Як це не парадоксально, наступ цей розпочався не два з половиною роки тому, з приходом до влади Віктора Януковича, а куди раніше, а саме – в останні роки президентства Леоніда Кучми (коли його адміністрацію очолив Віктор Медведчук, якого не треба зайвий раз характеризувати) і за «найбільш українського президента» Віктора Ющенка. Рівень економічної освіченості останнього дозволяв йому неодноразово робити заяви про необхідність залучення в Україну будь-якого іноземного капіталу, не дивлячись на його походження, на національну належність, на підпорядкованість. А тим часом наукова абетка містить поняття компрадорського і національного капіталу, економічного неоімперіалізму та неоколоніалізму…
Отож не дивно, що з 2002 року, а потім (зробивши паузу на час виборів) – з 2005 року російський великий капітал – капітал колишньої метрополії – став посиленими темпами просуватися в Україну. І не просто капітал, а знані російські компанії, в тому числі й ті, які вочевидь контролюються командою «кремлівських чекістів». Тож звернімо увагу на галузь, яка має стратегічне значення, безпосередньо пов’язана з національною безпекою і розвивається пришвидшеними темпами – на мобільний зв’язок. Сьогодні на українському ринку домінування росіян стало беззаперечним фактом, їм повністю чи частково належать такі компанії, як МТС, «Київстар», «Білайн», «Голден Телеком». А це означає, що на ринку мобільного зв’язку України панують російські правила гри, й у разі кризових ситуацій контроль за цією надзвичайно важливою в сучасному світі системою комунікацій може опинитися в руках колишньої метрополії.
І ще одна стратегічна галузь: саме за Ющенка переважна частина активів суднобудування України, в тому числі й військового, опинилася в руках росіян. Про культурно-інформаційний простір і говорити не хочеться: 80-90% його працюють на ствердження ідей «Русского міра». Інтернет в Україні переважно російськомовний. І не дивно: досі відчутний брак україномовного комп’ютерного забезпечення (всі знають, як проставити літеру «ґ»?), а про різноманітні ігри, про он-лайнові україномовні віртуальні світи можна тільки мріяти. Щоправда, була спроба українізації дубляжу західних стрічок у вітчизняному прокаті, але ще невідомо, чи пішла вона на користь: бо російські кінострічки залишилися недоторканними, і вкупі з російськими ж серіалами на телебаченні вони створювали протиставлення «нашого», «слов’янського», «отєчєствєнного» «чужому», європейському, західному. Іншими словами, без різкого підйому українського (не в територіальному, а в культурному сенсі) виробництва кінострічок та телесеріалів дубляж цей зависав у повітрі, не мав під собою вкоріненості у національний ґрунт. Що і використали повною мірою нові можновладці, в кілька ходів зробивши такий дубляж фінансово невигідним.
Далі – більше. Нова влада копіює чимало із властиво російського стилю державного управління та ідеологічної обробки населення. Верховна Рада, яка ніколи не була надто ефективною, але все ж два десятиліття виступала майданчиком для дискусій і для узгодження різних точок зору, сьогодні повною мірою виправдовує крилатий вислів колишнього спікера Держдуми РФ: «Парламент – не місце для дискусій». До цього можна додати – і не для законотворчості, адже навіть номінально подані депутатами Партії регіонів законопроекти насправді написані або в адміністрації Януковича, або в нетрях Кабміну. Все у російській стилістиці, навіть «мавпяче голосування», коли один нардеп руками й ногами голосує за п’ятьох; щоправда, це ще не Дума, де кожен депутат від «Единой России» під час екстреного голосування за законопроект про фактичну заборону мітингів діяв за десяток членів своєї фракції, але ж усе попереду, чи не так? Тим більше, що скопійований із російського зразка проект закону вже у Раді, і він так само де легалізує будь-яку публічну громадянську активність (один тільки приклад: штраф або арешт загрожуватиме організаторам мітингу, якщо туди прийде бодай на 10 людей більше або менше заявленого…). Я вже не кажу про походження та етнокультурні настанови очільників влади, керівників силових міністерств та інших ключових відомств – чого вартий тільки «культпохід» міністрів на чолі з прем’єром Азаровим до могили україножера й антисеміта Столипіна, відвертого ворога демократії і прихильника імперського деспотизму!
Одним словом, новітнє мовне законодавство – тільки один зі штришків в процесі послідовного нищення всього українського й насадження російсько-совєтського нинішньою владою. Штришок, звісно, помітний – але не перший і, на жаль, не останній. Бо ж чинна опозиція, навіть у союзі зі структурами громадянського суспільства, зупинити цей процес не в змозі, максимум – дещо його пригальмувати. Наразі тут потрібне багатомільйонне «посполите рушення», яке матиме чітку програму дій і готовність її втілити. Йдеться не про філологічні скарби, не про етнографічні раритети і навіть не про шедеври красного письменства – йдеться про саму перспективу українського буття.