Сучасний військовий статут корінням сягає XVIст., коли українські землі перебували у складі Великого Князівства Литовського. Мова йде про перший статут (схвалений скорше за все Сигізмундом I Старим великим князем литовським), який вимагав чіткого та неухильного дотримання під час військових виправ. Він був складений у першій третині XVIст., (на полях рукопису збереглася дата за 1535 р.) під час довготривалої литовсько-московської війни. За дотриманням статутних норм мав слідкувати гетьман великокнязівського війська, який призначався особисто володарем держави. Одним із таких гетьманів був представник найвпливовішого українського князівського роду Костянтин Острозький, переможець московських військ у битві під Оршею 8 вересня 1514 р.
Під страхом смерті
Українські підрозділи й цілі військові контингенти складали у війську Великого князівства Литовського чи не основну ударну силу й відігравали ключову роль у важливих битвах та баталіях раннього нового часу. Організація й внутрішній розпорядок або статут війська ВКЛ приймався Панами Радою ВКЛ. Такі рішення Пани Рада з ініціативи великого князя литовського приймали періодично, залежно від потреби, яка складалася на поточну воєнно-політичну ситуацію в регіоні. Згідно правової практики ВКЛ, великий князь литовський особисто схвалив документ, який підлягав чіткого та неухильного дотримування воїнами під час військових виправ.
Головне кредо Статуту 1535 року – суворе дотримання дисципліни. Це є першоосновою військового мистецтва і своїм корінням сягає античних часів, а неперевершеними майстрами вміння воювати були, безперечно, римські легіони. Витримка, самовладання, особиста відданість справі та готовність чітко і неухильно виконувати накази командирів – ось головні критерії успіхів армії Римської імперії. Суворе дотримання головного правила – дисципліни – здобувалось при допомозі системи покарань: від зменшення порцій харчування до смертної кари (за дезертирство) і так званої децимації (“смерть за жеребом”). Воїни, які проявили себе на полі битви боягузами та не виконували накази, підлягали децимації. Винних розподіляли на групи по 10 осіб і одного з них (визначали за жеребом) забивали палками до смерті. Решту годували ячменем, а не пшеницею, та розподіляли на ночівлю за межами табору.
Переглядаючи положення Статуту XVIст., важко не помітити головні критерії, які визначили ще давні римляни, але у значно ширшій редакції. Його статті описують обов’язки ратників, способи пересування обозу на марші, виставлення охорони табору, розвідувальні операції тощо. Практично єдиним покаранням для порушників Статутних норм, як правило, було: відрубування голови (“горло тратить”) та шибениця (“якзлодій”). Кару “на горло” часто супроводжувала і втрата честі.
Вже з перших пунктів стає відомо, що воїни повністю підпорядковувались гетьманському командуванню і не мали права не виконувати його накази (“бунти у війську чинити”). Вартовий чітко стояв на конкретному посту (“ших”) і пильно стежив за лінією оборонного рубежу. Обоз на марші рухався один за одним у порядку, визначений гетьманом. Головною ланкою колони вважалися “гужі”, біля них розташовувались “в’юки”, а завершували “вози”, кожен з яких прикріплювався до “свого гужа”. Бойовий порядок порушувати суворо заборонялось, а відповідальним за його слідкуванням вважалися командувачі “гужів” – “приводці”. Всі команди щодо шикування війська у бойовий порядок озвучувались спеціальним звуком сурем, причому кожен воїн ставав виключно на своє місце. Смертю карались ті, хто без гетьманського відома подавав звукові сигнали або своїми діями спеціально чинив переполох у війську.
На межі гуманізму
Надзвичайно важливі завдання під час ведення бойових дій покладались на розвідувальні загони – “сторожі”, а процес здобування секретної інформації називався “на сторожу ходити”. Розвідників призначав гетьман з осіб, яким особисто довіряв і обраний воїн не мав права ослухатись наказу. Головною задачею розвідників вважалося здобуття ворожого вояка (“язика”), котрого обов’язково приводили до гетьмана, при цьому їм заборонялось самостійно чинити допит. За безпеку розвідувального загону відповідав командир. Лише він один знав справжню мету завдання та “легенду” на випадок непередбачуваної зустрічі з ворогами. Більше того, під час бойового рейду тільки командир наділявся виключним правом спілкування із ворогом, решта воїнів під страхом смертної кари мали зберігати мовчання.
Під час затяжних походів чи тривалих оборонних акцій до складу війська зараховувалися ремісники різних спеціальностей – теслі, ковалі, колодії, кожум’яки та ін., на яких покладалися функції військових інженерів та робітників. Вони мали прокладати дороги в малодоступних місцях, будувати чи лагодити мости, переправи, ремонтувати гужі, вози та інші засоби пересування війська. Керівництво інженерним „батальйоном” здійснював гетьманський урядник, котрий завжди мав узгоджувати з головнокомандуючим питання розпуску військових робітників, навіть й тоді, коли хтось з „батальйону” внаслідок недуги чи хвороби виходив зі строю. За порушення даної статутної норми передбачалося суворе покарання – відрубування голови.
За іншим статутним положенням суворо присікалися будь-які спроби непослуху гетьману, а якщо порушувалися прямі накази короля, то головнокомандуючий війська без будь-яких застережень карав винних на смерть. Водночас гетьман оповіщав норми військового Статуту всім воякам, недотримання яких каралося виключно смертною карою. Успіх військового походу багато в чому залежав від дисципліни у таборі, чи то під часу маршу, чи то будучи на постої. Наприклад, під страхом смертної кари заборонялося силою („ґвалтом”) відбирати товари, які продавали воякам місцеві жителі. При наближенні до ворожого стану вояки вимушені були утримуватися від паління. „Невитримка” дорого коштувала любителям тютюну: викурена люлька могла стати останньою в їх житті. Заборона паління мала своє раціональне пояснення – вогник та дим швидко помічалися ворогом в нічний час і тому раптовий напад відразу зривався.
Під час походу заборонялося чинити кривди чи переховувати з метою перетворення на власного слугу будь-яких людей, якими володіли піддані Великого князівства Литовського. Як і в попередніх випадках, покарання було одне – смертна кара. Більш „м’яке” покарання визначалося у випадку, коли хтось з вояків підбурював чи намовляв на когось. У разі викриття такого підбурювача, йому відрубували руку, і на майбутнє він вже навряд чи мав бажання втратити й свою другу руку. Менш „щастило” тим, хто такі підбурювання й намовляння висловлювали публічно, не приховуючи свої наміри когось знеславити. Для таких вояк „плітки” були може й не першими, але останніми в їх житті точно, адже втрачали одну єдину голову. Так само суворо каралися й дезінформатори.
Чіткої регламентації піддалася й така бажана для всіх вояків нагода пограбування захоплених ворожих територій. Перш за все гетьман виставляв сторожу для убезпечення від раптового контрудару. Тим часом основне військо ставило табір і лише після цього призначався окремий загін на чолі з приставом, який мав здійснювати грабіж („піцованє”). Все награбоване вважалося загальною власністю війська й тому, відповідно до статусу й заслуг, справедливо розподілялося між вояками. Порушення будь-якого з етапів „піцованя” могло спричинити серйозні втрати, тому всіх винних відразу карали смертю.
Дезертирство розцінювалося як державна зрада. Цьому питанню у Статуті відведена окрема розлога норма. Згідно з нею, під час походу або вже після повернення з нього, без гетьманського наказу заборонялося самовільно покидати військовий стан й повертатися додому. Навіть після постановки табору всі вояки чекали наказу про розпущення військових підрозділів. Більше того, у кожному повіті Великого князівства Литовського хорунжий мав слідкувати за вояками, котрі поверталися додому на постій, й перевіряти, чи вони отримали відповідний дозвіл. У разі приховування вояків, які самовільно покинули військовий табір, смертною караю каралися як хорунжі, так і самі дезертири. Вчинок дезертирства дорого коштував і родині дезертира, адже у статутній нормі передбачувалося й те, що на користь держави конфісковувалися всі маєтності зрадника.
У боротьбі за Лівонію
Військовий статут ВКЛ 1567 рокувеликий князь литовський Сигізмунд ІІ Август схвалив у розпал Лівонської війни (1558–1583 рр.) ВКЛ з Московською державою, Шведським і Датським королівствами за Лівонію. У статуті на найвищому рівні узгоджено низку заходів, спрямованих на урегулювання військової служби шляхтою ВКЛ й способи покарання за неналежне її виконання. Так, у першому ж положенні надано повноваження спеціально призначеним посланцям виявити серед ошмянської шляхти тих шляхтичів, хто ухилявся від військової служби. У разі виявлення таких посланець був уповноважений самим великим князем литовським провести конфіскацію маєтностей й ув’язання їх до великокнязівського домену. Другим положенням регулювалася процедура запису до великокнязівського війська. Ті шляхтичі, які вписалися до реєстру й не явилися до „шиху” (військового строю), – також втрачали свої володіння.
Третім положенням було обумовлено й випадки, у разі яких шляхта намагалася уникнути військову службу через хворобу й підкуп вищих сановників. Так, про свою хворобу шляхтич зобов’язувався повідомляти самого великого князя, й той вирішував – звільняти хворого шляхтича від служби або ж виявляв, що шляхтич лише прикривається хворобою з метою уникнення служби. У такому разі, а також у випадку виявлення підкупу, винуватець карався як „кривоприсяжця”. Останнім положенням урегульовувалось питання звільнення від служби. Наприклад, якщо шляхтич отримував певне розпорядження або наказ від великого князя або найвищого гетьмана ВКЛ, то мав пред’явити відповідні листи з наказом спеціально призначеному посланцю, й той зобов’язувався не чинити такому шляхтичу будь-яких переказ, а також не мав права відбирати його маєтності. Таким чином, військовий статут ВКЛ 1567 р. регулював питання покарання за ухилення від служби, а також, відповідно до цього, мав попередити негативні вчинки шляхти у несенні військової служби.
Підсумовуючи, античні традиції військового права знайшли свій вияв і в українському військовому мистецтві XVIст. Без перебільшення можна стверджувати, що українські “когорти” у складі війська Великого князівства Литовського прославились у Грюнвальдській битві, битві під Оршею, численних зіткненнях з татарськими військами, мають повне право наслідувати давній вислів античного автора Тиртея, адресований спартанцям: “Славне діло – у передніх шеренгах із ворогом в битві, хороброму мужу в бою смерть за Вітчизну прийняти!”
…Дисципліна, хоробрість,
слухняність, міцність духу –
ось доброчинності, котрі зробили
наші армії непереможними…
Зі Статуту римських легіонів
