Майбутнє територій, які наразі перебувають під окупацією, почали активно обговорювати на публічному рівні по обидва боки лінії фронту. У Києві було оприлюднено драфт законопроєкту «Про державну політику перехідного періоду», який підготувало Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України (МінТОТ; докладніше див. Тиждень № 4/2021). Тимчасом у Донецьку відбувся форум, на якому презентували так звану доктрину «Русский Донбасс». Дійство відбувалося за участі делегації з Москви — головредки телеканалу «Russia Today» Маргаріти Сімоньян, ведучого телеканалу «НТВ» Тіграна Кеосаряна, депутата Московської міської думи Романа Бабаяна, а також депутатів Державної думи Андрєя Козенка («Єдина Росія») та Кайзбека Тайсаєва (КПРФ). Можна помітити очевидну синхронність подій: про початок розробки згаданої доктрини окупаційні ЗМІ повідомили наприкінці 2020 року, що збігається з часом презентації законопроєкту МінТОТ. Обидва документи мають спільний предмет, хоча дія законопроєкту МінТОТ поширюється також на Крим, а презентована у Донецьку доктрина передбачає повернення під російський вплив усієї «історичної Новоросії».
Таким чином, обидва документи мають протилежну спрямованість, а також демонструють цілковито відмінні підходи, що було помітно ще на етапі їх оприлюднення. Якщо МінТОТ ініціювало тривале суспільне обговорення з можливістю для всіх інституцій вносити правки, то у Донецьку відбулося просто помпезне шоу. Спільним для обидвох документів можна вважати хіба що ігнорування обома сторонами принципових пунктів Мінських домовленостей. Так, у Донецьку «забули» про повернення ОРДіЛО під контроль України, і наполягають на «відновленні історичної справедливості — зміцненні державності Донецької і Луганської Народних Республік як російських національних держав». Тимчасом у законопроєкті МінТОТ не йдеться про надання ОРДіЛО будь-якого «особливого статусу». Це певний маркер: схоже, що будь-які перемовини на цьому етапі розглядаються сторонами не як дієвий механізм врегулювання, а як імітація зусиль задля заспокоєння міжнародної спільноти. Насправді ж протистояння зараз перебуває у доволі гострій фазі, а намір «зійтись десь посередині» так і не втілився в реальність.
Читайте також: Засади деокупації
Якщо доповнити картину іншими важливими рішеннями, прийнятими обидвома сторонами, то можна простежити і загальні наміри, і тенденції. Останні події свідчать, що поляризація посилюється з кожним кроком. Якщо Україна намагається напрацювати алгоритми реінтеграції ОРДіЛО та Криму, то Росія натякає на плани подальшої окупації, чи то пак «встановлення контролю ДНР та ЛНР над усіма територіями колишніх Донецької та Луганської областей», про що йдеться у доктрині «Русский Донбасс». І хоча остання, відповідно до свого жанру, конкретного плану дій не містить, інші рішення окупантів є своєрідною відповіддю українському МінТОТ. Так, у законопроєкті про перехідний період прописано, що об’єкти права приватної, державної та комунальної власності, розташовані на тимчасово окупованих територіях, залишаються у власності осіб, котрі мали такі об’єкти у власності чи користуванні на початок окупації. На це керманич «ДНР» Денис Пушилін відповів наказом від 1 лютого 2021 року «Про Порядок виявлення, обліку, зберігання, оцінки та розпорядження нічийним нерухомим майном», яким формалізував процес незаконного привласнення майна, що триває на окупованих територіях із 2014 року. Заборонивши у 2019 році укладати будь-які угоди без присутності власника, окупанти фактично зробили значну частину майна нічийним, оскільки чимало законних власників із різних причин не можуть або не бажають відвідувати окуповану територію. Відтепер, відповідно до наказу Пушиліна, мародерством на «законних засадах» займатиметься «міжвідомча комісія».
Крім того, Москва охоче та пришвидшеними темпами роздає в ОРДіЛО російські паспорти: на початку 2021 року вони заявили, що їх отримали понад 200 тисяч громадян Донеччини та Луганщини. Водночас на окупованих територіях обмежують права тих, хто відмовляється отримувати «республіканські» паспорти. Так, у «ДНР» ввели обов’язкову «легалізацію» для тих, хто отримав український паспорт після 7 квітня 2014 року. Для таких осіб потрібна адресна довідка, яка надає можливість отримання виплат, навчання у шкільних та інших закладах тощо. З 2020 року вона видається на шість місяців і лише за наявності відмітки про подання документів на паспорт «ДНР». Місцеві ЗМІ поширюють інформацію, що до 2025 року український паспорт вже не вважатиметься на території «республік» легальним документом. На тлі такої агресивної політики Україна планує на законодавчому рівні не карати пересічних людей, які отримують ці документи, натомість визнавши їх жертвами примусової зміни громадянства. На цьому етапі конфлікту Україна не в змозі протидіяти цьому, тому змушена просто визнати факт примусу, попри заклики гарячих голів автоматично позбавляти українського громадянства тих, хто отримав паспорт іншої держави або документ «ЛНР» чи «ДНР».
Також майже одночасно, наприкінці січня, у медіапросторі з’явилося слово «референдум». Закон «Про народовладдя через всеукраїнський референдум», за який проголосувала Верховна Рада, дозволяє виносити питання про зміну території України, але це не може стосуватися територіальної цілісності України. Представники різних політичних партій вже озвучили побоювання, що для країни, на території котрої точаться військові дії, такі нововведення ризиковані, оскільки відкривають можливості для маніпуляцій із метою надання певним територіям «особливого статусу» чи автономії. Приблизно в той самий час у Донецьку заявили про готовність проведення власного референдуму щодо «самовизначення народу Донбасу». Які саме питання можуть бути винесені на цей «референдум», поки не зрозуміло, але у «ДНР» вже озвучили наміри запросити міжнародних спостерігачів, які б могли на власні очі побачити прагнення населення до, як заявив Пушилін, «свободи, гуманізму та прав людини».
Читайте також: Імітація деокупації
Що ж стосується доктрини «Русский Донбасс», то її основна частина стосується минулого, а саме історії «формування народу Донбасу як невід’ємної частини російської нації». «Ця доктрина — це амбулаторна картка всіх можливих соціальних хвороб її творців. Творці цієї доктрини або взагалі не освічені, або перебувають у стані «свідомого запаморочення». Бо там змішані ідеї Аристотеля, переінакшена Біблія, історична міфологія, примітивний російський соціалізм, правовий нігілізм, правий радикалізм, колоніальна теорія та пропаганда в стилі Геббельса, — розповідає історик Антон Лягуша. — Це навіть не приватизація минулого, не створення системи історичних міфів, а альтернативна історія. Це наче фантастичний роман, в основі якого лишилися деякі історичні факти».
Підсумком цієї доктрини є твердження про те, що «майбутнє Донбасу — лише з Росією», хоча про приєднання до Російської Федерації у тексті не йдеться — лише про «поглиблення», «зміцнення», «підтримку» та «схвалення». Виходить, що у планах російських кураторів «незалежні російські держави» Донбасу (у мріях — розширені на всю територію Донеччини та Луганщини) шляхом Криму не підуть. Це зафіксовано у доктрині, згідно з котрою «ЛНР» та «ДНР» є форпостом спротиву, бідними, але гордими борцями з українським націоналізмом, котрих братній російський народ підтримує всіма силами, але за сценарієм Абхазії чи Придністров’я. «Люди Донбасу хочуть жити у себе вдома і хочуть бути частиною нашої величезної, величної, щедрої Батьківщини. І ми зобов’язані їм це забезпечити. Росіє-матінко, забери Донбас додому», — виголосила під час форуму у Донецьку Маргаріта Сімоньян. Однак у МЗС РФ підкреслили, що це лише її особиста позиція. «Таке питання на порядку денному не стоїть», — запевнив прессекретар Путіна Дмітрій Пєсков.
Читайте також: Девід Саттер: «Деокупація Криму та Донбасу — це питання часу»
Однак схоже, що Кремль перманентно використовує Донбас для інформаційної боротьби з внутрішньою опозицією. Доктрина «Русский Донбасс» була дуже доречною, оскільки вона пояснювала пересічним росіянам цінність «справжньої боротьби». На тлі військового загострення у російському інфопросторі почали поширюватись «роз’яснення»: мовляв, поки у Москві рахують синці прибічників Алєксєя Навального, по «простих російських людях» Донбасу ведуть вогонь із танків та важких мінометів. «Внаслідок обстрілу ЗСУ поранено мешканця Горлівки. Ймовірно — осколком від міни чи танкового снаряду. Це, звісно, не така серйозна зброя, як кийок, але, вочевидь, теж не дуже приємно. Проте для прогресивних громадян прекрасної Росії майбутнього це зовсім інша Росія. Не трендова. Значить, і живуть там не люди, не те що сьогоднішні «борці за свободу», — пише популярний телеграм-канал WarGonzo, засновником якого є російський журналіст Сємьон Пєгов, автор апологетичної книги про бойовика «ДНР» Арсенія Павлова. Це також можна вважати практичним застосуванням доктрини. У якій, до речі, не забули зазначити, що роль «російського Донбасу» у майбутньому «обіцяє бути помітною насамперед тому, що він довго та героїчно бореться за свою незалежність».
Тож наївно думати, що презентація цієї доктрини, як і оголошення України територією «русского мира» Радою безпеки РФ, не була узгоджена і не пов’язана з планами подальшої окупації, зокрема військовим шляхом. Тому, попри змістовну недолугість подібних доктрин, Україна має жорстко реагувати на них — як і на кожен постріл на фронті, — адекватною оцінкою, офіційними заявами та апеляціями до міжнародних інституцій. Щоб наочно продемонструвати тим, хто зараз занепокоєний закриттям проросійських телеканалів в Україні, справжні наслідки російської пропагандистської роботи. Бо за російськими інформаційними операціями рано чи пізно йдуть операції військові. Навіть якщо Пєсков запевняє, що Росія просуватиме «русский мир» в Україні лише «м’якою силою».