Не приховуватимемо: увага світу прикута до великих кінофестивалів, які проходять у Венеції, Каннах, Берліні, Торонто. Але що вони робили б, кому були б потрібні, якби не дрібніші фестивалі? Ті, у яких перемішані найрізноманітніші фільми, не завжди кращі, але чітко дібрані заради того, щоб представити картину світового кінематографа. Великі фестивалі беруть краще, погані (яких у світі більшість) — що дадуть, просто хороші добирають у програму те, що й становить зріз сьогоднішнього кіномистецтва.
Від таких кінооглядів, як Римський фестиваль, точно більше користі, ніж від великих і гламурних. Ну або принаймні не менше. Це і є по-справжньому територія кіно. Тут достатньо коштів і можливостей, щоб улаштовувати гучні прем’єри в присутності запрошених зірок світового кінематографа, але водночас недостатньо марнославства й рекламної розкрутки, щоб перетворювати це свято на нескінченне дефіле червоною доріжкою та низку багатомільйонних комерційних угод. Червона доріжка тут само собою теж є, і топчуть її ноги, про які мріє будь-який фестиваль світу. Цього року в Римі Мартін Скорсезе, Ізабель Юппер, Кейт Бланшетт, Майкл Мур, Сіґурні Вівер і безліч інших. Їх, як і годиться, зустрічає біля Аудиторіуму «Парк музики» величезний натовп шанувальників.
Конкурент Венеції
Римський фестиваль з’явився на карті міжнародних кінооглядів 12 років тому. Це була амбітна й благородна ідея Марко Мюллера, який на той момент працював ще директором Венеціанського фестивалю. Передбачалося, що тягар слави й престижу перекинеться з Венеції на Рим, що останній стане центром фестивального руху щонайменше Італії, а в перспективі захід увійде й у п’ятірку найпрестижніших у світі. Ідея Мюллера полягала в тому, щоб повернути кіно глядачеві. Мова не про блокбастери, які й так завжди в пошані серед публіки, а про розумний мейнстрим, той самий, що здатен викликати однаковий інтерес у публіки й у професіоналів.
Читайте також: Подолати «Гравітацію»
На момент, коли започатковувався Римський фестиваль, утворилася лакуна в тому місці, де повинні зійтися кіно й глядач. Не кіноман, не синефіл, не несусвітній дока, а звичайний грамотний глядач, який здатен і всі художні шедеври оцінити, і пропустити фільм через себе, поплакавши та посміявшись. Це тільки на перший погляд здається, що нічого складного тут немає, а на ділі вийшло, що Канни давно перетворилися на парад амбіцій, Берлін — на політизоване дійство, Венеція збирає майбутніх оскарівських номінантів, Локарно й Роттердам — виключно синефільські фестивалі, «Санденс» і Торонто надто далекі від європейської аудиторії. Узяти на себе місію повернення доброго кіно до глядача вирішили Марко Мюллер і його новий фестиваль. До речі, його офіційна назва «Festa del Cinema di Roma», тобто буквально «Римське свято кіно».
На 10 днів під фестиваль віддають Аудиторіум «Парк музики в Римі» — величезну сучасну приземкувату будівлю з червоної цегли, що розкинулася в аристократичному районі Рима біля площі Евкліда. Архітектор — світова знаменитість Ренцо Піано, той самий, що будував Центр Помпіду в Парижі. Начебто й від центру недалеко, але так просто, випадково туди не потрапиш. Поруч ні метро, ні автобусів — тільки трамвай, що пихкотить від П’яцца-дель-Пополо через тихі непопулярні райони міста. Потім ще треба пройти від трамвая повз пустинні місця, і — бах! — раптом на тебе звалюються всі звуки світу. Тут гуркоче музика, тут товчуться на червоній доріжці вічні фоторепортери зі своїми раптовими спалахами й окликами зірок, що проходять, та найзворушливіше — школярі. Вони клубочаться солідними гучними зграйками, крутяться під ногами, явно не завжди знають, навіщо їх сюди притягли, і надають усьому заходу метушливого святкового шарму. На Римському фестивалі є спеціальна дитяча секція, вона називається «Аліса в містах». У відведеному під цю справу павільйоні показують фільми для гучних дитячих компаній під керівництвом нервових вчителів, а потім усі обговорюють побачене. Це таке римське ноу-хау: більше на жодному великому фестивалі спеціальних програм для дітей немає.
Читайте також: Вулкан на тлі Арарату
Друге ноу-хау — теж суто римське. Називається «Близький контакт»: проводять зустрічі відомих діячів кіно з глядачами. На інших фестивалях, зокрема на Каннському, схожа практика теж є, але близькі контакти зірок обмежуються спілкуванням із професіоналами. Зазвичай із журналістами й представниками кіноіндустрії. Утім, тут до головного залу набиваються найзвичайніші глядачі, які встигли купити квитки за €15. Тільки вдумайтеся: близький контакт із Девідом Лінчем або Кейт Бланшетт — €15! Ціна скромного обіду в Римі, та й то не в самому центрі.
Приємні ціни на квитки — частина загальної концепції фестивалю. А він сам — частина загальної концепції державної політики в галузі кіно. Цього року порівняно з минулим держсубсидії національним фільмам збільшено на 60% і вони становлять €400 млн на рік. Міністр культури Італії Даріо Франческіні вважає, що держава повинна міцніше підтримувати вітчизняну кіноіндустрію. В одному з інтерв’ю він сказав, що кіно — надто дорогий вид мистецтва, щоб країна могла дозволити художникам від нього самостійно себе забезпечувати. До того ж італійський кінематограф уже давно перестав видавати на-гора шедевр за шедевром: на зміну зоряній дивізії майстрів — Фелліні, Антоніоні, Пазоліні, Росселліні, Де Сіка, Етторе Скола — якщо по-чесному, ніхто не прийшов. Віддувається Паоло Соррентіно, але навіть такий потужний режисер, коли один, у полі не воїн. Самій людині славу кінодержави країні не повернути.
Від трампістів до «втраченого покоління»
Уже не перший рік Римський фестиваль немов випереджає оскарівські номінації. Рік у рік головні прем’єри тут — стрічки, що починають свій тріумфальний шлях до «Оскара». Так було з «Місячним сяйвом», із «Манчестером біля моря», із «Формою води» та з багатьма іншими обласканими згодом фільмами. Цього року Рим висунув на головні прем’єри два явні оскарівські фаворити — «Зелену книгу» Пітера Фарреллі та «Вони не постаріють» Пітера Джексона.
Про «Зелену книгу» вже кажуть, що це очевидний «Оскар» з огляду на расову проблему, яку там порушено. Тема, ясна річ, темою, але виконання теж дорогого варте. За сюжетом, двоє дуже різних американців — рафінований чорношкірий естет і сноб Дон Ширлі (спадкоємець слідчого Тіббса із «Задушливою південною ніччю») і простий нью-йоркський італоамериканець Тоні Ліп із латентним расизмом у крові — змушені разом подорожувати Америкою. У кінцевому підсумку після безлічі непорозумінь — смішних і сумних — вони знаходять компроміси та стають друзями. Для трампівської Америки це дуже актуальне кіно, а казковий хепі-енд у цьому випадку сприймається не як сопливе примирення, яке в житті абсолютно неможливе, а як своєрідна утопія, привід подумати про ймовірні (і навіть нереальні) способи подолання розколу в суспільстві. Віґґо Мортенсен — стовідсотковий номінант на «Оскара», тут і гадати нічого.
Пасіонарний Майкл Мур знову в справі. Його новий «Фаренгейт 11/9» — жорстка й весела критика Трампа, трампістів, що приєдналися до них, а також розповідь про події першого року його правління: стрільбу в школі в Паркленді, водну кризу в місті Флінт штату Мічиган (коли містянам замість питної поставляли неочищену воду з міської річки) і багато інших. Як завжди в Мура, методи його викриттів дуже дотепні: він використовує свої фірмові трюки на кшталт повторів, затягнутих пауз, власних появ у сюжеті як enfant terrible. Наприклад, Мур наймає машину-цистерну, яку наповнює водою з тієї самої отруєної річки, і, підруливши до будинку губернатора, заходиться обливати двір, будинок та охоронців, що повибігали, отруєною водою. Мур є Мур. Щоправда, його фільми завжди більше схожі не на витвір документального кіно, а на розширений сюжет із телепрограми, але таку вже нішу він собі знайшов. Адже вони теж потрібні — пасіонарні непохитні демократи.
Найбільше потрясіння нинішнього Римського фестивалю — звичайно ж, документальний фільм Пітера Джексона «Вони не постаріють», уже названий головною кіноподією року. Картина досі вийшла в прокат у Великій Британії та за один вікенд зібрала мільйон доларів — небачена сума, чистий рекорд касових зборів. Назвати роботу Джексона, автора оскароносного «Володаря кілець», просто документальним фільмом не повертається язик. «Вони не постаріють» — у найпрямішому сенсі більше, ніж кіно. Це грандіозний гуманістичний проект, над яким режисер із командою працювали чотири роки. Технічно — без перебільшення подвиг. Джексон розфарбував і реставрував хроніку Першої світової війни, привів плівку у відповідність до сучасної швидкості — 24 кадрів на хвилину. Завдяки цьому учасники подій стали рухатися не в два рази швидше, що зазвичай буває в хронікальних кадрах, а як у житті.
Якість зображення стала відмінною — немов перед нами результат сучасної цифрової зйомки. Але й це не все. Джексон найняв читців по губах, які розібрали, що кажуть солдати й офіцери, яких наздогнала камера. І герої зйомки столітньої давності заговорили. А за кадром — їхні справжні голоси. Майже їхні. У 1960-ті роки взяли інтерв’ю у 120 учасників Першої світової війни. І тепер ці матеріали супроводжують те, що ми бачимо на екрані. Живі голоси. Живі люди. Вони сміються, стріляють, гладять кішок, качають на колінах дітей, умирають, стогнуть від ран. Вони справжні. Тут узагалі багато сміху, усмішок, жартів, і навіть є кадри, вибачте, спільної дефекації під загальний сміх учасників. Джексон ніби намагається «розгероїзувати» хлопців, щоби глядач ще гостріше відчув біль їх швидкої загибелі та кошмар будь-якої війни. Оператор-хронікер, імені якого ми не знаємо та чиї зйомки використовував Джексон, знімав солдатів британської армії. У його поле зору та об’єктив камери потрапила частина армії в 600 осіб. Відомо, що з тих 600, за якими ми спостерігаємо, у живих залишилося 100.
Як розповідав Джексон, він присвятив фільм пам’яті діда, який воював у британській армії з 1910 по 1919 роки. Крім того, учасником Першої світової війни був сам Джон Толкін, книжки якого екранізував режисер. Толкін вирушив на фронт у червні 1916-го, брав участь у кількох битвах, хворів окопною лихоманкою та втратив більшу частину своїх товаришів. «Для того щоб повністю відчути важкість воєнної тьми, потрібно побувати в ній особисто, але через роки дедалі частіше забувається, що бути схопленим війною в юнацькому віці в 1914-му анітрохи не менш жахливо, ніж у 1939-му й наступних роках. У 1918-му майже всі мої близькі друзі були мертві», — писав Толкін у передмові до другого видання «Володаря кілець».
Джексон вивів перед нами те саме «втрачене покоління», про яке згодом писав Ремарк, і не тільки він. Утрачене в прямому й переносному сенсах. Та сотня хлопців із 600, яка залишилася в живих, теж загубилася в новому, мирному житті, що багато в чому визначило швидке настання нацизму.
«Русский мир» контратакує
Єдиною неприємною плямою на світлому тлі свята кіно в Римі стала несподівана поява російського фільму «Донбас. Окраїна» Рєната Давлєтьярова, який відомий у Росії як здібний продюсер і нікудишній режисер. Якщо помножити його бездарність на його провладні політичні погляди, якраз і вийде «Донбас. Окраїна». Стрічку було знято на піку «Донбасу» Сергія Лозниці (який висунуто на «Оскар» від України). «Окраїна» в конкретному випадку формально означає справді околицю міста, хоча всі розуміють, чому фільм названо саме так: ватна частина Росії щиро вважає російське слово «окраина» вихідним для назви країни Україна. Таким чином, уже в назві свідомо міститься образливий для України сенс, і далі можна було б навіть не дивитися, але професія зобов’язує. Вдаватися в подробиці та розбирати художню частину стрічки не будемо — вона того не варта. Зауважимо тільки той факт, що українська сторона тут монстр на монстрі, бандит на бандиті, виродок на виродку, а люди з нашивкою «Новороссия» на рукаві — суцільно ангели. Фільм частково спонсорувала держава — хто б сумнівався. Залишається тільки питання: чому такий розумний, витончений фестиваль, як Римський, прийняв у програму ОЦЕ, що не стосується кіно взагалі? Чия зла воля тут повеселилася? Щоправда, фільм усе-таки посоромилися проштовхувати до однієї з головних програм, а дали йому місце в програмі, яка називається «Інші події». Ну хоч так. До речі, буквально днями його збираються везти до Парижа на Тиждень російського кіно. Хочеться сподіватися, що Посольство України у Франції, а слідом за ним і французька влада відреагують адекватно.
Читайте також: Небесний покровитель Празької весни
Дуже хочеться вважати появу цієї стрічки на пристойному фестивалі непорозумінням і забути про неї, як про страшний сон на світанку. А він у Римі особливий — немов випливає з нічного небуття античність, що дала світу цивілізацію. Оживає Колізей, шумить Форум, гірко дивиться на світ мікеланджелівська П’єта в соборі Святого Петра, мружиться порожніми вікнами Золотий будинок Нерона, визирає з-за фіранки своєї квартирки на Via Sistina Микола Васильович Гоголь — чи не час у кафе Antica Greca пити свій регулярний кофій? Древність змішалася із сучасністю, культура — з життям, дощ — із сонцем, кава — з молоком. Та ну його зовсім до біса, цей фільм про Донбас. Тьху. І не таке переживали.
Краще тримаймо кулачки за Пітера Джексона, щоб йому дістався «Оскар», бо хто тоді, якщо не він?!