконтрольних Україні територіях включалися до офіційної статистики. Натомість без урахування Луганської та Донецької областей скорочення штатів за останні два роки відновлювального зростання становило лише 107 тис. осіб, або 1,5%. Та й це узагальнена цифра, адже окремі галузі втрачали або, навпаки, збільшували кількість робочих місць зовсім по-різному. Наприклад, ціла група галузей за останні два роки збільшила штат. Так, у торгівлі ця цифра зросла із 668 тис. до 705 тис. осіб (на 5,5%), наземному й трубопровідному транспорті — з 246,6 тис. до 265,7 тис. (на 7,7%). Але найстрімкіша позитивна динаміка спостерігається в авіатранспорті, хоча загальна чисельність працівників там усе ще незначна, однак за останні два роки вона збільшилася майже на чверть (із 6,8 тис. до 8,4 тис., або на 23,5%).

 

Коли порівняти дані за останні два роки: за грудень 2015-го та 2017-го, то чисельність штатних працівників в Україні за цей час зменшилася із 7 млн 845 тис. до 7 млн 630 тис. осіб, тобто на 215 тис., або 2,7% загальної кількості станом на кінець 2015-го

Навіть з індустріальним сектором економіки, через масові звільнення в якому внаслідок асоціації з ЄС та розриву економічних зв’язків із «традиційними» ринками так побиваються проросійські політики й експерти, не все так однозначно. Скорочення штатів в обробній промисловості: за останні два роки на 46 тис. осіб (з 1,3 млн до 1,25 млн), або на 3,6% сталося за рахунок Донецької та Луганської областей, де чисельність зайнятих у секторі зменшилася з 156,8 тис. до 107,4 тис. Як бачимо, йдеться про 49,4 тис., а отже, скорочення загалом по країні на 46 тис. означає, що за межами Донецької та Луганської областей в обробній промисловості за ці два роки кількість штатних працівників не те що не зменшилася, а навіть зросла, нехай і лише на 3 тис., або кілька десятих відсотка. Динамічнішим зростання штатів було в деяких секторах обробної промисловості.

 

Наприклад, у фармацевтичній промисловості за останні два роки воно становило 12,3% (з 21,1 тис. до 23,7 тис.), у легкій промисловості — на 7,3% (із 72,2 тис. до 77,5 тис.), деревообробці та поліграфії — на 3,6% (з 66,2 тис. до 68,6 тис.). Зросла також зайнятість у меблевій промисловості, хоча Держстат і затушовує її показники у загальній категорії «Виробництво меблів, іншої продукції; ремонт і монтаж машин та устаткування». У 2017 році у зв’язку з нарощенням присутності іноземних компаній приріст робочих місць в електротехнічній промисловості перевищив втрати частини підприємств на окупованих територіях і зайнятість у ній із грудня 2016‑го по грудень 2017-го збільшилася з 47,7 тис. до 49,8 тис., або на 4,4%. Хоч і незначно, однак відновлюється зайнятість і в транспортному машинобудуванні (із 136,2 тис. до 138,4 тис., або на 1,6%).

Натомість у загальнодержавному масштабі було зафіксовано різкий обвал зайнятості у вуглепромі (із 121 тис. до 78,9 тис., або на 34,8%), металургії та металообробці (із 234,2 тис. до 194,9 тис., або на 16,8%), хімії (із 61,2 тис. до 54,7 тис., або на 10,6%). Однак у кожному згаданому випадку це відбулося в результаті виключення із загального підрахунку розміщених на окупованій території підприємств. Наприклад, у Донецькій та Луганській областях чисельність зайнятих у добувній промисловості (переважно саме за рахунок вуглепрому) за цей час зменшилася з 95 тис. до 58,7 тис. Якщо ж вилучити з даних по добувній промисловості країни вуглепром, стає помітним навіть приріст (зі 126,4 тис. до 128,3 тис.).

 

У результаті суттєвих змін у структурі зайнятості останнім часом стався перерозподіл у працевлаштуванні українців між різними галузями. Наприклад, харчова промисловість уже сьогодні дає роботу значно більшій кількості людей (280 тис. штатних працівників), аніж, скажімо, металургія та вуглепром разом узяті (273,8 тис.) або всі галузі машинобудування, за винятком електроніки та електротехніки (252,2 тис.). Своєю чергою, електротехнічна промисловість, у якій дедалі більшою є присутність іноземних ТНК, фактично зрівнялася за кількістю штатних працівників (49,8 тис.) із хімпромом (54,7 тис.). Вуглепром (78,9 тис.) уже поступився за кількістю зай­нятих ІТ-сектору (127 тис., за оцінкою галузевих ресурсів) й от-от поступиться легкій промисловості (на грудень 2017-го 77,5 тис.), а незабаром, не виключено, і деревообробній (68,6 тис.). Зайве казати, що кількість зайнятих у кожній із двох останніх галузей уже значно більша, ніж у колись одній із ключових для країни хімічній промисловості. Врешті, за нинішньої динаміки вже за кілька років ІТ-сектор може випередити металургію та металообробку разом узяті. Наприклад, якщо в першому очікується зростання зайнятості до 200 тис. у 2025-му, то в останніх уже зараз працює менш як 195 тис. і падіння триває.

 

Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція

Тепер стосовно твердження, що саме внаслідок Революції гідності та розриву економічних контактів із «традиційним ринком» — Росією — стався обвал зайнятості, що штовхнуло безробітних українців їхати до сусідніх країн ЄС. Коли порівняти з довоєнними показниками, то, як виявляється, у 2010–2013-му чисельність штатів у більшості галузей зменшувалася навіть швидше, ніж після Революції гідності. А про позитивну динаміку в більшості галузей, де вона спостерігається в останні два роки, навіть мови не було. Наприклад, з урахуванням тоді ще не окупованих Ро­сією Криму, Севастополя й усієї території Донецької та Луганської областей загальна кількість штатних працівників за три роки — з 2010-го по 2013-й — в умовах, коли також тривало економічне зростання (нехай і повільне), все ж таки зменшилася з 10,76 млн до 10,16 млн осіб (на 5,6%). Для порівняння: як було зазначено вище, після відновлення економічного зростання у 2016–2017-му падіння становило лише 1,5% (без урахування Донецької та Луганської областей, де дані спотворювалися через нестабільну базу порівняння на окупованих територіях).

 

У товарному, комерційному секторі сільського господарства у 2010–2013 роках кількість штатних робочих місць зменшилася з 597,6 тис. до 505 тис. (на 15,5%), у будівництві — з 390,3 тис. до 295 тис. (на 24,4%), в обробній промисловості — з 1,86 млн до 1,71 млн (на 8,1%).

 

В індустріальному секторі зайнятість тоді зростала взагалі лише у фармацевтиці (з 17 тис. до 21 тис., або на 23,5%) і транспортному машинобудуванні (зі 154 тис. до 174 тис., або на 13%). Натомість в інших галузях обробної промисловості спостерігалося переважно більш чи менш стрімке скорочення штатів. Наприклад, у харчовій промисловості у 2010–2013-му кількість працівників зменшилася з 384 тис. до 362 тис. (на 5,7%), деревообробній та паперовій — із 85 тис. до 81 тис. (на 4,7%), електротехніці та електроніці — із 115 тис. до 106 тис. (на 7,8%), у решті галузей машинобудування — із 188 тис. до 177 тис. (на 5,9%), металургії та металообробці — із 354 тис. до 313 тис. (на 11,6%), хімічній промисловості — з 94 тис. до 82 тис. (на 12,8%), легкій — відповідно з 96 тис. до 83 тис. (на 13,5%), у коксохімі та нафтопереробці — із 49 тис. до 34 тис. (на 30,6%). Не набагато кращою була ситуація й у невиробничому секторі.

 

Наприклад, у телекомунікаційній сфері кількість штатних працівників за часів правління регіоналів зменшилася з 208 тис. до 184 тис., у транспортному секторі — з 276 тис. до 272 тис., у готельно-ресторанному бізнесі — зі 109 тис. до 108 тис. Виняток становила лише торгівля, де вона зросла з 902 тис. до 911 тис. осіб (1%), і фінансово-страхова діяльність із динамікою 1,5% (із 271 тис. до 275 тис.).

 

Читайте також: Підприємці й суперсила. Як в Україні розвивається соціальний бізнес

Сповільнення темпів падіння кількості штатних працівників в останні два роки навіть порівняно з довоєнними 2010–2013-м свідчить про те, що не це стало ключовим фактором стрімкого зростання трудової міграції українців до країн ЄС, що так добре помітна останнім часом. Причину, вочевидь, слід шукати в розширенні можливостей для виїзду на роботу після запровадження безвізу та більшій лояльності урядів нових країн — членів ЄС до української трудової міграції. Останнє знаходить свій вияв, зокрема, у стрімкому зростанні квот і кількості виданих дозволів на роботу, що особливо впадає в око в таких країнах, як Польща, Литва, а віднедавна й Чехія. Тож саме полегшення доступу до європейського ринку праці поряд зі значно вищими заробітними платами там і аж ніяк не зменшення кількості робочих місць на українських підприємствах можна вважати основним драйвером зростання трудової міграції українців до західних сусідів в останні роки.

 

Додатковим фактором також стала й переорієнтація значної частини трудових міграційних потоків із російського ринку праці на сусідні європейські ринки, зокрема польський. Водночас не помітно аж надто великого сплеску трудової міграції до віддаленіших країн, які в минулому були найпривабливішими для українських трудових мігрантів (Італії, Іспанії, Португалії). Усе це аж ніяк не заперечує високого рівня безробіття, однак воно, принаймні в останні два-три роки, не збільшується, а залишається сталою і навіть зменшується завдяки зміні поколінь. Адже в працездатний вік вступають народжені за часів демографічної ями другої половини 1990-х — початку 2000-х, а вибуває з нього численніше покоління повоєнних бебі-бумерів 1950-х. Натомість попит українських роботодавців на найманих працівників останнім часом не лише не зменшується (хоч у цьому між галузями є відмінності). Навпаки, у багатьох компаній виникає дедалі більше проблем із пошуком необхідних кадрів за ті гроші, які вони готові платити.